Путівник Карпатами: Татарів, Женецький Гук, Буковель, Говерла, Стежка Довбуша
Коли ми від’їжджали з Києва (увечері 17-го травня), у парку Кіото вже відцвітали сакури. Напередодні був по-літньому найспекотніший день року, дехто навіть ходив у шортах. Тому я, збираючи сумку, до останнього сумнівалася, чи брати куртку. Спойлер: добре, що таки взяла. Уже на місці, в Татарові, спершу жалкувала, що не кинула в сумку тепліший светр.
https://instagram.com/p/CPBei2-nHi1
У Карпатах весна запізнювалася щонайменше на тиждень, якщо порівнювати зі столицею, і, мабуть, на два - якщо з півднем країни.
Наш потяг зупинявся прямо в Татарові, тож нам не потрібно було далеко добиратися. Поїзд радо зустрічали таксисти. Нам трапився дядько аж із мікроавтобусом - і аж за 150 грн.
Пункт призначення - готель «Коруна»
Як виявилося потім, це найбільший готель у селі, і в ньому працює дуже багато місцевих. Приміщення готелю витримані в традиційному стилі: багато дерева, оздоблення у вигляді орнаментів, предмети побуту в якості декору. Ми жили в корпусі під назвою «Полонина», розташованому між «Верховиною» і «Долиною» відповідно.
Найбільший мінус готелю - він на горі. Тому пішим туристам, які натомлені й захекані повертаються з походу ввечері, належить підкорити ще одну мінівершину перш ніж опинитися в таких жаданих душі та ліжечку.
У готелі ми були на старті сезону. У перший день взагалі здавалося, що в ньому живемо ми одні. Та що ближче до вихідних - тим більше відпочивальників зустрічали за сніданком. А на суботу-неділю прибув цілий автобус людей, тому шведський стіл зранку переживав годину-пік із заторами, майже як у Києві.
Водоспад Женецький Гук: 20 км за день пішки
Він розташований в самому кінці Татарова, ближче до сусіднього села Микуличин. Те, що він насправді так далеко він нашого готелю (ми жили поблизу урочища Піги, відстань до водоспаду на карті - 12 км), не зупинило наших намірів іти пішки, хоча б в один бік. Справа в тому, що дорогою ми хотіли зайти в АТБ, яке бачили ще з вікна поїзда. І спочатку здавалося, що це не так вже й далеко.
Уже через кілька кілометрів виявилося, що ідея прогулянки вздовж траси була не найкращою. Тротуар відсутній, доводилося відходити вбік, щоб пропустити кожну машину. Забігаючи наперед, скажу, що в Татарові (як і в інших селах) немає локальних автобусів. Усі користуються міжміським транспортом, який їде, наприклад, із Буковеля в Івано-Франківськ та підбирає дорогою пасажирів.
Неподалік природного заповідника, до якого належить водоспад, ми нарешті звернули з траси. Від входу в парк до водоспаду йти ще 7 км угору. Спочатку по асфальтованій дорозі, а потім - по ґрунтовій. Пізніше ми дізналися, що до водоспаду можна було вільно під’їжджати майже впритул, але тепер у деяких місцях дорогу розмило. До речі, дорога в заповіднику широка і мальовнича, пролягає через ліс уздовж річки. Часто трапляються місця відпочинку зі столиком та лавами.
https://instagram.com/p/CPd_yGTHusg
Женецький Гук - однокаскадний водоспад, що зривається зі «стіни» висотою 15 м. Стоячи біля нього, мимоволі приймаєш душ із тисячі бризок - дрібних краплин. Видовище однозначно варте того, щоб до нього добиратися так довго. Коли ми прийшли сюди, були одні, тож ніхто не заважав насолоджуватися красою і фотографуватися. Мало туристів було ще й тому, що зранку накрапало, і лише дорогою назад стояла сонячна погода. Надалі гарна погода супроводжувала нас у мандрівках, що б там не прогнозували синоптики.
Назад із парку ми вийшли через підвісний місток (що доволі екстремально хитався), і дивом опинилися біля автобусної зупинки з боку села Микуличин. Виявилося, що саме на цю зупинку маршрутки підвозять туристів, які хочуть побачити водоспад. Дізнатися ніколи не пізно)
Нас підібрав автобус, що їхав майже до нашого готелю - повз зупинку ур. Піги. На жаль, це був єдний раз, коли автобус підвозив нас так близько. Наступні поїздки завершувалися на зупинці в центрі Татарова, на вулиці Незалежності, звідки до готелю ще 3 км. Так, як ви зрозуміли, я не рекомендую відпочинок у Татарові туристам-пішоходам. Бо, наприклад, від «Коруни» до найближчого магазину доводилося ходити по 2,5 км туди і назад.
https://instagram.com/p/CPeAcg6nFnD
Буковель навесні: закритий курорт, озеро Молодості та парк «Гуцул Ленд»
Наступного дня ми вирішили прогулятися Буковелем (Татарів розташований якраз між ним та Яремче). Буковель легко впізнати не лише за гірськолижними трасами, а й за нескінченною кількістю готелів, що будуються тут на кожному вільному клаптику землі.
Ми доїхали до кінцевої зупинки курорту, звідти попрямували до штучного озера Молодості вздовж новенької велосипедної доріжки. І вже скоро почали відчували, як сильно дме вітер - значить, попереду водойма. Тут і справді було прохолодно, але напрочуд красиво. І… безлюдно. Геть усі розваги (тролей над озером, зіп-байк тощо) та навіть кафешки - зачинено. Набережною прогулювалися лише поодинокі туристи, як ми.
Єдина розвага, що чекала нас із розпростертими обіймами - це етно- й зоопарк «Гуцул Ленд» поблизу озера. Ви точно його бачили в соцмережах, адже тут є кілька впізнаваних селфі-зон. Наприклад, велетенська гойдалка (на якій насправді не можна гойдатися). Мені особисто сподобалися різноманітні милі тварини, які тут живуть. А ще те, що переходи між деякими майданчиками зроблені у вигляді підвісних місточків.
https://instagram.com/p/CPeMWtbHGNc
До речі, в «Гуцул Ленді» ми купили смачнющий сир місцевого виробництва. Більше подібного за смаком нам купити не вдавалося.
Якщо трохи відійти від озера, повз стоянку автобусів, можна потрапити на площу з магазинами сувенірів та ресторанчиками, більшість з яких ще не працювали - не сезон. Зате тут працював підйомник, але ми вирішили не кататися на ньому.
На Говерлу самостійно: снігова верхівка та спуск на дощовику
Про те, що на Говерлі все ще лежить сніг, і пускати туристів туди почали лише тиждень тому, ми дізналися від пана Івана, місцевого гіда Татарова. Однак нас він віз туди просто як таксист. За 1200 грн погодився довезти нас до підніжжя, почекати і забрати назад у готель.
В інтернеті радять обирати для сходження зелений маршрут, більш простий. А повертатися з гори, орієнтуючись на сині позначки. Проте пан Іван розповів, що зелений маршрут ще закритий, оскільки він пролягає через північний схил, де сніг тане довше. Тож ми пішли по синьому маршруту.
Біля самого підніжжя, неподалік від бази «Заросляк», є базарчик, де можна купити або взяти напрокат усе, що ви забули взяти: дощовики, палиці, навіть берці.
https://instagram.com/p/CPeNdTqHM3u
Ми дійсно бачили залишки снігу в лісі, через який спочатку йшли. Ні, не просто йшли, а круто піднімалися вгору. Але вже дорогою до Малої Говерли нам почали траплятися цілі острівки снігу, щодалі більші. А там, попереду, за Малою Говерлою, була повністю біла вершина - наша ціль. Побачивши геть засніжену Говерлу, я мала великі сумніви, що туди варто йти. Але Саша був упевнений, що ми таки дістанемося туди. Як це, не дійти до Говерли?
Мої сумніви підкріплювалися тим, що дехто вирішив спускався назад раніше. Наприклад, хлопець із дівчиною, яка була взута в тоненькі білі кросівочки. У нас було більш пристосоване до гір взуття, але мої гірські черевики - літні і з вентиляцією у вигляді сіточки. Також не для снігу)
Останній марш-кидок до вершини долали вгрузаючи стопи в сніг, інакше ноги просто сковзували. Місцями ноги провалювалися у сніг аж по коліно (так, і це 21 травня!). Кілька метрів до піку були найважчими, бо тут снігу найбільше і він утворив невеличкий бар’єр. Але як же круто було таки подолати його і таки вибратися на висоту 2061 метр над рівнем моря!
https://instagram.com/p/CPNDB5IHyYK
Неймовірно, але тут навіть можна було зігрітися кавою, купити шоколадний батончик та… медаль. Але найголовніше - це відчуття, що ти зміг, та краєвиди, які перехоплюють подих. Так, одного разу я вже була на Говерлі. Але тоді, стоячи на вершині, геть нічого не побачила, бо туман і хмари затягнули все навколо. А тепер видимість на 360 градусів була ідеальною.
Але довго засиджуватися не довелося: у горах весною (і не лише) дуже вітряно. Тому ми почали спускатися. Ну, як почали: я ступила крок, посковзнулася - і полетіла вниз на кілька метрів, опинившись у тій частині спуску, яку люди пристосували до з’їзду. Так і я, переживши невеликий шок після падіння, сіла на дощовик і поїхала, як це зазвичай роблять діти на гірці. Насправді кататися - швидко і круто, якби не сніг, від якого в мене геть змерзли пальці на руках, і я майже перестала їх відчувати.
Далі вже йшла на власних двох, а тримати рівновагу допомагали палиці, які ми взяли в оренду. Навіть там, де снігу було вже менше, він був справжнім випробуванням. Тому шлях униз, який здається легким, виявився особливо підступним - я впала ще кілька разів. Один з найбільш екстремальних відрізків - крутий схил відразу після Малої Говерли. Загалом на сходження ми витратили 3,5 години, а на спуск - 2,5 години. За мірками туристів, це довгенько, але я завжди піднімаюся повільно, тому ще це й справді важко для не надто підготовленої людини.
https://instagram.com/p/CPeOa3iH3C9
Яремче: Стежка Довбуша та водоспад Пробій
Вхід до заповідника зі Скелями Довбуша в Яремче ви впізнаєте за великою дерев’яною позначкою, автобусами на стоянці та мініринком із сувенірами. Через крепатуру після Говерли ми вирішили не ходити довгим маршрутом до гори Маковиця, а обрали коротку Стежку Довбуша. Це цікавий маршрут, також угору, але після Говерли зовсім «дитячий», на якому час від часу трапляються гранітні валуни. Стежка упирається у велетенську скелю. А потім спускається вниз, вже трохи в інший бік, щоб знову повернутися в точку початку. Таким чином, маршрут іде по колу, та займає не більше 1,5 години.
https://instagram.com/p/CPeOmWjHteK
Ще 1,5 кілометри пішки - до водоспаду Пробій. Це одне з найбагатолюдніших місць за всю нашу подорож. Ми були тут в неділю зранку, тому навіть потрапили в затор на місточку, з якого всі фотографують Пробій. Цей водоспад більше нагадав дуже бурхливий потік широкої річки з порогами. Так, це шалений могутній вир, але Женецький Гук нам здався більше схожим на «справжній» водоспад.
Кому цікаво, читайте інші історії про мої гірські походеньки: Мармароський масив, похід на Свидовець і Горгани та один день проїздом на Яблунецькому перевалі.