Наш-не-наш відьмак
Цей допис планувався до релізу «Cyberpunk 2077» і був натхнений численними артами із кібервідьмаком Геральтом, котрі в очікуванні гри малювали фанати студії «CD Projekt RED». Навряд хтось із художників, які зображували Геральта, озброєного дробовиком, здогадувався, що такий персонаж давно існує, а надто, що цей кібервідьмак - українець. Мова про «Відьмака Великого Києва» номінально українського автора Володимира Васильєва. Цієї зими я нарешті ознайомився з кількома оповіданнями цього циклу.
Ілюстрація А. Є. Дубовика.
У вже далекому 1999 році миколаєвець Васильєв підселив Геральта у світ, вигаданий ним раніше для «Техніка Великого Києва», також відомого як «Полювання на дикі вантажівки» (1997). Щоправда мисливець на оскаженілу техніку не відразу прибрав собі звучне ім'я: заголовне оповідання майбутньої збірки спершу надрукували у часописі «Если» під назвою «Грем із Великого Києва». Та невдовзі письменник отримав дозвіл на тезоіменитство від самого Сапковського. Не знаю, до чи після згоди польського метра, але оповідання того ж року перейменували в іншій публікації.
Згодом оповідань про відьмака Геральта з Великого Києва назбиралося на дві збірки. Перша з них - «Відьмак Великого Києва» - була видана українською мовою видавництвом «Зелений пес». На жаль, знайти це видання 2006 року зараз неможливо. Російське найсвіжіше перевидання, ймовірно, приурочене до виходу раніше згаданої польської відеогри, було в 2020 році. Однак російські книгарні не надсилають книжок в Україну, позаяк їм лінь розбиратися, чи містить замовлена книга заборонену антиукраїнську пропаганду. Українське ж перевидання очікувати марно - Васильєв є політичним емігрантом і перебуває у Російській Федерації. Тож для ознайомлення я придбав собі вживане російське видання 2003 року. Придбав, до слова, напрочуд дешево - за 30₴ з урахуванням пересилки. Дешевше за легендарні штани!
Найдешевша куплена мною книжка.
Чесно зізнаюсь, що починав читати збірку з наміром нещадно розкритикувати «Хрещеного батька російського кіберпанку» за паразитування на чужому розкрученому бренді й взагалі графоманію. Одначе з другого ж оповідання відчув, як якість текстів певно й майже неухильно росте. Окремо хочеться відзначити третє - «Довг, честь і taimas» (в українському перекладі хибно «Борг, честь...», хоч мова явно про обов'язок). Це вершина художної й оповідної майстерності серед представлених п'яти творів, до якої я не маю жодної претензії, і яку навіть радив би до прочитання. А от наявні зауваження до решти оповідок спробую послідовно викласти далі.
По-перше, хоч Васильєв у своїй статті-маніфесті «Кіберпанк для руських і неруських» приписав свій цикл про відьмака-киянина до згаданого жанру, «Великий Київ» абсолютно не належить до кіберпанку. Не експлуатуються навіть атрибути, як-от віртуальна реальність, кіберпротезування, автоматизація побуту тощо. Я не побачив і сліду наріжних жанрових тем: ані кризи самоідентифікації, ані кризи суспільства споживання, ані поглинення держави приватним капіталом. За атмосферою світ оповідань ближчий до постапокаліптики в її порадянському вияві, просякнутому романтикою нишпорення по занедбанням і недобудовам завершеної епохи. Якщо мегаполіс класичного кіберпанку живий і бурливий, то Великий Київ Васильєва, що розкинувся на всю Україну, є суцільним мертвим бетонним захаращенням, яке наративно мало відрізняється від звичного пейзажу з байраків, гір і лісів. Воно хіба що інколи дозволяє авторові продемонструвати недолугу городянську кмітливість: наприклад, коли Геральт спорудив рожен із підручного брухту. Причому постапокаліпсис у всесвіті Геральта-киянина недоконаний, як не був він доконаний при крахові радянської держави: міста реальності стоять, де і були, лишень у оточенні нетрів і переназвані районами.
Замість розвинених технологій, очікуваних від кіберпанку, у творах маємо справу зі своєрідним карго-культом, чимось на подобу техножрецтва з всесвіту «Warhammer 40k». У теорії цікава й перспективна концепція, проте, на жаль, зображені «Техніки» з великої літери доволі схематично. Більш-менш чітко позначене лише їхнє ієрархічне положення в суспільстві. Можливо, у романі-зачині - у «Технікові Великого Києва» - діяльність цієї верстви розкрита куди глибше, та я можу судити тільки за оповіданнями-продовжувачами. А в них ця умовність незбагненності технологій підкреслена необачним поводженням із термінологією: на одній сторінці можуть сусідувати «джерело техніки» на позначення джерела електричного живлення і банальна «електростанція». Природа живих машин, для боротьби з якими і необхідне ремесло Геральта, також лишається поза увагою. Це штучний інтелект чи магія? Чи псіонічний «дух машини», як у згаданому «Келепі 40-го тисячоліття»? Звісно, явище легко прийняти як природний закон конкретної світобудови. Але його підважує ігнорування необхідності екосистеми для самовільних механізмів. Автор згадує, що дикі автомобілі роз'їжджають автострадами, а заводи самі по собі збирають нову залізну дичину, але не демонструє життя машинерії, а тим паче не пояснює, що стримує «живих» і механічних істот від «остаточного рішення питання» одне одного. Які чинники, окрім гірстки відьмаків, тримають рівновагу сил і чисельності? Куди і чому їдуть «дикуни»? Що роблять, коли не шкодять людству? В оповіданнях свідомі машини виконують одну роль - вони мішені, проблема. Поза тим їх не існує. На протязі більшої частини тексту автор просто забуває, що наділив їх волею. Винятки є. Наприклад, автомобіль харківського орка Семена, котрий демонстрував прихильність до Геральта. Проте одиничність контрприкладів підкреслює тенденцію.
Так, світ Великого Києва населений зокрема орками, які, до слова, найчастіше представляють тубільців, і ельфами, котрі, на мій позір, є другою за числом групою серед персонажів. Парадоксально, але лишень зрідка трапляються кияни із людського племені. Присутні вовгури, півростки і навіть кобольди, але сюжетно зіграла лише ельфська підніготня. Причім орків зовсім не наділили якимись расовими рисами. Для прикладу, приналежність до орків Синтії (місцевого аналога чи-то Цирілли, чи-то Ренфрі) лишалась просто цікавим фактом зовнішності, який, можливо, епатував на межі тисячоліть, - аж допоки художники не змогли донести сексуалізований образ орчихи до широких мас.
Оповіданням без малого два десятиліття. Примітним артефактом епохи стала згадка в одному реченні у різних значеннях «сидюка» і «дисковода». Йшлося про одночасну наявність у «крутого» ноутбука дисководів для дискет і компакт-дисків. Думається, зараз мало хто подумає про «флоп», почувши «дисковод». Утім, вже й оптичні приводи малопоширені і сприймаються скоріш як данина старокористувацькій звичці, аніж необхідність. Не менш помітною реалією часу є відьмацька порада класти ноутбук у рюкзак не до спини, адже нині відділи під них роблять саме там. Також у контексті змін справдешнього світу надцікавим є самоспраджуване пророцтво майбутнього письменника-втікача: «Довг, честь...» без будь-якої сюжетної потреби починається зі згадки якогось «Кримського Переділу». Не думаю, що це можна назвати письменницькою прозірливістю, для котрої в загальному випадку підґрунтям є спостережена народна опінія. Справа в тому, що вже тоді Володимир Васильєв жив на дві батьківщини, проводячи півроку у Москві. Тож це озвучене бажання є радше відгомоном російських великодержавних болів, котрі так легко прищеплюються «новонаверненим» росіянам. Вони, відірвані від постколоніальної рідної землі, висаджують імперіалізм нової батьківщини у ґрунт туги за малою. Та то окрема складна тема.
До контексту епохи можна віднести й особливості характеру головного героя, а він таки дещо відрізняється від первенця Сапковського. Геральт пана Анджея є лише номінально антигероєм, і паскудство його характеру так і залишається авторським епітетом, нерозкритим ані діями, ані подумами. Геральт же добродія Васильєва, на мою думку, є куди гіршою персоною. Його користолюбство справжнє, байдужість глибша, а найгірше, що він, написаний людиною 90-х, вдається до понтів - вдається щиро й некритично. Чітку моральну межу між біловолосим Геральтом із Ривії і голомозим Геральтом із Великого Києва проводить перша ж оповідка циклу.
Детей похищал я. Вы ведь отказались заплатить сразу.
Я не можу уявити, щоб Геральт із Ривії домагався заслуженої, але непосильної плати за вже виконану роботу у такий спосіб. Геральт із Києва спокійно грає з почуттями батьків, а надто - робить це виключно, щоб провчити наймачів. Заплачений «компот» (наркотик?) він одразу віддає постачальникові їжі на закриту територію, чим рятує від голоду ним же розорених. Тож єдиний зиск із убивства монстра з наступним переховуванням дітей - це втіха самолюбству. Втіха через невиправдану жорстокість, подана письменником без будь-якої догани. Напроти, «Нечего было надувать Москву», «Скоро жирок-то сойдёт с тебя» - чуємо осудливі слова і думки Геральта на адресу тубільців, хоч єдина провина мешканців території - неспромога погодитися на велику ціну відьмака.
У сучасних реаліях етичною контроверзою, хоча й набагато меншою, видається представлення в тексті жіночих персонажів, а саме відьмачки Синті та рабині Ксани. В обидвох випадках жіноче єство зображене напрочуд стереотипно, а в поведінці Геральта як компаньйона з'являється якийсь «військово-дідівський» момент. Початок арки Синтії я б назвав навіть карикатурним. Однак її оповідання - «Нянька» - є (майже) вдалим. На жаль, нота його потужного фіналу була збита до кісток меркантильним епілогом, де автор перелічує й підкреслює матеріальний профíт, отриманий відьмацьким цехом із тої притичини. Оцінювати оповідання Ксани важко, з кількох причин. По-перше, через порушені у «Батьківщині байдужості» складні й важкі теми дитячої смерті й материнського інстинкту. По-друге, бо по факту це два оповідання: окремо існують митарства Ксани в сучасності, і осібно є юнацтво майбутнього Геральта, котрий у Васильєва дитиною «по-мартин-сьюшному» носив прізвисько Генерал.
Підсумовуючи все написане, я б вишукував тести збірки за вартісністю наступним чином:
- «Довг, честь і taimas»,
- «Нянька»,
- «Питання ціни»,
- «Батьківщина байдужості»,
- «Відьмак Великого Києва».
На диво, оповідання, що починалося майже з дослівного цитування Сапковського, складалось майже суцільно з експозиції, а завершувалось з гірким присмаком здирства, породило серію, хоч не видатну, та варту уваги. Шкода, що цей всесвіт через політичні причини не може отримати українську відеоігрову чи комікс-адаптацію. Між тим, перевидання ждуть.