v1snyk
in
ua_travels
Націлені в небо
У туристичних колах, особливо серед тих, хто цікавиться сакральною спадщиною, досить відомим є визначення мармароської готики. Мова про дерев’яні готичні церкви, розташовані в регіоні Марамуреш у східних Карпатах. Згідно із сучасними кордонами, це переважно Румунія і трішки українського Закарпаття.
Тільки румунські 8 церков загальновідомі і внесені до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. А от про українські майже ніхто не чув (я сам узнав за кілька місяців до поїздки) і далеко не всі вони перебувають у належному стані.
Основна частина «наших» храмів, а саме п’ять (чотири з половиною, якщо бути чесним), знаходиться в п’яти селах Хустського району, по ним і пропоную сьогодні прогулятись. Ще мінімум по одній подібній церкві є в Тячівському та Виноградівському районах і до них я колись повернусь в улюбленій альтернативній реальності, де на все вистачає часу і є телепорт.
1.
Головним фото замітки вибрав храм із села Крайниково, але все ж піду по хронологічному порядку.
2. Першою по плану була Стеблівка, куди не проблема доїхати з Хуста автобусом. Саме тут і знаходиться та половинчаста церква (Різдва Пресвятої Богородиці, 1797), і при її відвідуванні треба знати наперед, що це буде розчарування. Бо вона згоріла від удару блискавки ще в 1994 році.
3. Та на цьому її історія не скінчилася, завдяки місцевим ентузіастам. Вони надбудували залишки церкви і накрили дахом, щоб зупинити подальше руйнування, не дозволили виключити її зі списку пам’яток архітектури.
У такому виді церква має надію на порятунок, бо загалом тенденція по цим селам поки позитивна. Хоча й невідомо звідки взяти гроші, у 2015 році суму на відновлення оцінювали в 1,5-2 млн. гривень.
4. Дивні хрести будуть переслідувати мене весь день.
5. Ними оббиті і стіни церкви. Я такого ще не бачив.
6. Судячи з написів на них, це саме могильні хрести, тільки де могили?
7. У обвугленому стані це виглядає особливо моторошно.
8. Через щілини і дірки у згорілих стінах можна заглянути всередину. Видно якийсь інформаційний стенд, лавки і срібні нитки павутини.
9. Стеблівку найчастіше ігнорують туристи, які їдуть в означені села, та все ж варто було зазирнути. Хоч так мінімально віддати данину вдячності людям, які намагаються врятувати церкву.
10. Та поки все просякнуте павутиною забуття…
11. Греко-католики тим часом моляться в кам’яному храмі 1993 року, який тут же, у сусідньому дворі. Цікаво, що в майже кожному з відвіданих місць у дерев’яної церкви є подібний сучасний антипод.
12. У наступні села автобуси якщо й ходять, то вкрай рідко, тому далі почалапав пішки.
13. Це Закарпаття геть не схоже на те, що я бачив у свій перший приїзд за чотири роки до того. Самі голі рівнини, а гори десь зовсім далеко на горизонті.
14. Видно сусідню Сокирницю, яка по порядку буде останньою. Зверніть увагу на два білі шпилі, а трохи лівіше чорний - ото воно.
15. А поки дістався села Крайниково, до церкви св. Михаїла 1666-68 років. В Україні кам’яних будівель такого віку небагато, а тут дерево!
16. Цей храм уже цілком збережений, також видно, що дах перекрили недавно. Особливої витонченості споруді надає оця стріла-дзвіниця, направлена в небо.
17.
18. Старі написи над дверима та на стінах для мене як китайська грамота. А саме з них хтось зміг вичитати вік церкви.
19. Житлові будинки у Крайниково:
20.
21. Затор по-закарпатськи:
22. Наступне на черзі Данилово. Тут асфальт закінчується, але на перший план виходить австро-угорська бруківка, яка зберіглась куди краще.
23. Церква св. Миколая наймолодша у групі - 1779 року. Розташована на найвищому пагорбі села, до якого веде серпантинна стежка.
24. Був мізерний шанс потрапити всередину: на листку на вході є телефон із запрошенням дзвонити, аби впустили. Та немолодий жіночий голос з того кінця лінії відповів, що чекати доведеться довго, а часу на це не було. Ну нічого, подивився що є ззовні.
25.
26. Цей храм, напевно, найбільш витончений.
27. Мереживо ґонту заворожує:
28.
29. Скромне кладовище просто під стінами.
30. Дзвіниця:
31. Вид на Данилово:
32. Друга сільська церква:
Наступна на черзі - Олександрівка, найвіддаленіша від цивілізації. Це тупикове село з поганими дорогами, але в переважно сільському Закарпатті навіть воно виглядає добротно і досить велике, 2279 мешканців.
Стара назва - Шандрово, і саме так його місцеві досі й називають. До речі, про говірку, по мірі уходу від райцентру, вона стає настільки дикою, що в уривках розмов ледве уловлюєш знайомі слова. Хлопець, що підвозив мене назад, говорив, що то їх «закарпатська» мова - суміш української, чеської, словацької та угорської.
Словом, це точно не той регіон, де можна за необхідності закосити під місцевого.
33.
34. Тутешня церква (св. Параскеви, 1753) ціла, але покинута. Заховалась серед людських городів, і тільки погано протоптана стежка з’єднує її із зовнішнім світом.
35. У дзвіниці вхід відкритий навстіж.
36. Гіпнотична геометрія її даху і жодного натяку на дзвони:
37. На церкві є табличка «Краєзнавчий музей», видно з часів СРСР віруючим її так і не повернули. Краса з туманним майбутнім:
38.
39. В неї теж можна було заглянути через щілини. Унікальні внутрішні розписи олександрівської церкви кінця 18 ст. вважаються найбільш збереженими. Поки що…
40.
41.
42. Хрести у дворі:
43. Замість відновлення старої, у 1998-2000 роках місцева громада недалеко поставила нову церкву. Дивно чому всю не захерачили в позолоту, а тільки дах. Не по-багатому виглядає, несолідно.
44. Автостопами повернувся в Крайниково, звідки вже пішки недалеко до останньої запланованої точки - Сокирниці. Видно, що в усіх селах живуть братні люди, схожі між собою. Тут поруч із дерев’яною церквою також звели монстра (тільки якщо в Олександрівці відзначилась УПЦ МП, то тут - греко-католики).
45. Втім, мешканці Сокирниці свій храм врятували, він також має новий надійний дах. Тільки не знаю, чи проводяться в ньому зараз служби.
46. Церква св. Миколая датується 1704 роком.
47.
48. Тут також хрести на стінах.
49.
50. Цвях перетворився на всевидяче око.
51. Дзвіниця:
52. Симпатичний вид на весь храмовий комплекс відкривається від річки Байлова.
53. У Сокирниці є навіть залізнична зупинка, тільки поїзди трапляються ну дуже рідко. Тому назад до Хуста краще ловити автобус.
Тільки румунські 8 церков загальновідомі і внесені до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. А от про українські майже ніхто не чув (я сам узнав за кілька місяців до поїздки) і далеко не всі вони перебувають у належному стані.
Основна частина «наших» храмів, а саме п’ять (чотири з половиною, якщо бути чесним), знаходиться в п’яти селах Хустського району, по ним і пропоную сьогодні прогулятись. Ще мінімум по одній подібній церкві є в Тячівському та Виноградівському районах і до них я колись повернусь в улюбленій альтернативній реальності, де на все вистачає часу і є телепорт.
1.
Головним фото замітки вибрав храм із села Крайниково, але все ж піду по хронологічному порядку.
2. Першою по плану була Стеблівка, куди не проблема доїхати з Хуста автобусом. Саме тут і знаходиться та половинчаста церква (Різдва Пресвятої Богородиці, 1797), і при її відвідуванні треба знати наперед, що це буде розчарування. Бо вона згоріла від удару блискавки ще в 1994 році.
3. Та на цьому її історія не скінчилася, завдяки місцевим ентузіастам. Вони надбудували залишки церкви і накрили дахом, щоб зупинити подальше руйнування, не дозволили виключити її зі списку пам’яток архітектури.
У такому виді церква має надію на порятунок, бо загалом тенденція по цим селам поки позитивна. Хоча й невідомо звідки взяти гроші, у 2015 році суму на відновлення оцінювали в 1,5-2 млн. гривень.
4. Дивні хрести будуть переслідувати мене весь день.
5. Ними оббиті і стіни церкви. Я такого ще не бачив.
6. Судячи з написів на них, це саме могильні хрести, тільки де могили?
7. У обвугленому стані це виглядає особливо моторошно.
8. Через щілини і дірки у згорілих стінах можна заглянути всередину. Видно якийсь інформаційний стенд, лавки і срібні нитки павутини.
9. Стеблівку найчастіше ігнорують туристи, які їдуть в означені села, та все ж варто було зазирнути. Хоч так мінімально віддати данину вдячності людям, які намагаються врятувати церкву.
10. Та поки все просякнуте павутиною забуття…
11. Греко-католики тим часом моляться в кам’яному храмі 1993 року, який тут же, у сусідньому дворі. Цікаво, що в майже кожному з відвіданих місць у дерев’яної церкви є подібний сучасний антипод.
12. У наступні села автобуси якщо й ходять, то вкрай рідко, тому далі почалапав пішки.
13. Це Закарпаття геть не схоже на те, що я бачив у свій перший приїзд за чотири роки до того. Самі голі рівнини, а гори десь зовсім далеко на горизонті.
14. Видно сусідню Сокирницю, яка по порядку буде останньою. Зверніть увагу на два білі шпилі, а трохи лівіше чорний - ото воно.
15. А поки дістався села Крайниково, до церкви св. Михаїла 1666-68 років. В Україні кам’яних будівель такого віку небагато, а тут дерево!
16. Цей храм уже цілком збережений, також видно, що дах перекрили недавно. Особливої витонченості споруді надає оця стріла-дзвіниця, направлена в небо.
17.
18. Старі написи над дверима та на стінах для мене як китайська грамота. А саме з них хтось зміг вичитати вік церкви.
19. Житлові будинки у Крайниково:
20.
21. Затор по-закарпатськи:
22. Наступне на черзі Данилово. Тут асфальт закінчується, але на перший план виходить австро-угорська бруківка, яка зберіглась куди краще.
23. Церква св. Миколая наймолодша у групі - 1779 року. Розташована на найвищому пагорбі села, до якого веде серпантинна стежка.
24. Був мізерний шанс потрапити всередину: на листку на вході є телефон із запрошенням дзвонити, аби впустили. Та немолодий жіночий голос з того кінця лінії відповів, що чекати доведеться довго, а часу на це не було. Ну нічого, подивився що є ззовні.
25.
26. Цей храм, напевно, найбільш витончений.
27. Мереживо ґонту заворожує:
28.
29. Скромне кладовище просто під стінами.
30. Дзвіниця:
31. Вид на Данилово:
32. Друга сільська церква:
Наступна на черзі - Олександрівка, найвіддаленіша від цивілізації. Це тупикове село з поганими дорогами, але в переважно сільському Закарпатті навіть воно виглядає добротно і досить велике, 2279 мешканців.
Стара назва - Шандрово, і саме так його місцеві досі й називають. До речі, про говірку, по мірі уходу від райцентру, вона стає настільки дикою, що в уривках розмов ледве уловлюєш знайомі слова. Хлопець, що підвозив мене назад, говорив, що то їх «закарпатська» мова - суміш української, чеської, словацької та угорської.
Словом, це точно не той регіон, де можна за необхідності закосити під місцевого.
33.
34. Тутешня церква (св. Параскеви, 1753) ціла, але покинута. Заховалась серед людських городів, і тільки погано протоптана стежка з’єднує її із зовнішнім світом.
35. У дзвіниці вхід відкритий навстіж.
36. Гіпнотична геометрія її даху і жодного натяку на дзвони:
37. На церкві є табличка «Краєзнавчий музей», видно з часів СРСР віруючим її так і не повернули. Краса з туманним майбутнім:
38.
39. В неї теж можна було заглянути через щілини. Унікальні внутрішні розписи олександрівської церкви кінця 18 ст. вважаються найбільш збереженими. Поки що…
40.
41.
42. Хрести у дворі:
43. Замість відновлення старої, у 1998-2000 роках місцева громада недалеко поставила нову церкву. Дивно чому всю не захерачили в позолоту, а тільки дах. Не по-багатому виглядає, несолідно.
44. Автостопами повернувся в Крайниково, звідки вже пішки недалеко до останньої запланованої точки - Сокирниці. Видно, що в усіх селах живуть братні люди, схожі між собою. Тут поруч із дерев’яною церквою також звели монстра (тільки якщо в Олександрівці відзначилась УПЦ МП, то тут - греко-католики).
45. Втім, мешканці Сокирниці свій храм врятували, він також має новий надійний дах. Тільки не знаю, чи проводяться в ньому зараз служби.
46. Церква св. Миколая датується 1704 роком.
47.
48. Тут також хрести на стінах.
49.
50. Цвях перетворився на всевидяче око.
51. Дзвіниця:
52. Симпатичний вид на весь храмовий комплекс відкривається від річки Байлова.
53. У Сокирниці є навіть залізнична зупинка, тільки поїзди трапляються ну дуже рідко. Тому назад до Хуста краще ловити автобус.