звіт про поїздку в Луганськ...
Всім, хто не читав книгу Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр», рекомендую виправитись і таки причаститись до славної частини нашої історії.
Насамперед, хотів би висловити подяку чудовій людині, Варіанту, поряд з яким я знову відчув себе сином, за плечима могутнього Батька. :) Його підтримка під час нашої подорожі навіває саме таку асоціацію - батько опікувався дітьми, і робив він це невимушено, з задоволенням. :) З такими людьми наш двіж буде жити вічно!
Наша подорож почалася на Видубичах, біля старенького «Ікарусу», яким ми мали дістатися до легендарної місцевості. Холодний Яр, незважаючи на плин часу, зберіг в собі дух боротьби українського народу - проти всіх, москалів, ляхів, жидів.
Чекаючи відправлення, ми(поки що тільки троє) задалися питанням, навіщо ж називати автобус іменем Ікара, адже саме син гепнуся з небес, а не його батько.
В принципі, автобус своє ім’я виправдовував, і прямував до Кам’янки з достойною швидкістю лише на спусках, імітуючи падіння того, чим ім’ям названий, що вилилося у 5-годинну подорож під вже насправді літнім сонцем.
В Кам’янці за планом ми мали сісти в таксі і попрямувати в Мельники. Транспорт був швидко знайдений, але вирішили їхати лише до Грушківки - до Мельників ціна нас не влаштовувала. Далі мали надію автостопити.
Водій, дізнавшись про ціль і мету нашої подорожі, завів розмову, в ході якої звичайний таксист мало не цитував Горліса-Горського, а при нагоді згадав, що являється внучатим племінником славного отамана Семена Галайди. 1921го року Галайду закатували в смілянському чека(накинули на лоба мотузку, в петлю на мотузці вставили палицю, та почали крутити. Просто так отамани не помирали).
Змінивши до нас ставлення на приязне, свідомий таксист за ту ж ціну вирішив довезти нас до кінцевої точки - в Мельники, але вже нам стало незручно, і розрахунок з водієм вийшов чесним.
Опинившись в Мельниках(а точніше, у Кресельцях), ми, чекаючи на В., що мав під’їхати та забрати нас, відвідали місце загибелі Головного Отамана Василя Чучупака. «Готуй нових борців, Холодний Яре!..»
Також побачили його хату, за якою доглядають(хоча подвір’я виглядає необжитим), і поспілкувалися трохи з літніми людьми, що приїхали віддати шану холодноярським героям.
Те, що людей поважного віку в Холодному Яру пристойна кількість, гріло душу навіть більше, аніж проходи патріотичної молоді з жовто-блакитними(правильними) прапорами; народна пам'ять таки вижила під тиском радянської пропаганди.
Поки ми чекали на В., і з’ясовували, де ж має відбутися реконструкція бою холодноярців з червоноармійцями, літній мельниківець з сином винесли зі свого двору стола, встеленого скатертиною, відро криничної води, та декілька кухликів. Встановивши стола біля дороги, що вела до місця загибелі Головного Отамана, чоловік припрошував людей скуштувати води, наголошуючи на тому, що вона безкоштовна.
Зрештою, помандрувавши трохи полями та дорогами в Кресельцях, ми зрозуміли, що бою-реконструкції нам цього року вже не застати, бо місце його проведення організатори перенесли.
Прямуючи до мельниківської сільради, далі від Креселець, назустріч людям, що йшли від бою, і казали нам, що якщо поспішатимемо, то нам залишать добити декількох москалів, ми зустріли В..
Разом з нами до автомобілю набився народ(бабуся, уквітчана стрічками(Это же дичь!©) та її кавалер, і декілька черкащан), який теж був не проти прокататися до наступного пункту нашої подорожі - Гайдамацького ставу.
Припаркувавши з боєм автівку, ми поринули у вир людей, коней, запахів, диму, барижних лотків; навколо трохи затягнутого багном ставу організовувалося дійство посвячення ножів.
Коні були як коні, а от люди… Двадцять одна козацька організація, чотирнадцять отаманів… Козацтво! Наче ряжені по хатах, люди ходили між столами, лотками, конями, ставом, спілкувалися, заливали хайло, їли, реготали.
Ми вирішили перейтися, і, відійшовши од ставу на схід кроків сто вверх, просто опинилися в іншому світі! Холодний Яр зустрів нас нарядним, тихим, втаємниченим. Від сонця прикривали ще не одягнені в листя крони грабів(але проміння пробивалося крізь гілля, і дарувало справжнє літнє тепло), від галасу козацького товариства відділяв вал, яким ми спустилися в невелику долину, а низом, землею, стелився неймовірний, чарівний килим з білих квітів. Нас обійняв ніжний запах квіту, з легкими нотками часнику.
Чи то різка переміна в обстановці, чи деяка фантастичність побаченого вплинули приголомшуюче, і чотири хохли просто дивилися на ліс, в якому хотілося лишитися. Холодний Яр наче вкривав від зайвих поглядів місця звитяги гайдамаків, козаків, холодноярців.
Трохи відійшовши від побаченого, ми повернулися до торжища, де скуштували куліша, який виявився напрочуд смачним, та узваром з березового соку, яким запаслися ще й в дорогу. Фоном до нашої трапези був все той же вир, до якого додався ще й батюшка, який освячував ножі якоїсь козацької сотні.
Символом усього цього балагану був хорунжий(а) козацької сотні, коротко стрижена, руда, розмальована як опудало, товста дівуля. Як відомо, хорунжим був чи не найдостойніший козак з усіх. Отаке воно, сьогоднішнє козацтво!
Повернувши до Мельників, ми заїхали в центр, де підібрали ще двох людей - С. та З.. Дівчата пройшли пішки 40 км від Фундуклеївки до Мельників вночі, особливо не заморочуючись оптимізацією маршруту, і йшли з девізом «Сон для слабаків!».
Оглянувши недавно встановлений пам’ятник Юрію Горліс-Горському, ми попрямували до Мотриного монастиря.
Трохи прогулявшись, і зустрівши більш здорову атмосферу серед присутнього на церковному подвір’ї люду, ми ще й спустилися до Монастирського ставу. Люди стояли в величезній черзі до джерела св. Онуфрія; нам же було чекати не з руки, тому ми просто напилися та вмилися з води, що прямувала від джерела до ставу.
І знову наше товариство в дорозі, прямуючи тепер уже до дуба Максима Залізняка. Проїхавши місце загального склику(до дерева був підвішений казан, по якому били, оголошуючи загальний склик) та ділянку дуже поганої дороги(гірша була тільки в Грушківці, та згодом у Знам’янці), ми опинилися на хуторі Буда.
Поряд з лісом добудовувалася церква, козаки і тут за столами частували себе, а ми, трохи похитривши в квитками(до дуба прохід платний), перейшли місток і потрапили до головної природної святині Холодного Яру.
Тисячолітній дуб ще спав, тому зеленими барвами листочків не радував. Занепокоєним пояснювали, що дуб Залізняка не всох, просто дуби розвиваються пізніше.
Тепер уже 6 хохлів, трохи помилувавшись величчю Батька холодноярських дубів, вирушили до язичницького капища, розташованого метрах в п’ятистах, на вершині місцевої лисої гори.
Лису гору вінчала дика груша. В. розповів трохи, що місцевий волхв називав це місце головним для усієї Черкащини, зважаючи на історичну цінність і деяку сакральність місцини.
Компанію старій груші складали молоді саджанці на схилах гори, що їх були висадили мешканці екопоселення, одного з трьох в Україні, розташованого на хуторі Буда. Про екологічний стан місцевості годі й казати - це, мабуть ,найчистіше місце Черкащини.
Трохи подивувавшись тинам екопоселенців(це були купи хмизу, складені на краях городів), ми повернули назад до авто, заскочивши до одного гостинного господаря по криничну водичку. Третя за рахунком дегустація за день лише підтвердила якість холодноярської води.
Від’їжджаючи від дуба, стали свідками «переводу» у козаки. Біля церкви юрба оточила козака з батогом, який, вичитуючи з листочка ім’я кандидата, бив його тим батогом тричі по спині(сумнівів немає, вкрали нашу традицію переводу у праві фанати). Батюшка, що знаходився поряд, кропив новоспеченого козака свяченою водою. Ну і наостанок козаку видавалася грамота, яка засвідчувала право на таке високе звання.
День давно перевалив за полудень, а ми знов летіли до Мельників на екскурсію на дачу В..
Природа навколо зустріла нас трьома ставками, повними риби, партизанським лісом, що підходив в деяких місцях впритул до води, і смарагдовими лугами. Чи не так має виглядати Вальгалла для українців? :)
Оглянувши маєток(постійними жителями якого є бобри. Город межує зі ставком.) та трохи погулявши по сусіднім городам, наш екіпаж зайняв місця в салоні авто. Дівчата, перетомлені після нічної подорожі чигиринськими селами, намагалися дрімати, поки В. віз нас до Суботова.
Дорогою спинилися біля ще одного джерела, де вода виявилася «другою за якістю» серед усіх холодноярських вод. Знову дегустація води…
«Домовина України», окрім церкви, яку кожен може побачити на п’ятигривенній купюрі, має ще й пам’ятне місце «Три криниці», що начебто були викопані гетьманом Хмелем на честь єднання українського, російського, та білоруського народів.
Люд навколо тих криниць чудово відпочивав, а ми ж продовжили катування водою. Тааак, і ця водичка теж смачненька, давайте і її поп’ємо. :)
До Суботівської церкви не заходили, погуляли лише церковним подвір’ям, подивилися на залишки маєтку Хмельницьких, та й попрямували до культового закладу «У мами Олі», що знаходився неподалік.
Кабачок був оформлений в найкращих традиціях шароварщини, але, незважаючи на це, місце було дуже затишним. Поки протикомарині палички окурювали нас, а комарі, в свою чергу, доїдали, господині готували для нас борщ, деруни, квас, та культовий напій цього закладу - варенуху, рецепт якої засекречений.
Товариство тамувало голод, смакувало варенухою, а В. оповідав фанатські билини, знайшовши серед нас чи не найвідданіших слухачів.
Сонце котилося до обрію, день, що, здається, тривав вже годин 40, закінчувався, і ми взяли курс на Чигирин, і далі - на Черкаси.
Хрущі весело розбивалися об лобове скло, навколишній світ зникав у сутінках, а ми все летіли за обрій на славній колісниці В..
В Черкасах В. чи не в всоте за день чисто по батьківські попіклувався про нас. Місцем нашої ночівлі виявився готель з чисто річковою назвою, в якому ми й розмістилися з комфортом.
Дівчата лишилися спати, а ми відправилися до пабу, де нас чекав чудовий англійський сніданок на вечерю та манчестерське дербі. Хоча все це було лише фоном до чудової розмови!
Ліжка знайшли нас лише о першій ночі. Матрац «Інтекс», що я його тягав усю дорогу, виявився непотрібним, але ми через це не дуже переймалися.
Наступний день настав досить пізно, якщо порівнювати з попереднім. В нашому номері ми знайшли і душ, і навіть балкон, з якого відкривався чудовий краєвид на Черкаси та Дніпро.
Покинувши нашу тимчасову домівку, ми відправилися по Черкасах на пошуки маршрутки до Кіровограду чи Знам’янки, вже вп’ятьох. Вирішили їхати до Знам’янки, бо дешевше, і наш потяг проїжджає там пізніше.
Коли квитки на бас були вже на руках, трохи перекусили в парку біля собору архістратига Михаїла. Більш красивого храму, особливо якщо зважати на внутрішнє убранство, фрески, я ніколи не бачив.
Наша маршрутка відправлялася з «нового» автовокзалу. Футуристична будівля, достойна звання космопорту, була в занедбаному стані.
Знову дорога, знову кілометри, намотані на колеса. Проїхали і Фундуклеївку, з якох почали свій шлях на Мельники дівчата.
В Знам’янці вирішили провести час до потягу десь біля водойми. Найближчим виявився став у с.Петровому.
Люди і сміття не могли зіпсувати враження від чарівної природи Чорного лісу, та ставка, вода в якому була по літньому теплою.
Досхочу позагорявши, та поглумившись трохи з місцевих атлетів з порізаними ногами та роздутими печінками, ми почали збиратися назад, до міста залізничного.
Проходячи дворами до вокзалу, мали змогу бачити і місцеві праві графіті, і дідусів, що чудово відпочивали за грою в доміно в себе у дворі.
Перетомлені, в потязі ми швидко повечеряли, та вляглися спати, щоб наступного ранку, вже у Луганську, зустріти усе чесне товариство.
Зібравшись біля місцевого фешенебельного ресторану, ми вирушили до поля, на якому мала відбутись гра з луганчанами.
На полі нас зустрів дідусь з пуделем, справжній фанат пєнісова, з яким всі с задоволенням поспілкувались.
З великими труднощами нашкрябавши 10 гравців (луганчани, в яких було два склади, дали нам ще одного), ми почали дружній поєдинок. Абсолютна незіграність, брак футбольної практики у деяких гравців, та важка дорога до Луганську призвели до закономірного результату - 3:1 на користь луганчан. Після матчу незрозуміло з якою ціллю були пробиті пенальті.
Після матчу луганчани повезли гравців до свого стадіону «митися в душі». Чесно, більшість з нас не уявляла собі, як же це ми будемо митися прямо в роздягальнях. Але, щоб не чекати, кхм, Черепа та Лисого, хлопці пробили нам душ в спортивній арені «Динамо», де ми з задоволенням покупалися під холодною водою.
Далі були посиденьки в парку з луганчанами, дорогою до якого ми дивувалися кількості і якості графіті, що їх намалювали луганські хлопці біля свого стадіону.
Квитки на стадіон нам дали безкоштовно. На секторі нас чекало палюче сонце(від якого згоріли всі, хто був на полудневому матчі з луганчанами) та колонка-підарас, що неймовірно волала найкращі танцювальні хіти літа, що ще не настало.
Обстановки на секторі була дружня, шиза - прекрасна, незрозумілих людей в Луганську не буває. Ми просили для луганчан Царя, поки наша команда дарувала чемпіонство кротам. В перерві був найжорсткіший перевід у праві, що я коли-небудь бачив. Били так, щоб вороги боялись. Деяких хлопців треба було б прив’язати до паркану навколо сектора, бо вони крутили своїми сідницями, наче то були не хлопці, а дівулі зі Знам’янки.
Сірі тримали на секторі досить довго. Хтось поїхав на вокзал запропонованою маршруткою, хтось - своїм ходом.
Луганчани прийшли проводжати нас до потяга, яким ми мали їхати до Харкова(сидячи!). Попрощавшись з товаришами, ми загрузилися в собаку/потяг, який мало не став нам всім могилою. :)
Пробивши, що деякі вагони - плацкартні, хохли швидко окупували їх, де й лишилися святкувати здачу чемпіонства.
Коли всі полягали спати, наш потяг знайшов собі пригоду у вигляді бетонного блоку, який лежав на залізничному полотні десь під Микитівкою. Наскочивши на нього, він протяг за собою ще два вагони(третій вже не перескочив), та зупинився. Начальник потягу у приватній розмові стверджував, що ми могли легко зійти з рейок.
Постоявши в полі півтори години, та годину в Микитівці, и продовжили свій шлях до Харкова. Потяг запізнювався на три години, і ми фізично не встигали на пересадку в Харкові. Столичний експрес поїхав без нас.
В першій лікарні хохли зібралися разом та попрямували до начальника станції. Далі були перелякані сірі, здача квитків(х поверненням повної вартості за квиток), і трохи істерична купівля квитків на міжгалактичний експрес «Харків-Ужгород».
Замість того, щоб опинитися в Києві в 13:00, ми мали прибути в 20:00. Час в потязі гаяли хто як вмів - покером, мафією, шашками, нардами, сємками, пивом, чаєм, бутербродами, та розмовами. Було весело, товариство куражилося і відпочивало.
Київ зустрів своїх синів, сини зустріли Київ. 1800 км, чотири дні. Всім дякую за увагу. :)
Насамперед, хотів би висловити подяку чудовій людині, Варіанту, поряд з яким я знову відчув себе сином, за плечима могутнього Батька. :) Його підтримка під час нашої подорожі навіває саме таку асоціацію - батько опікувався дітьми, і робив він це невимушено, з задоволенням. :) З такими людьми наш двіж буде жити вічно!
Наша подорож почалася на Видубичах, біля старенького «Ікарусу», яким ми мали дістатися до легендарної місцевості. Холодний Яр, незважаючи на плин часу, зберіг в собі дух боротьби українського народу - проти всіх, москалів, ляхів, жидів.
Чекаючи відправлення, ми(поки що тільки троє) задалися питанням, навіщо ж називати автобус іменем Ікара, адже саме син гепнуся з небес, а не його батько.
В принципі, автобус своє ім’я виправдовував, і прямував до Кам’янки з достойною швидкістю лише на спусках, імітуючи падіння того, чим ім’ям названий, що вилилося у 5-годинну подорож під вже насправді літнім сонцем.
В Кам’янці за планом ми мали сісти в таксі і попрямувати в Мельники. Транспорт був швидко знайдений, але вирішили їхати лише до Грушківки - до Мельників ціна нас не влаштовувала. Далі мали надію автостопити.
Водій, дізнавшись про ціль і мету нашої подорожі, завів розмову, в ході якої звичайний таксист мало не цитував Горліса-Горського, а при нагоді згадав, що являється внучатим племінником славного отамана Семена Галайди. 1921го року Галайду закатували в смілянському чека(накинули на лоба мотузку, в петлю на мотузці вставили палицю, та почали крутити. Просто так отамани не помирали).
Змінивши до нас ставлення на приязне, свідомий таксист за ту ж ціну вирішив довезти нас до кінцевої точки - в Мельники, але вже нам стало незручно, і розрахунок з водієм вийшов чесним.
Опинившись в Мельниках(а точніше, у Кресельцях), ми, чекаючи на В., що мав під’їхати та забрати нас, відвідали місце загибелі Головного Отамана Василя Чучупака. «Готуй нових борців, Холодний Яре!..»
Також побачили його хату, за якою доглядають(хоча подвір’я виглядає необжитим), і поспілкувалися трохи з літніми людьми, що приїхали віддати шану холодноярським героям.
Те, що людей поважного віку в Холодному Яру пристойна кількість, гріло душу навіть більше, аніж проходи патріотичної молоді з жовто-блакитними(правильними) прапорами; народна пам'ять таки вижила під тиском радянської пропаганди.
Поки ми чекали на В., і з’ясовували, де ж має відбутися реконструкція бою холодноярців з червоноармійцями, літній мельниківець з сином винесли зі свого двору стола, встеленого скатертиною, відро криничної води, та декілька кухликів. Встановивши стола біля дороги, що вела до місця загибелі Головного Отамана, чоловік припрошував людей скуштувати води, наголошуючи на тому, що вона безкоштовна.
Зрештою, помандрувавши трохи полями та дорогами в Кресельцях, ми зрозуміли, що бою-реконструкції нам цього року вже не застати, бо місце його проведення організатори перенесли.
Прямуючи до мельниківської сільради, далі від Креселець, назустріч людям, що йшли від бою, і казали нам, що якщо поспішатимемо, то нам залишать добити декількох москалів, ми зустріли В..
Разом з нами до автомобілю набився народ(бабуся, уквітчана стрічками(Это же дичь!©) та її кавалер, і декілька черкащан), який теж був не проти прокататися до наступного пункту нашої подорожі - Гайдамацького ставу.
Припаркувавши з боєм автівку, ми поринули у вир людей, коней, запахів, диму, барижних лотків; навколо трохи затягнутого багном ставу організовувалося дійство посвячення ножів.
Коні були як коні, а от люди… Двадцять одна козацька організація, чотирнадцять отаманів… Козацтво! Наче ряжені по хатах, люди ходили між столами, лотками, конями, ставом, спілкувалися, заливали хайло, їли, реготали.
Ми вирішили перейтися, і, відійшовши од ставу на схід кроків сто вверх, просто опинилися в іншому світі! Холодний Яр зустрів нас нарядним, тихим, втаємниченим. Від сонця прикривали ще не одягнені в листя крони грабів(але проміння пробивалося крізь гілля, і дарувало справжнє літнє тепло), від галасу козацького товариства відділяв вал, яким ми спустилися в невелику долину, а низом, землею, стелився неймовірний, чарівний килим з білих квітів. Нас обійняв ніжний запах квіту, з легкими нотками часнику.
Чи то різка переміна в обстановці, чи деяка фантастичність побаченого вплинули приголомшуюче, і чотири хохли просто дивилися на ліс, в якому хотілося лишитися. Холодний Яр наче вкривав від зайвих поглядів місця звитяги гайдамаків, козаків, холодноярців.
Трохи відійшовши від побаченого, ми повернулися до торжища, де скуштували куліша, який виявився напрочуд смачним, та узваром з березового соку, яким запаслися ще й в дорогу. Фоном до нашої трапези був все той же вир, до якого додався ще й батюшка, який освячував ножі якоїсь козацької сотні.
Символом усього цього балагану був хорунжий(а) козацької сотні, коротко стрижена, руда, розмальована як опудало, товста дівуля. Як відомо, хорунжим був чи не найдостойніший козак з усіх. Отаке воно, сьогоднішнє козацтво!
Повернувши до Мельників, ми заїхали в центр, де підібрали ще двох людей - С. та З.. Дівчата пройшли пішки 40 км від Фундуклеївки до Мельників вночі, особливо не заморочуючись оптимізацією маршруту, і йшли з девізом «Сон для слабаків!».
Оглянувши недавно встановлений пам’ятник Юрію Горліс-Горському, ми попрямували до Мотриного монастиря.
Трохи прогулявшись, і зустрівши більш здорову атмосферу серед присутнього на церковному подвір’ї люду, ми ще й спустилися до Монастирського ставу. Люди стояли в величезній черзі до джерела св. Онуфрія; нам же було чекати не з руки, тому ми просто напилися та вмилися з води, що прямувала від джерела до ставу.
І знову наше товариство в дорозі, прямуючи тепер уже до дуба Максима Залізняка. Проїхавши місце загального склику(до дерева був підвішений казан, по якому били, оголошуючи загальний склик) та ділянку дуже поганої дороги(гірша була тільки в Грушківці, та згодом у Знам’янці), ми опинилися на хуторі Буда.
Поряд з лісом добудовувалася церква, козаки і тут за столами частували себе, а ми, трохи похитривши в квитками(до дуба прохід платний), перейшли місток і потрапили до головної природної святині Холодного Яру.
Тисячолітній дуб ще спав, тому зеленими барвами листочків не радував. Занепокоєним пояснювали, що дуб Залізняка не всох, просто дуби розвиваються пізніше.
Тепер уже 6 хохлів, трохи помилувавшись величчю Батька холодноярських дубів, вирушили до язичницького капища, розташованого метрах в п’ятистах, на вершині місцевої лисої гори.
Лису гору вінчала дика груша. В. розповів трохи, що місцевий волхв називав це місце головним для усієї Черкащини, зважаючи на історичну цінність і деяку сакральність місцини.
Компанію старій груші складали молоді саджанці на схилах гори, що їх були висадили мешканці екопоселення, одного з трьох в Україні, розташованого на хуторі Буда. Про екологічний стан місцевості годі й казати - це, мабуть ,найчистіше місце Черкащини.
Трохи подивувавшись тинам екопоселенців(це були купи хмизу, складені на краях городів), ми повернули назад до авто, заскочивши до одного гостинного господаря по криничну водичку. Третя за рахунком дегустація за день лише підтвердила якість холодноярської води.
Від’їжджаючи від дуба, стали свідками «переводу» у козаки. Біля церкви юрба оточила козака з батогом, який, вичитуючи з листочка ім’я кандидата, бив його тим батогом тричі по спині(сумнівів немає, вкрали нашу традицію переводу у праві фанати). Батюшка, що знаходився поряд, кропив новоспеченого козака свяченою водою. Ну і наостанок козаку видавалася грамота, яка засвідчувала право на таке високе звання.
День давно перевалив за полудень, а ми знов летіли до Мельників на екскурсію на дачу В..
Природа навколо зустріла нас трьома ставками, повними риби, партизанським лісом, що підходив в деяких місцях впритул до води, і смарагдовими лугами. Чи не так має виглядати Вальгалла для українців? :)
Оглянувши маєток(постійними жителями якого є бобри. Город межує зі ставком.) та трохи погулявши по сусіднім городам, наш екіпаж зайняв місця в салоні авто. Дівчата, перетомлені після нічної подорожі чигиринськими селами, намагалися дрімати, поки В. віз нас до Суботова.
Дорогою спинилися біля ще одного джерела, де вода виявилася «другою за якістю» серед усіх холодноярських вод. Знову дегустація води…
«Домовина України», окрім церкви, яку кожен може побачити на п’ятигривенній купюрі, має ще й пам’ятне місце «Три криниці», що начебто були викопані гетьманом Хмелем на честь єднання українського, російського, та білоруського народів.
Люд навколо тих криниць чудово відпочивав, а ми ж продовжили катування водою. Тааак, і ця водичка теж смачненька, давайте і її поп’ємо. :)
До Суботівської церкви не заходили, погуляли лише церковним подвір’ям, подивилися на залишки маєтку Хмельницьких, та й попрямували до культового закладу «У мами Олі», що знаходився неподалік.
Кабачок був оформлений в найкращих традиціях шароварщини, але, незважаючи на це, місце було дуже затишним. Поки протикомарині палички окурювали нас, а комарі, в свою чергу, доїдали, господині готували для нас борщ, деруни, квас, та культовий напій цього закладу - варенуху, рецепт якої засекречений.
Товариство тамувало голод, смакувало варенухою, а В. оповідав фанатські билини, знайшовши серед нас чи не найвідданіших слухачів.
Сонце котилося до обрію, день, що, здається, тривав вже годин 40, закінчувався, і ми взяли курс на Чигирин, і далі - на Черкаси.
Хрущі весело розбивалися об лобове скло, навколишній світ зникав у сутінках, а ми все летіли за обрій на славній колісниці В..
В Черкасах В. чи не в всоте за день чисто по батьківські попіклувався про нас. Місцем нашої ночівлі виявився готель з чисто річковою назвою, в якому ми й розмістилися з комфортом.
Дівчата лишилися спати, а ми відправилися до пабу, де нас чекав чудовий англійський сніданок на вечерю та манчестерське дербі. Хоча все це було лише фоном до чудової розмови!
Ліжка знайшли нас лише о першій ночі. Матрац «Інтекс», що я його тягав усю дорогу, виявився непотрібним, але ми через це не дуже переймалися.
Наступний день настав досить пізно, якщо порівнювати з попереднім. В нашому номері ми знайшли і душ, і навіть балкон, з якого відкривався чудовий краєвид на Черкаси та Дніпро.
Покинувши нашу тимчасову домівку, ми відправилися по Черкасах на пошуки маршрутки до Кіровограду чи Знам’янки, вже вп’ятьох. Вирішили їхати до Знам’янки, бо дешевше, і наш потяг проїжджає там пізніше.
Коли квитки на бас були вже на руках, трохи перекусили в парку біля собору архістратига Михаїла. Більш красивого храму, особливо якщо зважати на внутрішнє убранство, фрески, я ніколи не бачив.
Наша маршрутка відправлялася з «нового» автовокзалу. Футуристична будівля, достойна звання космопорту, була в занедбаному стані.
Знову дорога, знову кілометри, намотані на колеса. Проїхали і Фундуклеївку, з якох почали свій шлях на Мельники дівчата.
В Знам’янці вирішили провести час до потягу десь біля водойми. Найближчим виявився став у с.Петровому.
Люди і сміття не могли зіпсувати враження від чарівної природи Чорного лісу, та ставка, вода в якому була по літньому теплою.
Досхочу позагорявши, та поглумившись трохи з місцевих атлетів з порізаними ногами та роздутими печінками, ми почали збиратися назад, до міста залізничного.
Проходячи дворами до вокзалу, мали змогу бачити і місцеві праві графіті, і дідусів, що чудово відпочивали за грою в доміно в себе у дворі.
Перетомлені, в потязі ми швидко повечеряли, та вляглися спати, щоб наступного ранку, вже у Луганську, зустріти усе чесне товариство.
Зібравшись біля місцевого фешенебельного ресторану, ми вирушили до поля, на якому мала відбутись гра з луганчанами.
На полі нас зустрів дідусь з пуделем, справжній фанат пєнісова, з яким всі с задоволенням поспілкувались.
З великими труднощами нашкрябавши 10 гравців (луганчани, в яких було два склади, дали нам ще одного), ми почали дружній поєдинок. Абсолютна незіграність, брак футбольної практики у деяких гравців, та важка дорога до Луганську призвели до закономірного результату - 3:1 на користь луганчан. Після матчу незрозуміло з якою ціллю були пробиті пенальті.
Після матчу луганчани повезли гравців до свого стадіону «митися в душі». Чесно, більшість з нас не уявляла собі, як же це ми будемо митися прямо в роздягальнях. Але, щоб не чекати, кхм, Черепа та Лисого, хлопці пробили нам душ в спортивній арені «Динамо», де ми з задоволенням покупалися під холодною водою.
Далі були посиденьки в парку з луганчанами, дорогою до якого ми дивувалися кількості і якості графіті, що їх намалювали луганські хлопці біля свого стадіону.
Квитки на стадіон нам дали безкоштовно. На секторі нас чекало палюче сонце(від якого згоріли всі, хто був на полудневому матчі з луганчанами) та колонка-підарас, що неймовірно волала найкращі танцювальні хіти літа, що ще не настало.
Обстановки на секторі була дружня, шиза - прекрасна, незрозумілих людей в Луганську не буває. Ми просили для луганчан Царя, поки наша команда дарувала чемпіонство кротам. В перерві був найжорсткіший перевід у праві, що я коли-небудь бачив. Били так, щоб вороги боялись. Деяких хлопців треба було б прив’язати до паркану навколо сектора, бо вони крутили своїми сідницями, наче то були не хлопці, а дівулі зі Знам’янки.
Сірі тримали на секторі досить довго. Хтось поїхав на вокзал запропонованою маршруткою, хтось - своїм ходом.
Луганчани прийшли проводжати нас до потяга, яким ми мали їхати до Харкова(сидячи!). Попрощавшись з товаришами, ми загрузилися в собаку/потяг, який мало не став нам всім могилою. :)
Пробивши, що деякі вагони - плацкартні, хохли швидко окупували їх, де й лишилися святкувати здачу чемпіонства.
Коли всі полягали спати, наш потяг знайшов собі пригоду у вигляді бетонного блоку, який лежав на залізничному полотні десь під Микитівкою. Наскочивши на нього, він протяг за собою ще два вагони(третій вже не перескочив), та зупинився. Начальник потягу у приватній розмові стверджував, що ми могли легко зійти з рейок.
Постоявши в полі півтори години, та годину в Микитівці, и продовжили свій шлях до Харкова. Потяг запізнювався на три години, і ми фізично не встигали на пересадку в Харкові. Столичний експрес поїхав без нас.
В першій лікарні хохли зібралися разом та попрямували до начальника станції. Далі були перелякані сірі, здача квитків(х поверненням повної вартості за квиток), і трохи істерична купівля квитків на міжгалактичний експрес «Харків-Ужгород».
Замість того, щоб опинитися в Києві в 13:00, ми мали прибути в 20:00. Час в потязі гаяли хто як вмів - покером, мафією, шашками, нардами, сємками, пивом, чаєм, бутербродами, та розмовами. Було весело, товариство куражилося і відпочивало.
Київ зустрів своїх синів, сини зустріли Київ. 1800 км, чотири дні. Всім дякую за увагу. :)