Гра в толерантність

[umri]

Ця вся позитивна мудра хуйня, Яку я сповідувала, за якою спробувала
жити (і непогано вийшло ж!), не більше ніж хуйня.
"Ой мої почуття настільки рідкісні та цінні, що я не хочу їх псувати
якимось гівном на кшталт образ чи злості". "Ой ми всі вільні незалежні
жаби люди." Ой я настільки пиздата та самодостатня, що мене це не
зовсім не зачіпає".

Все одно настає момент, Коли ти бачиш речі такими, якими вони є. І
тоді ти стаєш тим Хто ти є. І нарешті приходить злість. На себе. Хоча
спочатку до того кого ти любив, а вже потім на себе: нахуя одразу не
послала? Девальвація. Обох.
Бо стосується. Бо зачіпає. Бо заїбало.

Не можна всістися однією сракою на два стільці й при цьому почувати
себе комфортно. Не можна сприймати зневагу за непорозуміння чи як
чиєсь право на автономію. Не можна демонструвати власне перезирство й
поважати його одночасно. Не виходить в мене блядь ласточкою, коли вмію
тільки бомбочкою.

І нота бене: лексика навмисно така. Бо ніхуя вони вже не цінні. Бо їх вже
нема. Бо заїбало.