видозмінена Sacratumська стаття про Ізяслав
Відокремлене від всього світу місто, закрите у власних спогадах, зустрічає скляним автовокзалом з напіврозбитими вікнами. На перший погляд, жодна деталь не вказує на хоч-якісь зміни в буденності Ізяслава з періоду панування в свідомості населення прорадянських ідей. Навколо мінімалістичні сірі й чіткі споруди типові для 50-70 років, мальовані гуашшю реклами й вивіски. Тут час консервується й пливе повільно-повільно, немов хвилини очікування якихось важливих подій.
Ще кілька кроків пустими вулицями й на горизонті починають вимальовуватися поодинокі квапливі постаті людей. Тиша, - чи не те слово, яке найповніше відобразить сучасне життя Ізяслава. Все нагадує про старі часи й черепиця на дрімотливих розвалених будиночках й уламки гармоні виробництва місцевої артілі, винесена на берег стрімкої Горині. Але тут, здається, ніхто не шукає поетики й краси, більшість населення поглинута клопотами сірої буденності, яка оселилась в старезних мурах, незважаючи на самобутність міста. Мабуть найкращим доказом цього є руйнація численних архітектурних пам’яток.
Домінантною спорудою північно-західної частини міста вже понад 490 років залишається колишній монастир католицького жебрачого чернечого ордену бернардинців. На перший погляд, він нічим не видає свого сучасного призначення. Архітектор Я. Мадлен в далеких 1603 - 1610 роках, розробляючи проект, навряд міг уявити, що замість квітучих садів місцину згодом оточуватиме колючий дріт, а замість фресок будівлю прикрашатимуть таблички з лаконічним застереженням «Заборонена зона. Прохід заборонено». До 1917 року тут знаходили останній притулок пристарілі ксьондзи, а зараз відбувають покарання та займаються укомплектуванням електричних опор та мереж біля тисячі порушників закону. Поруч з Замковою виправною колонією №58 знаходиться подібний неприємний заклад під номером 31. Саме в ньому нещодавно відбувся бунт, після якого більшість в’язнів зникли у невідомому напрямі.
Інші нетрі огорнуті майже непомітним сьогодні серпанком релігійності це костел Іоанна Хрестителя, вірніше те, що від сакральної споруди на сьогоднішній день залишилось. Руїни храму знаходяться зовсім поруч з колонією. Будівництво Фарного костелу (його ще й так називають) пов’язане з відступництвом Івана ІV Івановича Заславського від православної віри з метою збереження своїх маєтків у 1594 році. Будівля складена з тесаного каменю являла собою величезний будинок у формі хреста. Під час національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648 року храм був зруйнований. В руїнах перебував понад 100 років, доки князь Сангушко, великий литовський маршалок, не почав відновлювати його у готичному стилі з проектом П.А. Фонтана. Після смерті князя Сангушка роботи по відновленню продовжила його дружина Варвара і закінчила в 1756 році. Для супроводу богослужінь в костелі було встановлено орган, в костельному склепі зберігалися домовини князів Заславських і Сангушків. Зараз склеп завалений сміттям, брухтом, торішніми ялинками та іншим невартим такої честі лахміттям, нічого схожого на домовини там немає.
Якщо в дитинстві й мріяла про власний палац, то уявляла його подібним до садиби того ж таки Сангушка. Аркади, колонади, мости, флігелі, - на що тільки не піде хвороблива уява великого архітектора заради втіхи багатого роботодавця. Княжий палац виріс у 1740-х роках. Батьком його став архітектор П.А. Фонтан, що перебував на службі у князя. Так описує М. І. Теодорович в своїй відомій праці інтер’єр палацу: «…всередині замок-палац відмінно обставлений. В ньому знаходиться велика кількість різних предметів старовини стосовно наук, мистецтва, пишнот та насолоди. Декілька залів його наповнені портретами Заславських, власників та різними гарними картинами, особливо фламандської школи: є багатюща збірка старовинних копій - польських та англійських, а також є багато китайської порцеляни. Але більше за все заслуговує на увагу архів князів Сангушків». Час й помітна руйнація додали палацу ще більшої краси й таємничості. Сила-силенна потаємних кімнаток й ходів, що чергуються з величезними залами ще подекуди прикрашеними залишками ліпнини, змішуються з гвинтовими сходами, галереями і маємо в голові такий собі «палацовий суп». Найбільше порадувала повна відсутність людей в палаці. Ідеальне місце, щоб посидіти й подумати про що завгодно.
Поруч з палацовим комплексом знаходиться місіонерський костел святого Йозефа, збудований в 1749 році задля насадження католицизму серед українців. 1750 року за наказом князя Сангушка в стіні монастиря було встановлено стаціонарний водяний годинник. Він нагадував видовжену скляну колбу з позначками і невеликим отвором знизу, через який краплями витікала вода. Позначки-риски означали певну годину і по них та витоку води рахували час. На жаль до сьогоднішнього дня годинник не зберігся.
На високому лесовому останку лівого берега можна побачити частину «Верхнього замку», квадратну кам’яну будівлю, заснування якої датується 1539 роком. Ізяславчани називають її «замком» князів Заславських. Двоповерхова споруда має великі підвальні приміщення та півтораметрову товщину стін, тому дослідники припускають, що будівля слугувала скарбницею.
Серед ізяславчан побутує настільки багато легенд і переказів, що іноді важко відокремити їх від історії. Одна з них розповідає про підземелля та тунелі, якими можна дістатися з Фарного костелу до бернардинського, а звідтіля до самого Острога. Ходять чутки й про підземний хід з костелу Святого Йосипа до палацу князів Сангушків, а потім до замку Заславських, що в Старому місті.
Місцевий колорит доповнюють старенькі водяні млини, що спочивають вздовж ріки. За стінами одного з них зараз розташувалася місцева ДЮСШ.
Ізяслав - місто контрастів, де поруч живе духовне з бездуховним, явне з таємничим, люди з привидами, а буденність створює нові легенди. Думаю, варто завітати ще раз…
