Как надоть правельна четать М.В. ГОГОЛЯ (инсрукцыя длябля кацаповЪ)
Аудиорасшифровка встречи Т. Бульбы с сыновьями (ред. 1835г.):
- Ану повернися, синку, цур тобі, який ти чудний! Що це на вас за попівські підрясники? І це всі отак ходять в тій академії?
[Spoiler (click to open)]Такими словами встретил старый Бульба двух сыновей своих, учившихся в киевской бурсе и приехавших уже на дом к отцу.
Сыновья его только что слезли с коней. Это были два дюжие молодца, еще смотревшие исподлоба, как недавно выпущенные семинаристы. Крепкие, здоровые лица их были покрыты первым пухом волос, которого еще не касалась бритва. Они были очень оконфужены таким приемом отца и стояли неподвижно, потупив глаза в землю.
- Стривайте, стривайте, дітки! - продолжал он, поворачивая их, - А які ж довгі свити на вас! Оце-то свитки! Ну й ну! Таких ще й світ не бачив! Ану ж бо побіжіть обидва, а я подивлюся, чи не зариєте носом у землю?
- Не смійся, не смійся, батьку! - сказал наконец старший из них.
- Ти диви, який пишний! А чого ж мені не сміятися?
- А того! Хоч ти мені й батько, а як глузуватимеш, то, їй-Богу, боки намну!
- Ах ти, сякий-такий сину! Оце так на батька? - сказал Тарас Бульба, отступивши с удивлением несколько назад.
- А хоч би й батько, то що? Зневаги нікому не подарую.
- Як же ти хочеш зі мною битися? Хіба що навкулачки?
- Та вже як завгодно.
- Ну, тоді давай навкулачки! - говорил Бульба, засучив рукава.
И отец с сыном вместо приветствия после давней отлучки начали преусердно колотить друг друга.
- Оце вже геть здурів старий! - говорила бледная, худощавая и добрая мать их, стоявшая у порога и не успевшая еще обнять ненаглядных детей своих - Їй-Богу, здурів! Діти приїхали додому, більше року не бачили їх, а він отаке вигадав - битися навкулачки!
- Та він добре б'ється! - говорил Бульба, остановившись. - Їй-Бо', непогано!.. Таке, що краще б і не починали, - продолжал он, немного оправляясь, - Славний буде козак! Ну, здоровий був, синку! Почоломкаємося! - И отец с сыном начали целоваться. - Добре, синку! Отак духопель усякого, як мене дубасив, нікому попуску не давай! Та все'дно на тобі чудернацька вдягачка. А що це за мотузок теліпається? А ти, бовдуре, чого стоїш і руки опустив? - говорил он, обращаясь к младшему. - Чом же і ти, сучий сину, не лупцюєш мене?
- Ще чого вигадай! - говорила мать, обнимавшая между тем младшего. - І треба ж до такого додуматися! Де це бачено, щоб дитя та рідного її батька било? Та й хіба зараз до того? Дитина щойно з дороги, проїхала таку далеч, зморилася, (это дитя было двадцати с лишком лет и ровно в сажень ростом), йому б тепер швидше спочити та попоїсти, а він приневолює битися!
- Е, та ти, видно, мазунчик! - говорил Бульба. - Не слухай, синку, матері, вона - жінка, вона нічого не знає. Вам ці мазання ні до чого, ваші пестощі - чисте поле та добрий кінь. Оце ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Оце ваша мати! А то все пусте, чим замакітрюють ваші голови: і академія, і всі ті книжки, букварі, філоcофія, все це казна-що, начхати на нього!..- Бульба присовокупил еще одно слово, которого, однако же, цензора не пропускают в печать, и хорошо делают. - Я вас на тому ж тижні спроваджу на Запорожжя. Отам ваша школа, отам тільки ви й наберетеся розуму!
- І всього лишень тиждень вони побудуть удома? - говорила жалостно, со слезами на глазах, худощавая старуха мать. - І погуляти їм, бідним, не вдасться, ні в хаті посидіти, і я не встигну на них надивитися!
- Годі, жінко, годі тобі! Козак не на те, щоб сидіти під спідницею. Іди мерщій та неси все, що маємо, до столу. Тільки не треба маківників, медяників та всіляких пундиків, а тягни нам цілого барана на стіл. Та горілки, горілки чимбільше! І не тої, що з родзинками та витребеньками всякими, а чистої, справжньої, такої, щоб сичала, як біс!
Бульба повел сыновей своих в светлицу, из которой пугливо выбежали две здоровые девки в красных монистах, увидевши приехавших паничей, которые не любили спускать никому.
Все в светлице было убрано во вкусе того времени; а время это касалось ХVI века, когда еще только что начинала рождаться мысль об унии. Все было чисто, вымазано глиною. Вся стена была убрана саблями и ружьями. Окна в светлице были маленькие, с круглыми матовыми стеклами, какие встречаются ныне только в старинных церквах. На полках, занимавших углы комнаты и сделанных угольниками, стояли глиняные кувшины, синие и зеленые фляжки, серебряные кубки, позолоченные чарки венецианской, турецкой и черкесской работы, зашедшие в светлицу Бульбы разными путями, чрез третьи и четвертые руки, что было очень обыкновенно в эти удалые времена. Липовые скамьи вокруг всей комнаты и огромный стол посреди ее, печь, разъехавшаяся на полкомнаты, как толстая русская купчиха, с какими-то нарисованными петухами на изразцах, - все эти предметы были довольно знакомы нашим двум молодцам, приходившим почти каждый год домой на каникулярное время, - приходившим потому, что у них не было еще коней, и потому, что не было в обычае позволять школярам ездить верхом. У них были только длинные чубы, за которые мог выдрать их всякий козак, носивший оружие. Бульба только при выпуске их послал им из табуна своего пару молодых жеребцов.
- Ну, хлопці, насамперед вип'ємо горілки! Благослови, Боже! Будьте здорові, сини, і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Господи, щоб доля вас не цуралася на війні. Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву; а коли й ляхи почнуть щось чинити проти віри нашої, то й ляхів били! Ну ж бо, підставляй свою чарку. То що, добра горілка? А як латиною буде горілка? Ото ж бо, синку, дурні були ті латинці: вони й не відали, що є на світі горілка. Як же це в біса звали того, що латинські вірші складав? Я грамоти, бач, не дуже знаю, то й не пригадую: чи не Горацій?
«Ач, який батько! - подумал про себя старший сын, Остап, - Усе, чортяка, знає, а ще й придурюється».
- Я так собі думаю, що архімандрит, - продолжал Бульба, - не давав і понюхати вам оковитої. А тепер, хлопці, зізнавайтеся, чи добре шмагали вас березовими та вишневими різками по спині і нижче? Чи, може, як ви такі розумаки, то й нагайка по вас гуляла? Думаю, що, крім суботи, духопелили вас і в середу, і в четвер!
- Нема чого згадувати, батьку, - говорил Остап с обыкновенным своим флегматическим видом, - Що було, те загуло.
- А тепер і ми можемо поскородити кого завгодно, - говорил Андрий, - шаблюками та списами. Ось хай лишень підвернеться татарва під руку.
- Добре, синку, їй-Богу, добре! А якщо так, то і я з вами їду! Ій-Бо', їду! Якого дідька мені тут висиджувати? Хіба я що, найнявся ходити коло землі та за свинопасами наглядати? Чи з жінкою возитися? Та пропади вона пропадом! Щоб я заради неї вдома сидів? Я козак, не на те моя воля! Ну то й що, як нема війни? Я й так поїду з вами на Запорожжя, погуляти. Їй-Богу, їду! - И старый Бульба мало-помалу горячился и наконец рассердился совсем, встал из-за стола и, приосанившись, топнул ногою. - Їдемо взавтра ж! Нема чого м'ятися, якого вражого дідька ми тут висидимо? Навіщо нам оця хата? Навіщо нам оце все здалося? На біса нам ці горщики? - При этом Бульба начал колотить и швырять горшки и фляжки.
Бедная старушка жена, привыкшая уже к таким поступкам своего мужа, печально глядела, сидя на лавке. Она не смела ничего говорить; но, услышавши о таком страшном для нее решении, она не могла удержаться от слез; взглянула на детей своих, с которыми угрожала такая скорая разлука, - и никто бы не мог описать всей безмолвной силы ее горести, которая, казалось, трепетала в глазах ее и в судорожно сжатых губах.
Бульба был упрям страшно. Это был один из тех характеров, которые могли только возникнуть в грубый ХV век, и притом на полукочующем Востоке Европы, во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украйна.
Вечная необходимость пограничной защиты ПРОТИВ ТРЁХ РАЗНОХАРАКТЕРНЫХ НАЦИЙ - все это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа. Это упрямство духа отпечаталось во всей силе на Тарасе Бульбе.
- Ану повернися, синку, цур тобі, який ти чудний! Що це на вас за попівські підрясники? І це всі отак ходять в тій академії?
[Spoiler (click to open)]Такими словами встретил старый Бульба двух сыновей своих, учившихся в киевской бурсе и приехавших уже на дом к отцу.
Сыновья его только что слезли с коней. Это были два дюжие молодца, еще смотревшие исподлоба, как недавно выпущенные семинаристы. Крепкие, здоровые лица их были покрыты первым пухом волос, которого еще не касалась бритва. Они были очень оконфужены таким приемом отца и стояли неподвижно, потупив глаза в землю.
- Стривайте, стривайте, дітки! - продолжал он, поворачивая их, - А які ж довгі свити на вас! Оце-то свитки! Ну й ну! Таких ще й світ не бачив! Ану ж бо побіжіть обидва, а я подивлюся, чи не зариєте носом у землю?
- Не смійся, не смійся, батьку! - сказал наконец старший из них.
- Ти диви, який пишний! А чого ж мені не сміятися?
- А того! Хоч ти мені й батько, а як глузуватимеш, то, їй-Богу, боки намну!
- Ах ти, сякий-такий сину! Оце так на батька? - сказал Тарас Бульба, отступивши с удивлением несколько назад.
- А хоч би й батько, то що? Зневаги нікому не подарую.
- Як же ти хочеш зі мною битися? Хіба що навкулачки?
- Та вже як завгодно.
- Ну, тоді давай навкулачки! - говорил Бульба, засучив рукава.
И отец с сыном вместо приветствия после давней отлучки начали преусердно колотить друг друга.
- Оце вже геть здурів старий! - говорила бледная, худощавая и добрая мать их, стоявшая у порога и не успевшая еще обнять ненаглядных детей своих - Їй-Богу, здурів! Діти приїхали додому, більше року не бачили їх, а він отаке вигадав - битися навкулачки!
- Та він добре б'ється! - говорил Бульба, остановившись. - Їй-Бо', непогано!.. Таке, що краще б і не починали, - продолжал он, немного оправляясь, - Славний буде козак! Ну, здоровий був, синку! Почоломкаємося! - И отец с сыном начали целоваться. - Добре, синку! Отак духопель усякого, як мене дубасив, нікому попуску не давай! Та все'дно на тобі чудернацька вдягачка. А що це за мотузок теліпається? А ти, бовдуре, чого стоїш і руки опустив? - говорил он, обращаясь к младшему. - Чом же і ти, сучий сину, не лупцюєш мене?
- Ще чого вигадай! - говорила мать, обнимавшая между тем младшего. - І треба ж до такого додуматися! Де це бачено, щоб дитя та рідного її батька било? Та й хіба зараз до того? Дитина щойно з дороги, проїхала таку далеч, зморилася, (это дитя было двадцати с лишком лет и ровно в сажень ростом), йому б тепер швидше спочити та попоїсти, а він приневолює битися!
- Е, та ти, видно, мазунчик! - говорил Бульба. - Не слухай, синку, матері, вона - жінка, вона нічого не знає. Вам ці мазання ні до чого, ваші пестощі - чисте поле та добрий кінь. Оце ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Оце ваша мати! А то все пусте, чим замакітрюють ваші голови: і академія, і всі ті книжки, букварі, філоcофія, все це казна-що, начхати на нього!..- Бульба присовокупил еще одно слово, которого, однако же, цензора не пропускают в печать, и хорошо делают. - Я вас на тому ж тижні спроваджу на Запорожжя. Отам ваша школа, отам тільки ви й наберетеся розуму!
- І всього лишень тиждень вони побудуть удома? - говорила жалостно, со слезами на глазах, худощавая старуха мать. - І погуляти їм, бідним, не вдасться, ні в хаті посидіти, і я не встигну на них надивитися!
- Годі, жінко, годі тобі! Козак не на те, щоб сидіти під спідницею. Іди мерщій та неси все, що маємо, до столу. Тільки не треба маківників, медяників та всіляких пундиків, а тягни нам цілого барана на стіл. Та горілки, горілки чимбільше! І не тої, що з родзинками та витребеньками всякими, а чистої, справжньої, такої, щоб сичала, як біс!
Бульба повел сыновей своих в светлицу, из которой пугливо выбежали две здоровые девки в красных монистах, увидевши приехавших паничей, которые не любили спускать никому.
Все в светлице было убрано во вкусе того времени; а время это касалось ХVI века, когда еще только что начинала рождаться мысль об унии. Все было чисто, вымазано глиною. Вся стена была убрана саблями и ружьями. Окна в светлице были маленькие, с круглыми матовыми стеклами, какие встречаются ныне только в старинных церквах. На полках, занимавших углы комнаты и сделанных угольниками, стояли глиняные кувшины, синие и зеленые фляжки, серебряные кубки, позолоченные чарки венецианской, турецкой и черкесской работы, зашедшие в светлицу Бульбы разными путями, чрез третьи и четвертые руки, что было очень обыкновенно в эти удалые времена. Липовые скамьи вокруг всей комнаты и огромный стол посреди ее, печь, разъехавшаяся на полкомнаты, как толстая русская купчиха, с какими-то нарисованными петухами на изразцах, - все эти предметы были довольно знакомы нашим двум молодцам, приходившим почти каждый год домой на каникулярное время, - приходившим потому, что у них не было еще коней, и потому, что не было в обычае позволять школярам ездить верхом. У них были только длинные чубы, за которые мог выдрать их всякий козак, носивший оружие. Бульба только при выпуске их послал им из табуна своего пару молодых жеребцов.
- Ну, хлопці, насамперед вип'ємо горілки! Благослови, Боже! Будьте здорові, сини, і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Господи, щоб доля вас не цуралася на війні. Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву; а коли й ляхи почнуть щось чинити проти віри нашої, то й ляхів били! Ну ж бо, підставляй свою чарку. То що, добра горілка? А як латиною буде горілка? Ото ж бо, синку, дурні були ті латинці: вони й не відали, що є на світі горілка. Як же це в біса звали того, що латинські вірші складав? Я грамоти, бач, не дуже знаю, то й не пригадую: чи не Горацій?
«Ач, який батько! - подумал про себя старший сын, Остап, - Усе, чортяка, знає, а ще й придурюється».
- Я так собі думаю, що архімандрит, - продолжал Бульба, - не давав і понюхати вам оковитої. А тепер, хлопці, зізнавайтеся, чи добре шмагали вас березовими та вишневими різками по спині і нижче? Чи, може, як ви такі розумаки, то й нагайка по вас гуляла? Думаю, що, крім суботи, духопелили вас і в середу, і в четвер!
- Нема чого згадувати, батьку, - говорил Остап с обыкновенным своим флегматическим видом, - Що було, те загуло.
- А тепер і ми можемо поскородити кого завгодно, - говорил Андрий, - шаблюками та списами. Ось хай лишень підвернеться татарва під руку.
- Добре, синку, їй-Богу, добре! А якщо так, то і я з вами їду! Ій-Бо', їду! Якого дідька мені тут висиджувати? Хіба я що, найнявся ходити коло землі та за свинопасами наглядати? Чи з жінкою возитися? Та пропади вона пропадом! Щоб я заради неї вдома сидів? Я козак, не на те моя воля! Ну то й що, як нема війни? Я й так поїду з вами на Запорожжя, погуляти. Їй-Богу, їду! - И старый Бульба мало-помалу горячился и наконец рассердился совсем, встал из-за стола и, приосанившись, топнул ногою. - Їдемо взавтра ж! Нема чого м'ятися, якого вражого дідька ми тут висидимо? Навіщо нам оця хата? Навіщо нам оце все здалося? На біса нам ці горщики? - При этом Бульба начал колотить и швырять горшки и фляжки.
Бедная старушка жена, привыкшая уже к таким поступкам своего мужа, печально глядела, сидя на лавке. Она не смела ничего говорить; но, услышавши о таком страшном для нее решении, она не могла удержаться от слез; взглянула на детей своих, с которыми угрожала такая скорая разлука, - и никто бы не мог описать всей безмолвной силы ее горести, которая, казалось, трепетала в глазах ее и в судорожно сжатых губах.
Бульба был упрям страшно. Это был один из тех характеров, которые могли только возникнуть в грубый ХV век, и притом на полукочующем Востоке Европы, во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украйна.
Вечная необходимость пограничной защиты ПРОТИВ ТРЁХ РАЗНОХАРАКТЕРНЫХ НАЦИЙ - все это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа. Это упрямство духа отпечаталось во всей силе на Тарасе Бульбе.