"Кров не має нації" (М. Матіос)
Соромно зізнатись, але вперше з творчістю Марії Матіос я познайомилась наприкінці минулого року. Чула багато і про "Солодку Дарусю", і про "Націю", проте ніяк не випадало нагоди їх прочитати. Аж раптом на початку грудня отримую повідомлення від подруги: "Не хочеш у театр?". Навіть не вагаючись, відправила позитивну відповідь і з нетерпінням почекала чекати 13 грудня. Вже пізніше я дізнАюсь, на яку виставу мене запросили.
Якщо хтось із вас бачив "Солодку Дарусю" у постановці Івано-Франківського театру, той зрозуміє, ЩО я пережила під час перегляду. Я не кліпала, практично не рухалась і складалось враження, що разом із героями перебуваю на сцені. Вибачайте, не вмію писати рецензії і словесно заохочувати, але повірте, вистава дійсно дуже сильна психологічно! Особливо зачепив момент із символічними цукерками, які на своїх місцях у залі знаходили глядачі. Добре, що з"їла цукерку відразу, бо після вистави вона стояла перед моїми очима ще кілька днів (за сюжетом маленька Даруся розповідає радянському офіцеру, як її батьки допомагали воякам УПА).
Ще в грудні я пообіцяла собі, що, по-перше, обов"язково сходжу на "Націю", і, по-друге, познайомлю з театром свого Діму. Дуже хотілося, щоб і він відчув щось подібне. А враховуючи той факт, що за свої 26 років Діма жодного разу не відвідував театру + досить упереджено ставився до драматургії, завдання стояло не з легких. Чесно кажучи, сама чомусь думала, що театри сьогодні не модні. Моя думка змінилася у протилежну сторону, коли побачила, СКІЛЬКИ людей було на "Дарусі". Спілкувалась із затятими знайомими театроманами, то вони кажуть, що практично кожна вистава у Франківську викликає ажіотаж. В залі ніде і яблукові впасти.
Шкода, проте на "Націю" вдома я так і не потрапила, зате дізналася від свого одногрупника (+за сумісництвом актора, який грає і в "Дарусі", і в "Нації"), що в кінці січня (24 і 25 числа) франківський театр даватиме гастролі в Києві!!! Коли схаменулася купити квитки, на "Солодку Дарусю" не було жодного вільного місця (за тиждень!), тому вдалося взяти тільки на "Націю". Що я вам скажу... Марія Матіос - письменниця з великої букви! Мною теліпало впродовж 2х годин, на очі постійно наверталися сльози, а тіло раз за разом кам"яніло. Відчувається схожість із "Дарусею", але якщо в попередній виставі акцент ставився на цукерці, через яку маленька дівчинка, по суті, зраджує свою сім"ю, то тут символіку несуть ляльки-мотанки з "хрестами" на обличчі (так звані людські душі), які потім "перетворюються" на живих людей. Читала на одному сайті (з етичних міркувань не називатиму його назву) відгук одного журналіста про "бандерівців" і награну зацікавленість політиків виставою (до речі, в залі були присутні і Тимошенко, і Яценюк з дружиною, і обидва Вакарчуки, Доній, інші публічні особи). Аж стошнило від того, наскільки можна бути упередженим, і писати подібні слова (типу актори, ввійшовши в ролі, показують, як емгебісти знущаються над "хорошими і добрими гуцулами" (гвалтують, депортують у Сибір, заганяють у колгоспи), в той час як бандерівці захищають бідних людей). Якби пан журналіст уважно дивився виставу, а не вишуковував по залу політиків, щоб потім їх у чомусь попрікнути, то зрозумів би, що Матіос не ділить людей на поганих і хороших, а показує передусім ЛЮДСЬКЕ СТРАЖДАННЯ, МУКИ, адже, як сказала радянська медсестра, "у крови нет нации"...
П.С. Я не прогадала. Діма теж залишився під враженнями...