Як талановиті українці безталанну Московщину запліднювали ...

[deratisator]

Релігійні діячі (2)

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ.

М.Костомаров: „В історії Росії XVIII ст. серед осіб духовного стану не було нікого, хто мав би таке важливе значення, як Феофан Прокопович; його значення особливе не лише в церковній сфері, а й в усіх політичних справах держави” (Русская история в жизнеописаниях, 1874, т.IV, С.867)

Феофан Прокопович, хресне ім’я Єлисей (1681-1736), син київського купця, в ранньому віці став круглим сиротою. Заопікувався ним дядько, ректор академії, який взяв племінника до навчання. Коли хлопцю було 11 років, дядько помер. За кошти інших добродіїв юнака з неабиякими здібностями послали продовжувати навчання до Риму. По дорозі на Волині він став уніатом. У Львові дістав нові рекомендації. У Кракові звернув на себе увагу деяких єпископів та професорів. В Римі його прийняли до колегії святого Афанасія, яку наприкінці XVI ст. папа створив для слов’ян і греків.



Пізніше Феофан згадував римські роки з вдячністю до настоятеля колегії. Ректору академії сподобався веселий за вдачею, гострий розумом, жадібний до знань юнак, і він відкрив студентові доступ до ватиканської бібліотеки, де Феофан міг читати оригінальні видання, вільні від шкільної цензури. Прокопович закінчив курс аристотелівської філософії та схоластичного богослов’я, вивчив усю античну, греко-римську літературу, філософію, історію і сучасні йому науки. Читав так жадібно, що інколи забував про їжу та сон (Vita Theophanus Procopovicz, 1776). Папа римський пропонував залишитись в Римі, пророкуючи блискучу кар’єру. Але Феофана тягнуло на Україну. 1703 року він був у Почаєві, де повернувся до православ’я. До Києва прибув як монах Феофан, невдовзі став професором, згодом ректором Могилянської Академії. Крім наукової праці, займався літературою. 1705 року студенти Академії поставили на сцені „трагікомедію” „Владимир”. Російський поет українського походження Микола Гнідич, який прославився перекладом „Іліади” на російську мову (1826), так оцінив „Владимира”: поява небуденно надзвичайна; перший у нас твір, написаний з талантом; свобода думки в автора показує cвій час; він висловлює думки, які в тому часі й пошепки боялися вимовити.

Драма „Владимир” була присвячена Мазепі і мала завдання прославити державну мудрість гетьмана та славну минувшину Києва. Вона насичена духом тодішньої державної України. За посередництвом студентів Академії Прокопович познайомився з найвпливовішими особами в гетьманському оточенні, зокрема приятелював з родиною Марковичів, свояків Скоропадських та Полуботків. Щоденник Якова Марковича свідчить про культурну атмосферу цих кіл: там читали Бекона, Декарта, польських істориків, перекладали різні міcця з європейського тексту Біблії, складали вірші...

Про київську діяльність Прокоповича пише німецький автор: „Сучасники Прокоповича славили його особливі таланти. Він відзначався гострим аналітичним розумом, мав завжди власний погляд на справи й самостійну думку. Виявляв нечувану начитаність у філософії та старовинній греко-римській літературі. Знав багато мов: латинською розмовляв як рідною українською. За вченість там побожність шанували його митрополит, ректор та багато інших. Він приніс новий дух до Академії: наука вільна від схоластики, освіта світського характеру” (Stupperich R. Zeitschrift fur slavische Philologie, 1941)

Після Полтавської трагедії 1709 Прокопович переорієнтувався на підтримку Петра Першого. І той, хто величав 1705 року гетьмана у „Владимирі”, після Полтави виголосив у Києві в церкві в присутності царя панегірик на честь перемоги і назвав Мазепу „проклятим зрадником”. До речі, ще на початку 1709 року Петро Перший боявся настроїв у Києві, зокрема у церковних колах, підозрював, що митрополит разом з іншими духівниками сприяє Мазепі і наказував київському губернатору перевірити настрої. Князь Д.Голіцин повідомляє: „...у всьому Києві знайшов тільки одного чоловіка, а саме ігумена Братського монастиря, який ставиться до нас прихильно”. Цим ігуменом був саме Ф.Прокопович.

Його завжди приваблювала імперіальна пишнота, а в Києві після Полтави для цього не було умов. За наказом царя Прокопович прибув до Петербурга 1715 року. Як раніше проти Яворського, так постала опозиція проти нього. Першому закидали католицизм, другому лютеранство. Але цар довіряв Прокоповичу беззастережно й зробив його архієпископом. І коли цар замінив патріарха на Синод (1721), Прокопович став у Синоді найважливішою особою. Більше того: він посів таке місце біля царя, яке можна назвати канцлером і шефом усього ідеологічно-пропагандивного сектора. Він - перший проповідник і коментатор, який популяризує політику царя, агітує за його реформи, пропагує потребу науки й освіти, науково обґрунтовує доктрину необмеженого, але „просвіченого” самодержавства. Він редагує переклади шкільних підручників та богословських книг; сам пише ряд наукових трактатів - політичних, педагогічних, церковно релігійних, укладає всі важливі декрети у церковних справах. І ця його діяльність настановила його проти Яворського.

Після смерті Петра Першого (1725) прийшла реакція. Для Прокоповича настали тяжкі часи. М.Костомаров: „Після смерті свого покровителя Феофан несподівано опинився в страшному вирі інтриг, підступів і облуди”. Автор першої великої монографії про Феофана Іларіон Чистович пише (1868): „З віддалі майже півтора сторіччя страшно уявити той жахливий, важкий, похмурий час - із допитами й очними ставками, з кайданами й тортурами. Людина не вчинила ніякого злочину, а раптом її схоплюють, заковують у кайдани й везуть до Москви, до Петербурга, невідомо куди і за що? Колись-то, рік-два тому, вона розмовляла з якоюсь підозрілою особою Про що вони розмовляли? - ось із чого всі страхи і тортури. Лягаючи спати вечері, не можна було ручитись, що не будеш на ранок у ланцюгах, хоча б ти не знав за собою ніякої вини...Часто батьки, діти, брати не знали, куди заслано їхніх рідних і чи вони ще живі”.

Мінялися царі й цариці, мінялися їх фаворити. Прокопович пережив чотирьох імператорів, „не зазнавши приниження” (В.Литвинов). Для цього треба було мати надзвичайний розум, проворність і обережність. Він зберіг своє становище в часи, коли загинули Меншикови, Голіцини, Остермани та багато інших вельмож і зберіг від знищення реформи Петрової доби.

Прокопович у колі українських державних ідей, Прокопович з 1709 року, коли проклинає гетьмана Мазепу, Прокопович у 1717 році, коли пише поему про похід на Прут, і Прокопович з 1724, коли у своєму творі „Істинное оправданіє правовірних християн” обороняє деякі українські обряди, і Прокопович у свої останні роки - багатий матеріал для роздумів про долю тих видатних українців, що пішли служити чужим імперіям.

Наприкінці життя - настрій розпачу і відчуження. Цей настрій, висловлений в його віршах останніх років, показує, що він не міг адаптуватися до Росії, „хоч як дуже намагався” (Ю.Шерех). І тому ці нотки зневіри: „Пусть весь мир будет на тебя голосливый, ты и без щастя довольно щастливый. Ни с каких сторон світа не видно. - Все ненастіе, нет і надежды, о многобідно мое щастіе... О, главо, главо! Раз ума упившись, куда ся преклониш?”

„Русский биографический словарь” так каже про Феофана Прокоповича: „Він був справді людиною, що впилася розумом; був одним із найбільш освічених людей свого часу. Довкола нього гуртувалися групи представників нової російської освіченості. Учені чужинці знаходили в ньому опікуна, який цінував їхню працю. Академія Наук була для Феофана найближчою установою. Василь Татищев сказав про нього: ”У науці нової філософії він був такий учений, що досі не було на Русі йому рівного” Феофан Прокопович залишив глибокий слід у нашій історії першої половини XVIII сторіччя...Беручи в цілому, особистість Феофана Прокоповича назавжди залишиться однією із центральних постатей російської історії XVIII сторіччя”.