Болюча точка «нацпитання»
Нові члени Євросоюзу продовжують боротьбу зі старими етнонаціональними викликами
«Гвіздочками», що тримають підкову європейського коня, назвав країни Східної Європи румунський історик Владімір Тисменяну. Ахіллесовою п’ятою цих країн донині є національні меншини, які залишилися у спадок від старої доброї «родинної Європи» ХІХ століття і певною мірою від тоталітарних режимів середини ХХ століття. Угорці й цигани у Словаччині та Румунії, турки в Болгарії, поляки в Литві, росіяни в Латвії й Естонії - усе це пазли-залишки старої Європи, що не дають спокою нинішнім правлячим колам у столицях нових демократій. Ба більше, є тестом на їхню демократичність, який вони мають проходити, будучи дійсними членами Євросоюзу.
З одного боку, уряди більшості названих країн мають показувати Брюсселю своє прагнення до вшанування прав меншин, прийняти гру в «Європу багатьох вітчизн». З іншого, - і це стосується передусім народів, тривалий час пригноблюваних, - ці держави не можуть приховувати свого роздратування активністю нацменів та їхнім прагненням до щоразу більших прав. Приміром, литовська влада у вересні внесла вимогу поміняти польськомовні назви вулиць у районах компактного проживання поляків; досі цього наказу не виконано. Гучною стала справа етнічного поляка Міхала Клечковського, який вимагав від Литви автентичного написання його прізвища, а не «Міхалас Клечковскіс»; справу поляк програв.
Парадоксальним чином майже не присутні в асиміляційному процесі дві сильні історичні держави: Польща й Угорщина. Це пов’язано з тим, що обидві країни зазнали в минулому значних територіальних утрат і є на сьогодні практично моноетнічними (угорців в Угорщині 90%, поляків у Польщі 97%). Проте, як можна здогадатися, Варшава й Будапешт активно грають на зовнішньому фронті, нерідко псуючи нерви навіть партнерам по Вишеградській четвірці Словаччині та Чехії. Недарма досі пам’ятне ще з середньовічних часів та спільного кордону прислів’я Polak - Węgier - dwa bratranki («Поляк та угорець - два кузени»). Влітку цього року словацький уряд заборонив в’їзд на територію країни... президентові Угорщини Ласло Шойому, який збирався відкрити пам’ятник
Св. Штефану, уособленню могутності Угорської держави. Чимало угорців донині називають Словаччину Верхньою Угорщиною, чим доводять братиславських правителів до шалу. У Варшаві, зі свого боку, не упускають жодної нагоди порозмовляти на тему примусової асиміляції Заолжя - невеличкого терену в чеській частині Сілезії, де ще століття тому поляки становили більшість і де народився нинішній президент Європарламенту Єжи Бузек.
Окрім гри в «культурну», чи то пак «м’яку», дискримінацію з боку влади, національні меншини стикаються з побутовою ксенофобією звичайних громадян. Найвідомішим прикладом є циганська меншість у відразу кількох державах регіону: Румунії, Угорщині, Словаччині, Болгарії. Погроми циганських поселень досі в цих країнах є звичним явищем. Самі роми подають чимало приводів для такої поведінки автохтонів, хоча, поза сумнівом, вирішення конфліктів таким чином не вкладається у європейські норми. Словацькі роми заробляють народжуванням дітей задля збільшення соціальної допомоги - з бюджету, звісно. Тому байдужість суспільства до їхніх проблем підкріплюється знаним «так їм і треба». Повідомленням словацького телебачення на кшталт «Ромському поселенню на Новий рік увімкнуть (!) світло на три дні» ніхто не дивується.
У 2003 році болгарська режисерка Аделя Пеєва зняла документальний фільм «Чия то пісня?», задуманий як свідчення єдності Балканського регіону. В результаті стрічка унаочнила його розкол на етнічному ґрунті. Мелодія пісні, спільна для кількох народів, розділяє їх за смисловим навантаженням. «Коли хтось стверджуватиме, що ця пісня турецька, - погрожує болгарин на святі звільнення від турецького панування на прикордонні з Туреччиною, - одразу висітиме на он тому дубі!» Факту, що в Туреччині ця мелодія є військовим маршем, ніхто не знає і знати, вочевидь, не бажає...
Роман Кабачій
«Гвіздочками», що тримають підкову європейського коня, назвав країни Східної Європи румунський історик Владімір Тисменяну. Ахіллесовою п’ятою цих країн донині є національні меншини, які залишилися у спадок від старої доброї «родинної Європи» ХІХ століття і певною мірою від тоталітарних режимів середини ХХ століття. Угорці й цигани у Словаччині та Румунії, турки в Болгарії, поляки в Литві, росіяни в Латвії й Естонії - усе це пазли-залишки старої Європи, що не дають спокою нинішнім правлячим колам у столицях нових демократій. Ба більше, є тестом на їхню демократичність, який вони мають проходити, будучи дійсними членами Євросоюзу.
З одного боку, уряди більшості названих країн мають показувати Брюсселю своє прагнення до вшанування прав меншин, прийняти гру в «Європу багатьох вітчизн». З іншого, - і це стосується передусім народів, тривалий час пригноблюваних, - ці держави не можуть приховувати свого роздратування активністю нацменів та їхнім прагненням до щоразу більших прав. Приміром, литовська влада у вересні внесла вимогу поміняти польськомовні назви вулиць у районах компактного проживання поляків; досі цього наказу не виконано. Гучною стала справа етнічного поляка Міхала Клечковського, який вимагав від Литви автентичного написання його прізвища, а не «Міхалас Клечковскіс»; справу поляк програв.
Парадоксальним чином майже не присутні в асиміляційному процесі дві сильні історичні держави: Польща й Угорщина. Це пов’язано з тим, що обидві країни зазнали в минулому значних територіальних утрат і є на сьогодні практично моноетнічними (угорців в Угорщині 90%, поляків у Польщі 97%). Проте, як можна здогадатися, Варшава й Будапешт активно грають на зовнішньому фронті, нерідко псуючи нерви навіть партнерам по Вишеградській четвірці Словаччині та Чехії. Недарма досі пам’ятне ще з середньовічних часів та спільного кордону прислів’я Polak - Węgier - dwa bratranki («Поляк та угорець - два кузени»). Влітку цього року словацький уряд заборонив в’їзд на територію країни... президентові Угорщини Ласло Шойому, який збирався відкрити пам’ятник
Св. Штефану, уособленню могутності Угорської держави. Чимало угорців донині називають Словаччину Верхньою Угорщиною, чим доводять братиславських правителів до шалу. У Варшаві, зі свого боку, не упускають жодної нагоди порозмовляти на тему примусової асиміляції Заолжя - невеличкого терену в чеській частині Сілезії, де ще століття тому поляки становили більшість і де народився нинішній президент Європарламенту Єжи Бузек.
Окрім гри в «культурну», чи то пак «м’яку», дискримінацію з боку влади, національні меншини стикаються з побутовою ксенофобією звичайних громадян. Найвідомішим прикладом є циганська меншість у відразу кількох державах регіону: Румунії, Угорщині, Словаччині, Болгарії. Погроми циганських поселень досі в цих країнах є звичним явищем. Самі роми подають чимало приводів для такої поведінки автохтонів, хоча, поза сумнівом, вирішення конфліктів таким чином не вкладається у європейські норми. Словацькі роми заробляють народжуванням дітей задля збільшення соціальної допомоги - з бюджету, звісно. Тому байдужість суспільства до їхніх проблем підкріплюється знаним «так їм і треба». Повідомленням словацького телебачення на кшталт «Ромському поселенню на Новий рік увімкнуть (!) світло на три дні» ніхто не дивується.
У 2003 році болгарська режисерка Аделя Пеєва зняла документальний фільм «Чия то пісня?», задуманий як свідчення єдності Балканського регіону. В результаті стрічка унаочнила його розкол на етнічному ґрунті. Мелодія пісні, спільна для кількох народів, розділяє їх за смисловим навантаженням. «Коли хтось стверджуватиме, що ця пісня турецька, - погрожує болгарин на святі звільнення від турецького панування на прикордонні з Туреччиною, - одразу висітиме на он тому дубі!» Факту, що в Туреччині ця мелодія є військовим маршем, ніхто не знає і знати, вочевидь, не бажає...
Роман Кабачій