(no subject)
Великий плюс безсоння в тому, що нарешті випадає можливість... подумати. За метушнею життя, коли постійно доводиться кудись поспішати, я не встигаю побути наодинці сама з собою: голова завжди забита різними і в той час значно важливішими проблемами. Хоча з іншого боку, тет-а-тет із власною свідомістю теж "задоволення" не з приємних. Хочеш чи ні, а в такі моменти прориває на відвертість. І якщо в спілкуванні з іншими людьми іноді дозволяєш собі вийти за рамки щирості, вдягаючи щоразу нову маску, то з власним "я" цей номер не проходить. Мусиш брати за патла власний егоїзм і самонавіювання і, давши копняка під зад, женеш їх зі сцени із стандартною фразою "Нє вєрю!".
Я часто думаю. Про своїх рідних, друзів, знайомих і співробітників, думаю про Франківськ і період мого життя там, думаю про Київ і те, що мене чекає в цьому місті; думаю про стосунки, майбутню сім'ю, дітей, придумую навіть їм імена і вираховую, на кого вони будуть подібні. Проте найчастіше я думаю про своє призначення у житті, про те, чого досягла, добилася, ким стала. І щоразу мене аж вивертає... Таке враження, що випадково вибігла на сцену чужого театру і намагаюся зіграти НЕсвою роль. Глядачі ж аплодують, думаючи, що все йде за планом, і саме такими є сюжет вистави і задум режисера. А совість же знає, свідомість не обдуриш...
Я мрію викинути ті маски і нарешті бути собою. Хай і незграбно, заїкаючись і забуваючи слова, падаючи і роблячи помилки, але грати свою роль. Хочу, але знаю, що не зможу. Без маски ти нікому не потрібна, не цікава, чужа...
А найбільше болить, що такі, як я, ніколи не бувають "най"- найкоханішими жінками, найкращими подругами, найлюбимішими кумами, найближчими сестрами... Може, це вершина егоїзму, але аж розпирає від того, що в свої 24 я не досягла практично нічого. Хоча й стараюсь. Дуже-дуже стараюсь.
Я часто думаю. Про своїх рідних, друзів, знайомих і співробітників, думаю про Франківськ і період мого життя там, думаю про Київ і те, що мене чекає в цьому місті; думаю про стосунки, майбутню сім'ю, дітей, придумую навіть їм імена і вираховую, на кого вони будуть подібні. Проте найчастіше я думаю про своє призначення у житті, про те, чого досягла, добилася, ким стала. І щоразу мене аж вивертає... Таке враження, що випадково вибігла на сцену чужого театру і намагаюся зіграти НЕсвою роль. Глядачі ж аплодують, думаючи, що все йде за планом, і саме такими є сюжет вистави і задум режисера. А совість же знає, свідомість не обдуриш...
Я мрію викинути ті маски і нарешті бути собою. Хай і незграбно, заїкаючись і забуваючи слова, падаючи і роблячи помилки, але грати свою роль. Хочу, але знаю, що не зможу. Без маски ти нікому не потрібна, не цікава, чужа...
А найбільше болить, що такі, як я, ніколи не бувають "най"- найкоханішими жінками, найкращими подругами, найлюбимішими кумами, найближчими сестрами... Може, це вершина егоїзму, але аж розпирає від того, що в свої 24 я не досягла практично нічого. Хоча й стараюсь. Дуже-дуже стараюсь.