Післямова до Світське пастирство
Моє особисте ставлення до влади
Я особисто вірю, що Церква не повинна змагатися за владу.
Взагалі це норма, правило для повсякденного служіння в мирний час.
Виключення із цього правила є ситуація кризи державності, коли держава ризикує загинути через некомпетентність її керівництва.
Тоді Церква не лише має змогу - але і повинна втрутитися.
Я вірю, в те що Держава і Нація розвиваються через жертовні вчинки на користь іноземців, зовнішніх людей. Якщо ми декларуємо злочинний характер Голодомору - то треба заважати реалізації аналогічних злочинів.
Якщо ми не збираємося реалізувати на практиці - то краще мовчати про будь-яку моральну ідею з свого історичного минулого, ніж потім виявитися брехунами і лицемірами біля неї на очах цілого людства і Самого Бога.
Для мене особисто ситуація війни Росії супроти України - це величезний удар по світовій Православній Церкві.
І я зовсім не радий тому факту, що Казахстан відміняє кирилицю на користь латинки - це Казахи тікають від того Православ’я, яке вони бачать у виконанні Росіян. А ніякого іншого Християнства окрім православного Казахи не знають і не знатимуть ніколи. Якщо православне Християнство - це лише машкара, під якою Росія убиває сусідів - то треба тікати від нього якомога далі. І Казахстан тікаючи від демонічних керівників Росії - насправді тікає заразом і від Христа Ісуса, адже навряд він наблизиться до католицької чи протестантської деномінацій.
І цей процес веде до того, що ті чи ніші Казахи зрештою почнуть підриватися на наших вулицях із криком «Аллах Акбар».
Росія відкинула цілий Китай від Православного Християнства - яке найбільше підходить Китайцям за національним характером для навернення цілого Китаю. Росіяни сучасні зіпхнули в прірву зневіри понад мільярд Китайців - які при своєму житті вже не навернуться до Бога.
Автор цієї катастрофи - це особисто кіріл (гундяєв), патріарх РПЦ.
І я категорично стверджую - що Господу Богу набридла Росія загалом саме через те, який вплив вона вчинила на світову Православну Церкву і особисто кіріл (гундяєв) як подільник путіна у всіх цих злочинах.
Це моє відчуття сучасного історичного моменту як Православного Християнина.
Тим часом як світове Православне Християнство торпедоване Росією - чим зайняте українське суспільство?
Купа іноземного шлаку, чужинського непотрібу атакує українську еліту щоб нас очолити - і цей непотріб радо сприймають обивателі на фоні повного морального банкрутства еліти нинішньої.
Церква могла би і повинна була б репатріювати успішних представників середнього класу із Заходу. Тут мова не лише про мого однополчанина Марка Паславського, офіцера армії США (який вже загинув 2014 року всього лише як рядовий солдат). Скажімо ми могли би повернути Степана (Стефка) Бандеру, нині живущого нащадка, племінника того самого історичного діяча Степана Андрійовича Бандери.
Але ні УПЦ КП ні УГКЦ настільки не вірять у власні сили і у власний народ - що ніхто навіть пальцем не поворухнув, щоб спонукати Степана Бандеру до приїзду в Україну. Навіть Греко-Католикам нецікаво отримати владу в державі - що насправді не стільки і не скільки реалізація християнського ідеалу неучасті у владі - як власна зневіра і власне культивоване безсилля з боку священоночалія щось змінити під час очевидної національної катастрофи.
Замість репатріації Степана Бандери - в нас на вищі посади в державі претендують авантюристи, фальшиві випускники Гарварду із українським прізвищем і грузинські біженці з коханками в придачу.
Караул!!! Рятуйте!!!
Що - хіба ні?
Ця держава настільки чужа власній Церкві - що навіть рятувати її ніхто не збирається.
Типу виживе - ну і добре, а помре - так туда і дорога їй, грішниці.
Гине заблукане овечка - хай гине, а що? Зате ми спасенні.
З моєю точки зору - справжня Церковність є подвиг віри в реалізації волі Божої.
А Сектанство - як противага,протилежність, антагонізм Церквоності - це і є декларація власної спасенності на фоні небажання рятувати інших.
Помирає загублена вівця - і хай помирає, сама винна = ось формула сектанства і радикальної відмови як від пастирства так і взагалі від справжньої єдності із Богом.
Тобто я не проводжу справжню Церковність по лінії декларації приналежності до православних, католиків чи протестантів - а по готовності захищати свою віру на полі бою зі злом.
Готовність гинути за ближнього, йти і ризикувати за загублену овечку - ось приклад справжнього Християнства загалом і с правжнього пастирства зокрема.
Йти і бити вовків, убивати їх на смерть - щоб завадити їм пообідати пастирем.
Ось це є романтичне пастирство, пастирство жертовне - яке є від Бога.
Все ж інше є імітація.
Все інше є взаємовиключні параграфи в одній голові елітарія - де уживається взаємно протилежні чесноти і гріхи:
радикальний патріотизм - і таке саме радикальне дезертирство; радикальний патріотизм - і такий самий радикальний пацифізм;
радкальне християнство - і таке сама радикальна содомія;
радикальне бажання отримувати пільги від держави - і такий саме радикальне небажання воювати за цю ж державу, яка видає бажані пільги.
І це все на фоні тої заповіді «не можете двом панам служити - одного полюбите, а іншого зненавидите».
Спробуйте змішати бочку меда і бочку дьогтя - чи ж отримаєте дві бочки меду в результаті?
Так і наша еліта - розмиває українську православну ідентичність, щоб її похвалили чи то російські антихристияни чи то західні антихристияни, - і цим руйнує власний статус світських пастирів, управлінців.
А який буде результат?
Війна супроти України - це єдина проблема, яка стоїть перед українськими пастирями як релігійного так і світського характеру.
Якщо цей корабель нашої державності потопиться - то ми потонемо всі.
Це очевидно. Як і те, що зараз цей корабель не чекає нічого доброго - тому що курс на мінську капітуляцію - є очевидний курс до загибелі.
Це очевидно всім, хто має очі бачити.
Свідчу це знову і знову.
Нам потрібно відновити максимально чисту українську ідентичність - яка є ідентичність Православна.
Нам потрібне справжнє пастирство - романтичне і жертовне.
Нам потрібні справжні Українці - романтичні і жертовні - як для війни так і для миру.
Ми потрібні Богу цьому світу і самим собі лише справжні.
А жертви взаємовиключних параграфів в одній голові, які самі блукають в трьох соснах і людей тягнуть - слід лікувати в спеціальних закладах, а не довіряти їм долю цілої держави.
Моя особиста ремарка
Я є нащадок козацького роду, одного лейтенанта у війську полковників Сидора Білого і Антона Головатого, який не забажав переселятися на Кубань і став фермером, аграрієм. Успішність була така собі по сучасним міркам, але 40 геткар землі по тим часам були певною цінністю як і зараз є.
Я ніколи не претендував на 40 гектарів родової землі - хоча коли бачив як бабуся отримує пенсію в 12 рублів від СССР, то я розумів хто став власником вкраденого в мене майна.
Але я не вірю в реституцію - і тому не тільки не змагався за повернення родової власності - але і не отримав цих 2 гектар, які обіцяні кожному ветерану війни з Росією.
Мої тут або два квадратних метра на могилу - або вся Україна - не більше і не менше.
Своє вчення я визначаю як Православний Фундаменталізм. А не християнський нацоналізм, християнську демократія, християнський соціалізм - чи ще якесь вчення, де прикметник "християнський" служить якійсь іншій цілі, окрім служіння Христу Ісусу особисто. Моє вчення про владу, державу і суспільство базується виключно на Біблії - і яніколи не мав потреби його кодифікувати, писати 1133 заповіді православного фундаменталіста чи щось таке. Люби Господа і свою Вітчизну - а в решті роби що хочеш = ось моє формулювання мого вчення, позичена в Августина Блаженного.
Що ж стосується ставлення власності - то мене справив сильне враження Жозеф де Местр, французький Католик і аристократ, який покинув все своє майно революційній Франції і ніколи не мав амбіцій його повернути - щоб підкреслити свою любов до Франції, яка не має користолюбних мотивів.
Так і мою відмову від реституції прошу вважати моїм власним обвинувальним актом щодо комуністичного пограбування приватної власності в цілого українського середнього класу часів УНР.
Також обвинувачення стосується тих, хто сьогодні користується пільгами від держави - допомогою на дитину, субсидіями на комунальні послуги і тд - але при цьому не збирається воювати за цю державу.
Це взаємовиключні параграфи, латентна психічна хвороба, яка набула в нас масового поширення і інколи прикидається навіть релігійними мотивами.
Якщо я вже насмілився ставити власний приклад - то не обійду і своїх гріхів.
Я не боюся помирати за Україну і якби моя смерть гарантувала би перемоги, то я би вже помер, не вагаючись.
А от помирати просто так, без жодного шансу на перемогу - я таки боюся.
Да, я знаю, що це моє падіння у відчай щодо перспектив України не могло справити позитивного враження - і я виправдовуюся готовністю воювати за смерть за цю Україну. Але це тільки виправдання, час покаже наскільки воно щире.
Текст написаний на честь героїв повстання Молотобойців (Маккавеїв), священника Матафії Хасмонея і його п’ятьох синів, Йоханана, Симона, Юди, Елеазара та Йонатана - які всі загинули в бою за вітчизну і цим відновили правдиву ідентичність віруючих в Ізраїлі.