(no subject)
"Взрослые очень любят цифры. Когда рассказываешь им, что у тебя появился новый друг, они никогда не спросят о самом главном. Никогда они не скажут: «А какой у него голос? В какие игры он любит играть? Ловит ли он бабочек?» Они спрашивают: «Сколько ему лет? Сколько у него братьев? Сколько он весит? Сколько зарабатывает его отец?» И после этого воображают, что узнали человека" (Антуан де Сент-Экзюпери «Маленький принц»)
... У моїй пам"яті чітко зафіксований момент 13-річної давності, коли ми з татом і молодшою сестрою поверталися полем від бабусі. Літо, страшенна спека, ноги ледь волочимо, бо добряче напрацювалися на городі. Я одягнута в яскраву червону футболку і такого ж кольору стильну джинсову спідницю made in USA. Мою улюблену, навіть незважаючи на те, що вона вживана і знайдена мамою на сільському секонді у купі лахміття. Сестра - у зношеній мною білій кофтинці і вигорілій на сонці чорній спідничці. Тато - стандартно. В осінніх черевиках (байдуже, що на вулиці +30 в тіні) і протертих штанах. Але ми - СМІЄМОСЯ, ми - ЩАСЛИВІ, бо... їмо морозиво! Пам"ятаю, як сьогодні: біле, у вафельному стаканчику, по 50 копійок. Саме стільки ж коштував проїзд у тролейбусі з Угринова до Івано-Франківська. У нас був вибір: дійти за 10 хв. до центральної дороги і ще 10 хв. витратити на добирання додому транспортом, чи купити кожному по морозиву і хвилин 35-40 шкандибати полем до міста. І це ще кращий фінансовий період нашої сім"ї :)
Мама, щоб прогодувати нас, маленьких, змінила за 5-7 років 10 робіт. Будучи висококваліфікованим спеціалістом (технік-технолог, щось таке), вона тривалий час працювала посудомийкою, офіціанткою, барменом. З нуля, можна сказати, стала поваром. Організовувала корпоративні вечори, готувала для професорів у школі міліції. Поки ночами відбивалася від маньяків і підкошувала здоров"я, ми смакували м"ясом і шоколадом, які вона приносила з кафе (клієнти часто замовляти плитку шоколаду і половину залишали на столі ;). Тато в цей час роками гнув спину на будівництві, будуючи державі (і нам, у тому числі) квартири.
Якщо сестрі дарували на День народження одяг, раділи ми обоє :) Бо в більшості випадків речі були завеликими, і вони переходили зразу мені - як старшій. Коли приходив час - доношувала Іра. А потім ми разом переставляли фотографії в альбомі, щоб, бува, хтось не помітив сведрик з Мікі-Маусом на нас обох :)
Бували роки, коли взимку я ходила в осінніх черевиках на платформі. Всім брехала, що мені не холодно :) А мама тихцем носила куртки, які подруги передавали їй "в село, для бідних людей".
І я не прибідняюся, і не хочу, щоб нас жаліли. Це був прекрасний період, коли з"являлися справжні друзі, яких не хвилювало наше фінансове становище. Які рвалися до нас додому, бо відчували особливу атмосферу; сміялися, жартували, ділилися секретами і ХОТІЛИ дружити з нами, а не нашими грошима. Коли сестра просила у Миколая солодощі і банку сметани (!), хоча давно у нього не вірила, а я в 10 класі тривалий час збирала гроші, щоб подарувати батькам турку за 40 гривень і глечик для компоту за 28 :)
Ми раділи кожній шоколадці, з нетерпінням чекали Нового року і запечених курячих стегон, а коли вдома появився зібраний татом перший комп"ютер - стрибали мало не до неба :)
Тому я дуже, дуже не розумію людей, які приділяють грошам так багато уваги. Невже вони не усвідомлюють, що справа зовсім не у кількості купюр, а у вмінні їх цінувати, організовувати собі свято з дрібничок, а не заздрити подрузі, бо вона у весільну подорож поїхала на Мальдіви, а ти всього лиш у Єгипет.
Ніхто не каже, що потрібно вдовольнятися тим, що маєш, стояти на місці, не розвиватися, не прагнути заробляти і т.д. Більше того, я теж не прихильник думки про "милого і рай у шалаші". Але коли людина починає вимірювати все зарплатами, зводить кожну розмову до фінансів - аж гидко, їй-Богу. У такі моменти я починаю згадувати морозиво у вафельному стаканчику за 50 копійок і стильну джинсову спідничку з "гуманітарки". І якось так добре на душі стає... ;)