Замітки політизованої особи
Політика увійшла в мою оселю, коли тато потайки читав «Один день Івана Денисовича» в «Роман-газеті», яка була вщент замусолена і сто разів заклеєна. Моє підліткове серце не в змозі було осягнути те, що світ виявився зовсім не таким, як я думала. Авжеж, про депортацію і комендантський час в родині говорили як про щось нормальне, необхідне. Якщо розповідали про те, як везли людей в товарняках в Сибір та на Урал, то без злості, без ненависті. Тільки гірко було слухати, що брали з собою лише те, що могли нести в руках, про рідкісні зупинки, коли паралізовану прабабусю Марію виносили з вагону, щоб сходити в туалет, про малих дітей, що перелякано тулилися до рідних в забитих людьми товарняках.
Про Урал здебільшого згадували по-доброму. Але час від часу бабуся Марія зітхаючи говорила про те, як рятувала діда Афанасія від голоду, коли його забрали на роботи в м. Кизил. Тобто він працював, але його не годували, а це вже був кінець війни і наша перемога. В родині була якась мовчазна згода з тим, що відбулося. Про Сталіна говорили з повагою, над Хрущевим сміялися, але по-доброму, над Брежнєвим сміялися вже не по-доброму, з сарказмом, гірко усвідомлюючи, що в державі щось не так. Прості люди жили звичайним життям, бігаючи за дефіцитом, ностальгічно згадували післявоєнні роки, коли в магазинах було всього вдосталь, хвалили Сталіна.
Але «Один день Івана Денисовича» все перевернув в свідомості мого тата і в моїй теж. Якийсь сум з’явився в повітрі. Для прориву матриці в нашій родині потрібен був Солженіцин.
Вже в університеті, коли я дізналася про дисидентів, коли сама потрапила у 1 відділок після того, як всіх членів літературного об’єднання «Гарт» почали викликати у КДБ давати покази проти одного студента-історика, що написав вірш на смерть Висоцького, я відчула страх і приниження; стало зрозуміло остаточно: я не хочу СССР, мені не треба Леніна і Сталіна. Я все зрозуміла про Дракона з фільму М. Захарова, про Сталкера Стругацьких і Тарковського.
А потім подив і велике відкриття - Ліна Костенко. І все українське - таке маргінальне в східному мегаполісі, таке другорядне, націоналістично-бандерівське, шароварно- показушне, раптом перетворилося на самотнього, незрозумілого, але неймовірно прекрасного лебедя, що серце занило так сильно, що здавалося - не витримає. Матрицю байдужості і зверхності до українськості в мене зруйнувала Ліна Костенко. І з цього моменту я почала раптом згадувати мою бабусю Федору, яка мені в дитинстві читала вірші Шевченка і вчила малювати мальви, я згадала, що моя мама до Уралу говорила лише українською, тому в школі почала відставати, бо не розуміла російської.
Політика увійшла в мою свідомість через мистецтво: літературу, поезію, кіно. Тому я політизована особа, хоча зовсім не політик.
Про Урал здебільшого згадували по-доброму. Але час від часу бабуся Марія зітхаючи говорила про те, як рятувала діда Афанасія від голоду, коли його забрали на роботи в м. Кизил. Тобто він працював, але його не годували, а це вже був кінець війни і наша перемога. В родині була якась мовчазна згода з тим, що відбулося. Про Сталіна говорили з повагою, над Хрущевим сміялися, але по-доброму, над Брежнєвим сміялися вже не по-доброму, з сарказмом, гірко усвідомлюючи, що в державі щось не так. Прості люди жили звичайним життям, бігаючи за дефіцитом, ностальгічно згадували післявоєнні роки, коли в магазинах було всього вдосталь, хвалили Сталіна.
Але «Один день Івана Денисовича» все перевернув в свідомості мого тата і в моїй теж. Якийсь сум з’явився в повітрі. Для прориву матриці в нашій родині потрібен був Солженіцин.
Вже в університеті, коли я дізналася про дисидентів, коли сама потрапила у 1 відділок після того, як всіх членів літературного об’єднання «Гарт» почали викликати у КДБ давати покази проти одного студента-історика, що написав вірш на смерть Висоцького, я відчула страх і приниження; стало зрозуміло остаточно: я не хочу СССР, мені не треба Леніна і Сталіна. Я все зрозуміла про Дракона з фільму М. Захарова, про Сталкера Стругацьких і Тарковського.
А потім подив і велике відкриття - Ліна Костенко. І все українське - таке маргінальне в східному мегаполісі, таке другорядне, націоналістично-бандерівське, шароварно- показушне, раптом перетворилося на самотнього, незрозумілого, але неймовірно прекрасного лебедя, що серце занило так сильно, що здавалося - не витримає. Матрицю байдужості і зверхності до українськості в мене зруйнувала Ліна Костенко. І з цього моменту я почала раптом згадувати мою бабусю Федору, яка мені в дитинстві читала вірші Шевченка і вчила малювати мальви, я згадала, що моя мама до Уралу говорила лише українською, тому в школі почала відставати, бо не розуміла російської.
Політика увійшла в мою свідомість через мистецтво: літературу, поезію, кіно. Тому я політизована особа, хоча зовсім не політик.