Записи в старому порепаному ЖЖ
Я сюди не пишу. Вже довго. маю паперовий щоденник і безліч майданчиків для власних думок. А тут раптом залізла, почала дивитися різні написи і думаю, напишу.
За цей час я встигла отримати свого магістра журналістики, знімаючи роботу, яка мені принесла величезне задоволення і досвід. Три відеопортрети, короткий метр про митців, які є для меен особливими, які створюють і надихають багатьох людей і які працюють і говорять, попри війну: художник Борис Єгіазарян ( фільм "Доля"), музиканти Сестри Тельнюк ( фільм "Йти до світла") та письменниця-перекладачка-есеїстка-поетка Богдана Матіяш ( фільм "Лшаючись собою"). Це були унікальні миті зйомок, всяких моїх відкриттів і фейлів, проб пера-- від написання сценарію для відео, на яке в принципі важко написати сценарій до самих зйомок, це для мене стало добрячим стресом і великою наснагою.
Пригадую ці тижні проживання моїми героями, здавалося, я вже можу встати серед ночі і повторити дослівно все. що казав Борис, Богдана чи сестри. Але цікаво, що після цього всі вони стали для мене чимось ріднішим, я стала більше помічати в їхній поведінці,манері говорити, я стала більше помічати їхню велику роботу. Мистецьку роботу, так, яку велика кількість людей ( здебільшого через невігластво) вважає другорядною, "не практичною", мовляв, вони ж будинок не будують.. Вони будують, транслюють сенси. Коли ми говорили з сестрами. я так чітко відчула цю конструкцію, яка віяла стусівською впертістю і силою думки та дії, яка заглядала в майбутнє, міцно тримаючи в руках минуле. Це воно!
Багато чого не увійшло у фільм.....але я зроблю хороші інтерв'ю з цих чудових розмов. Там є про що подумати!
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Карпати.
Я нарешті в горах. Це радість мандрівника, який спраг і нарешті знайшов колодяць і п'є-п'є з нього із жадібністю. Це так! Я вчора цілий день була на висоті. Як пішла зранку. так і спустилася вже коло 21 із відчуттям якогось чоловічого голоду. який мені рідко властивий:)
Як можна описати безчасся? Ні, це не метафора: це те, у що ти попадаєш. Ти стоїш серед цих скель, шуму вітру, трави, співу пташок, лісових і гірських звуків і добре знаєш, що ти частину цого світу. Ти була нею завжди від народження, до народження, в минулих своїх життях: в різних країнах, ти виходила отак в гори і ставала всім і нічим водночас. Все тіло очищується, провітрюється казкової сили вітром, чистою водою, повітрям, розслабляються м'язи, звільняється голова і є стільки сили, що здається, можеш забрати всі ці гори з собою, просто взваливши на плечі.
Ходила місцями Довбуша....його знамениті скелі...місця сили і краси....ціле місто каміння, спочатку в лісі, а потім все вище і вище до самого неба...Не знаю, чи він реально тут бував, але якщо бував, то думаю він і правду був таким сильним і спритним, як про нього розповідають. Бо тут інакші не впораються.
А далі була Маковиця. І це було моє велике відкриття, коли стежка раптом виринає з казкового лісу ( як в "Долині папороті", цей мультик я дуже любила) і перед тобою на 180 градусів сині гори -- хребти, мов велетенські спини, сонце, небо в хмаринках, які відкидають тіні. Ти стоїш в цій природній панорамі і немає слів!
Дихаєш так, як ніколи цього не робиш в містах.....в повну силу і крізь час. Добре уявляєш, як , дай Бог, стоятимеш тут будучи старенькою, як віддаватимеш шану цим місцям, допоки будуть сили.
На підйомі до верхівки раптом зустрічаєш білу статую Марії і двох янголів...Вони просто дивляться на гори. Це заворожує. Люди лишають коло них квіти, збирають букети просто з тих квітів, які ростуть поруч....
Але щира радість, коли ти наверху. Дійшла. Там видно майже весь Чорногірський хребет, як на долоні, видні річки, дальші поселення....і розумієш, як правий був Івасюк--це таки СИНІ Карпати. вони і правда сині. На верхівці гори стоїть жовто-блакитний хрест із гербом посередині і на фоні неба--це композиція прекрасна. таке враження, що його поставили для розуміння суті наших національних кольорів.
Так стояли десятки і сотні років тому....дивилися зверху вниз на нас самих....Тепер ми стоїмо, ніби звітуючись перед природою за власне життя. Я знаю, що нічого не знаю....але я ствердно можу сказати, що ті, хто попадає в ці точки концентрованої краси та енергії, завжди вертаються інакші....
П.С. це тільки планшетні фотки:)поки-що...)
За цей час я встигла отримати свого магістра журналістики, знімаючи роботу, яка мені принесла величезне задоволення і досвід. Три відеопортрети, короткий метр про митців, які є для меен особливими, які створюють і надихають багатьох людей і які працюють і говорять, попри війну: художник Борис Єгіазарян ( фільм "Доля"), музиканти Сестри Тельнюк ( фільм "Йти до світла") та письменниця-перекладачка-есеїстка-поетка Богдана Матіяш ( фільм "Лшаючись собою"). Це були унікальні миті зйомок, всяких моїх відкриттів і фейлів, проб пера-- від написання сценарію для відео, на яке в принципі важко написати сценарій до самих зйомок, це для мене стало добрячим стресом і великою наснагою.
Пригадую ці тижні проживання моїми героями, здавалося, я вже можу встати серед ночі і повторити дослівно все. що казав Борис, Богдана чи сестри. Але цікаво, що після цього всі вони стали для мене чимось ріднішим, я стала більше помічати в їхній поведінці,манері говорити, я стала більше помічати їхню велику роботу. Мистецьку роботу, так, яку велика кількість людей ( здебільшого через невігластво) вважає другорядною, "не практичною", мовляв, вони ж будинок не будують.. Вони будують, транслюють сенси. Коли ми говорили з сестрами. я так чітко відчула цю конструкцію, яка віяла стусівською впертістю і силою думки та дії, яка заглядала в майбутнє, міцно тримаючи в руках минуле. Це воно!
Багато чого не увійшло у фільм.....але я зроблю хороші інтерв'ю з цих чудових розмов. Там є про що подумати!
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Карпати.
Я нарешті в горах. Це радість мандрівника, який спраг і нарешті знайшов колодяць і п'є-п'є з нього із жадібністю. Це так! Я вчора цілий день була на висоті. Як пішла зранку. так і спустилася вже коло 21 із відчуттям якогось чоловічого голоду. який мені рідко властивий:)
Як можна описати безчасся? Ні, це не метафора: це те, у що ти попадаєш. Ти стоїш серед цих скель, шуму вітру, трави, співу пташок, лісових і гірських звуків і добре знаєш, що ти частину цого світу. Ти була нею завжди від народження, до народження, в минулих своїх життях: в різних країнах, ти виходила отак в гори і ставала всім і нічим водночас. Все тіло очищується, провітрюється казкової сили вітром, чистою водою, повітрям, розслабляються м'язи, звільняється голова і є стільки сили, що здається, можеш забрати всі ці гори з собою, просто взваливши на плечі.
Ходила місцями Довбуша....його знамениті скелі...місця сили і краси....ціле місто каміння, спочатку в лісі, а потім все вище і вище до самого неба...Не знаю, чи він реально тут бував, але якщо бував, то думаю він і правду був таким сильним і спритним, як про нього розповідають. Бо тут інакші не впораються.
А далі була Маковиця. І це було моє велике відкриття, коли стежка раптом виринає з казкового лісу ( як в "Долині папороті", цей мультик я дуже любила) і перед тобою на 180 градусів сині гори -- хребти, мов велетенські спини, сонце, небо в хмаринках, які відкидають тіні. Ти стоїш в цій природній панорамі і немає слів!
Дихаєш так, як ніколи цього не робиш в містах.....в повну силу і крізь час. Добре уявляєш, як , дай Бог, стоятимеш тут будучи старенькою, як віддаватимеш шану цим місцям, допоки будуть сили.
На підйомі до верхівки раптом зустрічаєш білу статую Марії і двох янголів...Вони просто дивляться на гори. Це заворожує. Люди лишають коло них квіти, збирають букети просто з тих квітів, які ростуть поруч....
Але щира радість, коли ти наверху. Дійшла. Там видно майже весь Чорногірський хребет, як на долоні, видні річки, дальші поселення....і розумієш, як правий був Івасюк--це таки СИНІ Карпати. вони і правда сині. На верхівці гори стоїть жовто-блакитний хрест із гербом посередині і на фоні неба--це композиція прекрасна. таке враження, що його поставили для розуміння суті наших національних кольорів.
Так стояли десятки і сотні років тому....дивилися зверху вниз на нас самих....Тепер ми стоїмо, ніби звітуючись перед природою за власне життя. Я знаю, що нічого не знаю....але я ствердно можу сказати, що ті, хто попадає в ці точки концентрованої краси та енергії, завжди вертаються інакші....
П.С. це тільки планшетні фотки:)поки-що...)