Звіт про велопохід Карпатами, ч.І
Дата подорожі: 18-20 червня 2005 року
Маршрут: Франківськ-Ворохта-Буркут-Ворохта-Яремче
Тривалість: ~250 км
Звіт містить фотографії.
Подорожні нотатки "Черемош-2005"
(триденна поїздка велосипедами по Карпатах)
Дата подорожі: 18-20 червня 2005 року
Маршрут: Франківськ-Ворохта-Буркут-Ворохта-Яремче
Тривалість: ~250 км
Учасники: Віктор (viktoza), Микола (Kolia Kilch), Борис, Орест.
День І.
Франківськ-Надвірна-Яремче-Ворохта. 85 км.
Перший 30-кілометровий відрізок шляху (з Франківська до Надвірної) дався усім напрочуд легко. Їхалося добре, траса у вихідний день не була завантажена. На під'їзді до Надвірної праворуч над дорогою почали виднітися передгір'я, а чистота повітря відчувалася майже на язик... разом із водою, яка лилася з неба невпинними потоками, стікала по окулярах, носу, і потрапляла просто до рота. Між іншим, дуже вигідно - не треба відволікатися на пиття.
При в'їзді до Надвірної ми трохи лажанулися, коли на роздоріжжі повірили дороговказу та повернули ліворуч. Схоже, що це була окружна, і коротше було б їхати прямо, в напрямку "центр". Наступного разу поїдемо туди і дізнаємося напевно, як воно ближче.
По закінченні тої ніби-окружної дороги Микола виміряв тиск в колесах, і авторитетно поставив діагноз: "Колесо травить!". Півгодини перед тим Микола помпував те колесо, тому помилятися він не міг.
Годі думати, зупинилися на ремонт там де були, а саме - під гігантським (людей на 100) павільйоном автобусної зупинки. Коля міняв камеру, я жував цукерки "Ліщина", Орест стрибав по бордюрах, де заробив свої перші травми. Борис тоді нічим не відзначився - його зірковий час був ще попереду.
Коли вже були готові сідати на велосипеди (замерзли стояти - одяг-бо мокрий), Коля Кільч потішив недоброзичливим сюрпризом: щойно встановлена камера також виявилася дірявою! Все спочатку: я жую цукерки, Орест стрибає, Боря нічим не відзначається, хіба що розгляданням мапи.
Друга спроба виявилися вдалішою (тобто просто вдалою) - колесо більше не спускало, і ми заходилися героїчно долати затяжний підйом, на який з острахом дивилися весь час, що Микола ремонтував байк. Дощ посилився, підйом здолали (заодно і зігрілися), і тут була всім велика втіха: за підйомом не виявилося очікуваних нових підйомів, натомість виявилося два довжелезні спуски!!!
І ми летіли, мов ті "мессершміти"... Мій дощовик трепотів на вітру та справді нагадував звук авіаційного двигуна... ("месія, що обчитався Ричарда Баха") На жаль, з якою швидкістю ми тоді їхали лишилося загадкою - обидва наявні велокомпутери здохли ще до Надвірної, не витримавши випробування літрами води, яка струмилася через їхні слабкі пластикові тіла.
Варто окремо зауважити, що на цих двох даунхілах Боря нарешті знайшов себе і почав проявляти свої таланти. З великою тяжкою торбою (фірми Author), яка міцно трималася на багажнику (фірми Giant), у неперевершених червоних велотрусах (невідомої фірми) він нагадував американський стратегічний бомбардувальник, що на максимальній швидкості пікірує над мирною Хіросімою... В нашому пелетоні він тоді вперше був першим. (Про те, що наш Борис - колишній спортсмен-легкоатлет, на той час знав лише Орест. Але нам не казав).
Одним словом, пройшло якихось 15 хвилин, і ми були вже в Микуличині. Нічого собі, оце так! Думали, що зараз почнуться нереальні підйоми, бо їдемо з долини в гори, а тут лише один великий підйом і кілька підйомчиків. "Ну нічого, - не розслаблялися ми, - напевно, підйоми почнуться за цим селом - до Яремчого будемо крутити ой як довго..."
В Микуличині Орест здійснив своє перше падіння з велосипеда. Невідомо чому (може через мальовничі краєвиди? чи від заздрощів?), але він протаранив ззаду Борисову вело торбу фірми Author. Для Ореста все закінчилося кількома подряпинами. Боря отделался льогкім іспугом.
До с. Яремче, перлини Карпат та знаменитого туристичного центру, ми дісталися так само жваво, як в усі попередні пункти. Дорога неймовірно мальовнича, між стрімким Прутом та крутими горами. Постійний підйом майже не відчувається - до нього швидко звикаєш. Ледь не забув важливий факт - на цей день гори поставили нам "залік" з героїзму та відваги. Решту дня не було жодної зливи, і майже цілий час світило сонце (тому фотографії почнуться саме з цього моменту звіту).
В Яремче гарно попоїли. Колиба "У Прута" гостинно запропонувала нам деруни з грибами, грузинську зупу в глечиках, шашлик... Ми не відмовилися. Було справді смачно.
Потім доїхали до так званого водоспаду. Пофотографували (ся), відвідали базар народних виробів. Микола вперше в житті побачив "ерегованих гуцуликів", але це видовище його чомусь не вразило.
Поїхали далі. Підйоми стали крутішими і довшими, учасники експедиції почали трохи втомлюватися. Зокрема, на підступах до Татарова мосьє Орест, цей невтомний продуцент дотепних жартів, почав відчувати все більшу слабкість в тілі (але не слабкість духу!) і відставати від основної групи спортсменів.
Всім довелося збавити темп, а Борису - тимчасово поступитися "жовтою майкою лідера". До Татарова дотягнули, "а тут вже і рукою подати до Ворохти" - так ми підбадьорювали Ореста. Казали "тримайся, чуваче, лише 5 км лишилося їхати до нашої сьогоднішньої вписки!". На годиннику була, можливо, шоста година вечора (тобто, сім годин на трасі).
(ілюстрація бадьорості та життєвого оптимізму)
Ось ми нарешті доїхали до Ворохти. Ліворуч при дорозі - джерело, біля якого я автостопив минулого року, а ось і лижний трамплін з помаранчевим прапором "Так!". Долаємо підйомчик - і вся команда дружно зупиняється роздивлятися знаменитий ворохтянський залізничний міст. Його будували понад сотню років тому, за часів австрійської влади. Будували, до речі, руками полонених італійців. Міст вийшов дуже гарний та величний - можна сказати, окраса міста.
Ще за кілька хвилин вже були в центрі Ворохти (його можна легко впізнати за надмірною концентрацією гастрономів та поштою). Телефон пана Василя Зеленого, що він мав прийняти нас у себе, наполегливо казав "нема зв'язку", і так цілу останню годину. Довелося дзвонити його сину Артему, який, власне, і організував нам цю вписку. Артем (також відомий як rizne) детально пояснив нам, як дістатися його хати, що ми і зробили буквально за три хвилини.
(Як виявилося потім, під час нашого дзвінка Артем якраз катався на велосипеді по славному балтійському місту Рига, і, незважаючи на дорогий роумінг, терпляче пояснював нам нумерацію хат на його вулиці... Артеме, ми цього не забудемо!).
Пан Василь чомусь не здивувався, що ми самі знайшли його хату. Показав нам стодолу, де можна поставити велосипеди, потім показав наші кімнати. Ще згодом запропонував такий deal, який всі учасники походу сприйняли з поросячим вереском: у сусідньому маєтку є сауна, яку господарі можуть нам приготувати за 5 грн. з носа.
(перед сауною ми ходили через міст купувати ковбасу та хліб. На фото: Борис, Орест, Микола)
Сауна була прекрасною. Боря і Микола ухилилися від парових процедур і обмежилися гігієнічними. Але ми з Орестом попарилися дуже, просто дуже-дуже, навіть надзвичайно дуже добре!! Я був на десятому небі...
Спали при відчиненому вікні, під веселий гамір Прута. Снилося, як вранці наступного дня ми візьмемо Говерлу. (далі буде)
Маршрут: Франківськ-Ворохта-Буркут-Ворохта-Яремче
Тривалість: ~250 км
Звіт містить фотографії.
Подорожні нотатки "Черемош-2005"
(триденна поїздка велосипедами по Карпатах)
Дата подорожі: 18-20 червня 2005 року
Маршрут: Франківськ-Ворохта-Буркут-Ворохта-Яремче
Тривалість: ~250 км
Учасники: Віктор (viktoza), Микола (Kolia Kilch), Борис, Орест.
День І.
Франківськ-Надвірна-Яремче-Ворохта. 85 км.
Перший 30-кілометровий відрізок шляху (з Франківська до Надвірної) дався усім напрочуд легко. Їхалося добре, траса у вихідний день не була завантажена. На під'їзді до Надвірної праворуч над дорогою почали виднітися передгір'я, а чистота повітря відчувалася майже на язик... разом із водою, яка лилася з неба невпинними потоками, стікала по окулярах, носу, і потрапляла просто до рота. Між іншим, дуже вигідно - не треба відволікатися на пиття.
При в'їзді до Надвірної ми трохи лажанулися, коли на роздоріжжі повірили дороговказу та повернули ліворуч. Схоже, що це була окружна, і коротше було б їхати прямо, в напрямку "центр". Наступного разу поїдемо туди і дізнаємося напевно, як воно ближче.
По закінченні тої ніби-окружної дороги Микола виміряв тиск в колесах, і авторитетно поставив діагноз: "Колесо травить!". Півгодини перед тим Микола помпував те колесо, тому помилятися він не міг.
Годі думати, зупинилися на ремонт там де були, а саме - під гігантським (людей на 100) павільйоном автобусної зупинки. Коля міняв камеру, я жував цукерки "Ліщина", Орест стрибав по бордюрах, де заробив свої перші травми. Борис тоді нічим не відзначився - його зірковий час був ще попереду.
Коли вже були готові сідати на велосипеди (замерзли стояти - одяг-бо мокрий), Коля Кільч потішив недоброзичливим сюрпризом: щойно встановлена камера також виявилася дірявою! Все спочатку: я жую цукерки, Орест стрибає, Боря нічим не відзначається, хіба що розгляданням мапи.
Друга спроба виявилися вдалішою (тобто просто вдалою) - колесо більше не спускало, і ми заходилися героїчно долати затяжний підйом, на який з острахом дивилися весь час, що Микола ремонтував байк. Дощ посилився, підйом здолали (заодно і зігрілися), і тут була всім велика втіха: за підйомом не виявилося очікуваних нових підйомів, натомість виявилося два довжелезні спуски!!!
І ми летіли, мов ті "мессершміти"... Мій дощовик трепотів на вітру та справді нагадував звук авіаційного двигуна... ("месія, що обчитався Ричарда Баха") На жаль, з якою швидкістю ми тоді їхали лишилося загадкою - обидва наявні велокомпутери здохли ще до Надвірної, не витримавши випробування літрами води, яка струмилася через їхні слабкі пластикові тіла.
Варто окремо зауважити, що на цих двох даунхілах Боря нарешті знайшов себе і почав проявляти свої таланти. З великою тяжкою торбою (фірми Author), яка міцно трималася на багажнику (фірми Giant), у неперевершених червоних велотрусах (невідомої фірми) він нагадував американський стратегічний бомбардувальник, що на максимальній швидкості пікірує над мирною Хіросімою... В нашому пелетоні він тоді вперше був першим. (Про те, що наш Борис - колишній спортсмен-легкоатлет, на той час знав лише Орест. Але нам не казав).
Одним словом, пройшло якихось 15 хвилин, і ми були вже в Микуличині. Нічого собі, оце так! Думали, що зараз почнуться нереальні підйоми, бо їдемо з долини в гори, а тут лише один великий підйом і кілька підйомчиків. "Ну нічого, - не розслаблялися ми, - напевно, підйоми почнуться за цим селом - до Яремчого будемо крутити ой як довго..."
В Микуличині Орест здійснив своє перше падіння з велосипеда. Невідомо чому (може через мальовничі краєвиди? чи від заздрощів?), але він протаранив ззаду Борисову вело торбу фірми Author. Для Ореста все закінчилося кількома подряпинами. Боря отделался льогкім іспугом.
До с. Яремче, перлини Карпат та знаменитого туристичного центру, ми дісталися так само жваво, як в усі попередні пункти. Дорога неймовірно мальовнича, між стрімким Прутом та крутими горами. Постійний підйом майже не відчувається - до нього швидко звикаєш. Ледь не забув важливий факт - на цей день гори поставили нам "залік" з героїзму та відваги. Решту дня не було жодної зливи, і майже цілий час світило сонце (тому фотографії почнуться саме з цього моменту звіту).
В Яремче гарно попоїли. Колиба "У Прута" гостинно запропонувала нам деруни з грибами, грузинську зупу в глечиках, шашлик... Ми не відмовилися. Було справді смачно.
Потім доїхали до так званого водоспаду. Пофотографували (ся), відвідали базар народних виробів. Микола вперше в житті побачив "ерегованих гуцуликів", але це видовище його чомусь не вразило.
Поїхали далі. Підйоми стали крутішими і довшими, учасники експедиції почали трохи втомлюватися. Зокрема, на підступах до Татарова мосьє Орест, цей невтомний продуцент дотепних жартів, почав відчувати все більшу слабкість в тілі (але не слабкість духу!) і відставати від основної групи спортсменів.
Всім довелося збавити темп, а Борису - тимчасово поступитися "жовтою майкою лідера". До Татарова дотягнули, "а тут вже і рукою подати до Ворохти" - так ми підбадьорювали Ореста. Казали "тримайся, чуваче, лише 5 км лишилося їхати до нашої сьогоднішньої вписки!". На годиннику була, можливо, шоста година вечора (тобто, сім годин на трасі).
(ілюстрація бадьорості та життєвого оптимізму)
Ось ми нарешті доїхали до Ворохти. Ліворуч при дорозі - джерело, біля якого я автостопив минулого року, а ось і лижний трамплін з помаранчевим прапором "Так!". Долаємо підйомчик - і вся команда дружно зупиняється роздивлятися знаменитий ворохтянський залізничний міст. Його будували понад сотню років тому, за часів австрійської влади. Будували, до речі, руками полонених італійців. Міст вийшов дуже гарний та величний - можна сказати, окраса міста.
Ще за кілька хвилин вже були в центрі Ворохти (його можна легко впізнати за надмірною концентрацією гастрономів та поштою). Телефон пана Василя Зеленого, що він мав прийняти нас у себе, наполегливо казав "нема зв'язку", і так цілу останню годину. Довелося дзвонити його сину Артему, який, власне, і організував нам цю вписку. Артем (також відомий як rizne) детально пояснив нам, як дістатися його хати, що ми і зробили буквально за три хвилини.
(Як виявилося потім, під час нашого дзвінка Артем якраз катався на велосипеді по славному балтійському місту Рига, і, незважаючи на дорогий роумінг, терпляче пояснював нам нумерацію хат на його вулиці... Артеме, ми цього не забудемо!).
Пан Василь чомусь не здивувався, що ми самі знайшли його хату. Показав нам стодолу, де можна поставити велосипеди, потім показав наші кімнати. Ще згодом запропонував такий deal, який всі учасники походу сприйняли з поросячим вереском: у сусідньому маєтку є сауна, яку господарі можуть нам приготувати за 5 грн. з носа.
(перед сауною ми ходили через міст купувати ковбасу та хліб. На фото: Борис, Орест, Микола)
Сауна була прекрасною. Боря і Микола ухилилися від парових процедур і обмежилися гігієнічними. Але ми з Орестом попарилися дуже, просто дуже-дуже, навіть надзвичайно дуже добре!! Я був на десятому небі...
Спали при відчиненому вікні, під веселий гамір Прута. Снилося, як вранці наступного дня ми візьмемо Говерлу. (далі буде)