ІІІ. Комуністичний батальйон. Йогансен
Під Копиловим, недалеко Києва,
в бою з великими силами білих
героїчно загинув батальйон
Червоного Звідного полку. Спинено
наступ ворога на північ, його затри-
мано - і Червона Армія погнала
білих на всіх фронтах.
Комуністи стояли
в дворі коло хати,
Гомоніли тихо
про похід минулий,
“Рано на Київ”, -
і раптом почули
Серед нас хтось мовчки сказав:
“спати”.
Але сонце зійшло
аж там - серед бору,
Між чорними соснами,
сестрами - вгору,
Мов кулеметний диск,
сонце!
Руки хололи,
і нагрівалась сталь.
О воле! За тебе
рук не жаль.
Командир спіткнувся
об корінь
І вилаявся непідходящим словом.
Сон давив нас.
І хиталося, як в морі.
І так само просто
Розійшлися обіруч дороги
на перший бій,
Не останній,
І сосон
лапаті роги
Одступили на північ, за Київ,
і в чорний збилися рій,
Як на плані.
Знайомий звук на сніданок
- щодня замість чаю,
замість хліба і сала,
яких немає.
- Одинокий вистріл,
і сотня рук
Автоматично ложе стискає, і бистрий
метушливий, машинний тріскіт
Розбуркує дух заспалий.
Кулемети?
Що ж.
Не перші вони, не останні,
У розстрільню
Лягли комунари в рахманній,
у м'якій, у чорній землі,
як поховані.
Без пострілу,
стримані,
Дисципліновані.
І так само просто
Вперед
і певно
Одну митьоминучу мить
нависає, хитається
Павза.
І от - ущух кулемет:
- Одступають. -
Над ростом
своїм комбат, як гігант, простягає мавзер.
Коротким ударом
збили
Білу заставу.
Чують білі:
ідуть комунари!
Піхота тікає,
у лаву
Кінноти шикується хмара.
Бачили й це
не раз. І знову,
У розстрільню знову лягли у рахманній,
У м'якій, у чорній землі,
як поховані.
- Не перший з кіннотою бій,
не останній. -
І ніхто не знав,
як це сталось,
Де прорвали розстрільню
і як підійшли
(Бо десятки ночей перейшли, як галас,
у очах, у вухах, зорінням знесилених).
Тільки з тилу, зсередини, спереду
простим прицілом,
як придорожну траву,
з кулеметів косили білі.
І в тій самій секунді -
коні!
Уже серед нас - лава.
Збивають, рубають, гонять, -
слава,
Слава тим, хто пав у бої,
І щастя тим мужнім,
Хто вже скрючився озем в агонії.
Батальйона нема. Є люди,
Що їх оце зарубають.
Довгий змах. Груди
Розкраяно звірячим ударом.
Батальйона нема. Є люди.
Ні! Ще є серед нас комунари!
Комунари - сюди! Зійшлися
Поранені, напівмертві,
Хто мав патрони, ще бився.
І раптом в поту, в крові, в землі
спів:
“Не ждіть рятунку ні від кого,
Ні від богів, ні від царів”...
- Кого ще несуть ноги,
ще раз
вперед!
На мить одскочили,
А-а... Співати.
Навели на групку
впрост кулемет
(На півмертвих
навалюють
трупи).
Наш останній бій,
на Київ,
вперед!
Ще візьмемо Київ
І вас розстріляєм,
кати!
Ваш час іде.
(Сонце вийшло з-за хмар).
Батальйона немає,
Комунари умерли,
Розцвітає над полем день.
Ряди за рядами -
ідуть
молоді
жити.
Мости за мостами
встають
із крові
убитих -
За той шлях,
за той день,
після бою.
За справу, що вмерли батьків батальйони,
по землі будуючи путь,
Ідуть,
ідуть,
ідуть
мільйони.
Земля
гуде
під ходою.
1933
Із книги “Балади про війну і відбудову”
частина ІІІ циклу “З історії 45 дивізії”
Цитується за “Майк Йогансен. Поезії”,
серія “Бібліотека поета”, видавництво “Радянський письменник”, Київ, 1989
в бою з великими силами білих
героїчно загинув батальйон
Червоного Звідного полку. Спинено
наступ ворога на північ, його затри-
мано - і Червона Армія погнала
білих на всіх фронтах.
Комуністи стояли
в дворі коло хати,
Гомоніли тихо
про похід минулий,
“Рано на Київ”, -
і раптом почули
Серед нас хтось мовчки сказав:
“спати”.
Але сонце зійшло
аж там - серед бору,
Між чорними соснами,
сестрами - вгору,
Мов кулеметний диск,
сонце!
Руки хололи,
і нагрівалась сталь.
О воле! За тебе
рук не жаль.
Командир спіткнувся
об корінь
І вилаявся непідходящим словом.
Сон давив нас.
І хиталося, як в морі.
І так само просто
Розійшлися обіруч дороги
на перший бій,
Не останній,
І сосон
лапаті роги
Одступили на північ, за Київ,
і в чорний збилися рій,
Як на плані.
Знайомий звук на сніданок
- щодня замість чаю,
замість хліба і сала,
яких немає.
- Одинокий вистріл,
і сотня рук
Автоматично ложе стискає, і бистрий
метушливий, машинний тріскіт
Розбуркує дух заспалий.
Кулемети?
Що ж.
Не перші вони, не останні,
У розстрільню
Лягли комунари в рахманній,
у м'якій, у чорній землі,
як поховані.
Без пострілу,
стримані,
Дисципліновані.
І так само просто
Вперед
і певно
Одну митьоминучу мить
нависає, хитається
Павза.
І от - ущух кулемет:
- Одступають. -
Над ростом
своїм комбат, як гігант, простягає мавзер.
Коротким ударом
збили
Білу заставу.
Чують білі:
ідуть комунари!
Піхота тікає,
у лаву
Кінноти шикується хмара.
Бачили й це
не раз. І знову,
У розстрільню знову лягли у рахманній,
У м'якій, у чорній землі,
як поховані.
- Не перший з кіннотою бій,
не останній. -
І ніхто не знав,
як це сталось,
Де прорвали розстрільню
і як підійшли
(Бо десятки ночей перейшли, як галас,
у очах, у вухах, зорінням знесилених).
Тільки з тилу, зсередини, спереду
простим прицілом,
як придорожну траву,
з кулеметів косили білі.
І в тій самій секунді -
коні!
Уже серед нас - лава.
Збивають, рубають, гонять, -
слава,
Слава тим, хто пав у бої,
І щастя тим мужнім,
Хто вже скрючився озем в агонії.
Батальйона нема. Є люди,
Що їх оце зарубають.
Довгий змах. Груди
Розкраяно звірячим ударом.
Батальйона нема. Є люди.
Ні! Ще є серед нас комунари!
Комунари - сюди! Зійшлися
Поранені, напівмертві,
Хто мав патрони, ще бився.
І раптом в поту, в крові, в землі
спів:
“Не ждіть рятунку ні від кого,
Ні від богів, ні від царів”...
- Кого ще несуть ноги,
ще раз
вперед!
На мить одскочили,
А-а... Співати.
Навели на групку
впрост кулемет
(На півмертвих
навалюють
трупи).
Наш останній бій,
на Київ,
вперед!
Ще візьмемо Київ
І вас розстріляєм,
кати!
Ваш час іде.
(Сонце вийшло з-за хмар).
Батальйона немає,
Комунари умерли,
Розцвітає над полем день.
Ряди за рядами -
ідуть
молоді
жити.
Мости за мостами
встають
із крові
убитих -
За той шлях,
за той день,
після бою.
За справу, що вмерли батьків батальйони,
по землі будуючи путь,
Ідуть,
ідуть,
ідуть
мільйони.
Земля
гуде
під ходою.
1933
Із книги “Балади про війну і відбудову”
частина ІІІ циклу “З історії 45 дивізії”
Цитується за “Майк Йогансен. Поезії”,
серія “Бібліотека поета”, видавництво “Радянський письменник”, Київ, 1989