моя маленька річниця
Сьогодні виповнюється рівно 2 роки мого життя в Києві.
Пригадую, як усе починалось. В якийсь момент в середині серпня я вирішила, що "так далі тривати не може", поговорила з Дімою, поставила перед фактом батьків і поїхала на вокзал за квитками. З того часу пройшло вже 24 місяці, а рідні й досі не можуть звикнути, що я живу окремо і найближчим часом не повернуся.
Я завжди була "домашньою" дитиною. Якби стояв вибір - сходити погуляти чи посидіти з друзями вдома, напевно, вибрала б другий варіант. Я все свідоме життя мріяла про власну кімнату, але з кожним роком мені здавалося, що мрія все більше віддаляється від реальності. До 11 років моя сім*я жила в "малосімейці" - малююююсінькій кімнаті, де стояла шафа, тумбочка з телевізором, 2 ліжка (одне з яких дитяче) і розкладне крісло. Все. Вільного місця було від сили 1мх1м! Потім ми переїхали у власну трикімнатну квартиру! Тато брав безпосередну участь у будуванні будинку (від МЖК). Тільки-тільки його здали в експлуатацію, ми відразу речі і переїхали. І байдуже, що стіни були голі, без ремонтів + не мали можливості навіть купити меблі! Але ж воно було СВОЄ і таке бажане! З однієї кімнати ми зробили вітальню, в другій жили батьки, а третю, дитячу, виділили нам із сестрою. Враховуючи повну протилежність характерів і майже 5-річну різницю у віці, зживатись нам було нелегко, якщо не сказати тяжко:) "Хтось будує, хтось руйнує"(с) :) Мені часто хотілось побути наодинці з своїми думками, просто розслабитись, послухати улюблену музику, відпочити, повчитись, обвішати кімнату плакатами з Cool-Girl :))) на крайній випадок - навіть поплакати; хотілось прибрати і, прокинувшись зранку, побачити речі на своїх же місцях... З часом ситуація змінилась, ми з сестрою підросли, вона переселилась у вітальню, а я... зробила омріяний ремонт (купила на власний смак шпалери, диван, тюль, світильник, замовила меблі)!!! Проте не встигнувши натішитись здійсненій мрії, зібрала речі і поїхала шукати іншого щастя:)
Злукавлю, коли скажу, що Київ зустрів мене з простягнутими обіймами. Вже в день приїзду я з самісінького ранку побігла на першу в житті серйозну співбесіду! Як не дивно, примудрилась заблудитись і в місце призначення потрапила з кількахвилинним запізненням:) Забігаючи наперед скажу, що хоч у той час я їм відмовила (мене лякала робота писати російською мовою), потім доля звела мене знову з цією компанією;) Мабуть, так мало трапитись... Далі були ще кілька співбесід і прийняте рішення: державна робота, українська мова і найнижча зарплата з усім пропонованих:) З часом я пошкодую, що обрала саме цей варіант (не було внутрішнього комфорту), проте досвід в Укрінформі я отримала непоганий.
Потім почався важкий період, фінансова криза і вибір: або залишатись і отримувати копійки, або підпадати під скорочення і ризикувати:) Оскільки "пити шампанське" я люблю, то вибрала другий варіант. Далі був майже місяць поневірянь, розпачу, купа невдалих співбесід (або дурню пропонували, або я їм не підходила) і... світло в кінці тунелю! Мене знову запросили спробувати свої сили в компанії, про яку писала вище! Цього разу таки вирішила не втрачати шанс і... погодилась! Результат, як кажуть, "на лицо" - працюю там і досі (тьфу-тьфу).
Але не тільки робота визначає суть мого життя і внутрішню рівновагу. Просто пригадую перші місяці, коли ми жили в малюююююсінькій кімнатці радянського типу втрьох (я і 2 хлопці). А ні, забула, там ще було повно здоровенних ПАВУКІВ (думала, що точно колись інфаркт зловить). Пам*ятаю момент, коли розкладала речі. Я навіть розплакалась:) Вдома мала цілу шафу, а тепер доводилось вмістити свій одяг на одній поличці, в той час як я звикла, що вони висіли попрасовані на вішачках... Не меншою проблемою була моя "дружба" з кухнею. Мама мені недавно зізналась, що коли я переїжджала, то найбільше вона хвилювалась за те, що я буду їсти. Те, що квартира буде в чистоті, вона буле певна, а от моє вміння готувати її насторожувало:) Ну елементарне я вміла, та й то, переважно готувала мама, а в Києві мене тепер чекало самостійне життя. Справилась!
Хай там як, а столиця мене змінила. Мені не вдалося її приручити, але за 2 роки вона хоча б перестала на мене "гавкати" ;) За цей період зміцніли мої стосунки з Дімою, я подорослішала, познайомилась з багатьма цікавими людьми. Не впевнена, що зможу пов*язати своє майбутнє з метро, російською мовою і шаленим темпом, проте єдине знаю напевне: я не шкодую, що 2 роки тому зірвалась і поїхала "підкоряти Київ".
Пригадую, як усе починалось. В якийсь момент в середині серпня я вирішила, що "так далі тривати не може", поговорила з Дімою, поставила перед фактом батьків і поїхала на вокзал за квитками. З того часу пройшло вже 24 місяці, а рідні й досі не можуть звикнути, що я живу окремо і найближчим часом не повернуся.
Я завжди була "домашньою" дитиною. Якби стояв вибір - сходити погуляти чи посидіти з друзями вдома, напевно, вибрала б другий варіант. Я все свідоме життя мріяла про власну кімнату, але з кожним роком мені здавалося, що мрія все більше віддаляється від реальності. До 11 років моя сім*я жила в "малосімейці" - малююююсінькій кімнаті, де стояла шафа, тумбочка з телевізором, 2 ліжка (одне з яких дитяче) і розкладне крісло. Все. Вільного місця було від сили 1мх1м! Потім ми переїхали у власну трикімнатну квартиру! Тато брав безпосередну участь у будуванні будинку (від МЖК). Тільки-тільки його здали в експлуатацію, ми відразу речі і переїхали. І байдуже, що стіни були голі, без ремонтів + не мали можливості навіть купити меблі! Але ж воно було СВОЄ і таке бажане! З однієї кімнати ми зробили вітальню, в другій жили батьки, а третю, дитячу, виділили нам із сестрою. Враховуючи повну протилежність характерів і майже 5-річну різницю у віці, зживатись нам було нелегко, якщо не сказати тяжко:) "Хтось будує, хтось руйнує"(с) :) Мені часто хотілось побути наодинці з своїми думками, просто розслабитись, послухати улюблену музику, відпочити, повчитись, обвішати кімнату плакатами з Cool-Girl :))) на крайній випадок - навіть поплакати; хотілось прибрати і, прокинувшись зранку, побачити речі на своїх же місцях... З часом ситуація змінилась, ми з сестрою підросли, вона переселилась у вітальню, а я... зробила омріяний ремонт (купила на власний смак шпалери, диван, тюль, світильник, замовила меблі)!!! Проте не встигнувши натішитись здійсненій мрії, зібрала речі і поїхала шукати іншого щастя:)
Злукавлю, коли скажу, що Київ зустрів мене з простягнутими обіймами. Вже в день приїзду я з самісінького ранку побігла на першу в житті серйозну співбесіду! Як не дивно, примудрилась заблудитись і в місце призначення потрапила з кількахвилинним запізненням:) Забігаючи наперед скажу, що хоч у той час я їм відмовила (мене лякала робота писати російською мовою), потім доля звела мене знову з цією компанією;) Мабуть, так мало трапитись... Далі були ще кілька співбесід і прийняте рішення: державна робота, українська мова і найнижча зарплата з усім пропонованих:) З часом я пошкодую, що обрала саме цей варіант (не було внутрішнього комфорту), проте досвід в Укрінформі я отримала непоганий.
Потім почався важкий період, фінансова криза і вибір: або залишатись і отримувати копійки, або підпадати під скорочення і ризикувати:) Оскільки "пити шампанське" я люблю, то вибрала другий варіант. Далі був майже місяць поневірянь, розпачу, купа невдалих співбесід (або дурню пропонували, або я їм не підходила) і... світло в кінці тунелю! Мене знову запросили спробувати свої сили в компанії, про яку писала вище! Цього разу таки вирішила не втрачати шанс і... погодилась! Результат, як кажуть, "на лицо" - працюю там і досі (тьфу-тьфу).
Але не тільки робота визначає суть мого життя і внутрішню рівновагу. Просто пригадую перші місяці, коли ми жили в малюююююсінькій кімнатці радянського типу втрьох (я і 2 хлопці). А ні, забула, там ще було повно здоровенних ПАВУКІВ (думала, що точно колись інфаркт зловить). Пам*ятаю момент, коли розкладала речі. Я навіть розплакалась:) Вдома мала цілу шафу, а тепер доводилось вмістити свій одяг на одній поличці, в той час як я звикла, що вони висіли попрасовані на вішачках... Не меншою проблемою була моя "дружба" з кухнею. Мама мені недавно зізналась, що коли я переїжджала, то найбільше вона хвилювалась за те, що я буду їсти. Те, що квартира буде в чистоті, вона буле певна, а от моє вміння готувати її насторожувало:) Ну елементарне я вміла, та й то, переважно готувала мама, а в Києві мене тепер чекало самостійне життя. Справилась!
Хай там як, а столиця мене змінила. Мені не вдалося її приручити, але за 2 роки вона хоча б перестала на мене "гавкати" ;) За цей період зміцніли мої стосунки з Дімою, я подорослішала, познайомилась з багатьма цікавими людьми. Не впевнена, що зможу пов*язати своє майбутнє з метро, російською мовою і шаленим темпом, проте єдине знаю напевне: я не шкодую, що 2 роки тому зірвалась і поїхала "підкоряти Київ".