Балту та Кодиму, два дуже далеких від Одеси райцентри, з’єднує неочікувано новенька, рівненька і т. д. і т. п., словом прямо таки ідеальна траса. Двічі на день між ними курсує автобус, що по дорозі також заходить у села Будеї та Івашків. Будеї я проігнорував (і тільки зараз узнав, що там є автентичний дерев’яний вітряк… це вже на постфактум лікті покусати), а от в Івашкові вийшов. До Кодими це зовсім близько, а в самому селі є дерев’яна церква. Як виявилось, не тільки вона.
Сама церква (Покровська, 1884) знаходиться у центрі села. Так по-християнськи і просто типово для сіл, що закритий був навіть двір. Але той хто шукає, той завжди іноді знаходить - з тильної сторони у паркані за кущами знайшлась відкрита секція.
Кам’яна дзвіничка:
Зі сторони лазу є руїни якоїсь ферми чи складів.
Але у всьому іншому Івашків виглядає дуже пристойно та симпатично.
Тоді ж я узнав, що саме це село є місцем проведення етнофестивалю «Кодима-фест». Він щорічний, станом на тепер відбувся уже три рази. Проходить зазвичай на зелені свята, ну а решту часу локації тихо дрімають посеред мрійливої подільської природи.
Якщо перший такий захід відбувся фактично добровільно-примусово і завдяки напористості сільського голови, то на третій, минулорічний, уже зібралось кілька сотень людей, як гостей, так і організаторів - не тільки з самого Івашкова, а й райцентру та інших сіл району.
Тутешні мешканці вже мали можливість усвідомити те, що туристи не будуть шкодити й красти, а навпаки привезуть грошенят за ночівлю, їжу та інші ніштяки. Більшості потенційно цікавих населених пунктів в Україні це тільки належить збагнути.
Трипільська хата - не бутафорія, а цілком серйозна реконструкція, до якої доклались студенти та викладачі істфаку Одеського університету (правда, пофарбувати її не встигли). Вона є відсилкою до епохи енеоліту, поселення якого були на території району в тому числі.
Покидаю тихий і прекрасний Івашків…
…та пішки переходжу в Кодиму. За містом осінь більше видима своїми барвами. Був останній день вересня…
І ось воно, друге таємниче місто на півночі Одещини. За кількістю пам’яток Кодима відчутно поступається Балті, але на свої пару годин слави також заслуговує (до того ж, звідси є прямий поїзд до Вінниці).
Це уже цілком Поділля, і за процентом україномовних мешканців (явно більше, ніж у Вінниці, наприклад) ніяк не скажеш, що то Одеська область.
Андрюша…
На стику головних вулиць міста, Єлісєєва та Соборної, є велика церква. На сайті Кодими пишуть, що вона тут з кінця 18 ст. і реконструйована у 2004-07 роках. Але по факту явно відбудована з нуля. При чому у такому стилі… словом, «по-багатому» і щоб блистіло. Цікаво, як скоро у наших людей виправиться архітектурний смак і їм перестане здаватись, що це красиво?
Чи все ж красиво?..
Біля цього ж перехрестя - ставок, із якого витікає річка Кодима.
Соборна іде через центр до вокзалу, але найцікавіше у місті знаходиться на паралельній вулиці. Це - колишній особняк Розенфельдів кінця 19 ст. Зараз він функціонує як краєзнавчий музей (кажуть, всередині теж цікаво).
У такий пізній час я й не розраховував потрапити всередину, а от що зачинений навіть двір - то уже розчарування. Ще й таке погане освітлення з парадного фасаду.
Та й ні душі навколо, крім зграї цуценят, яких я довго теж не міг до ладу сфотографувати. У сутінках здалеку фотоапарат не хотів фокусуватись, а при наближенні починала дуже нервувати їх мама.
Зрештою, обхід навмання навколишніми провулками та повз дитсадок дав можливість роздивитись і зняти палац із трьох сторін. Чи не єдина архітектурна пам’ятка Кодими, але таки чудова.
Тільки той парканчик із зачиненими воротами - така тупість… Ні від грабіжників, ні від хуліганів він ні разу не врятує, лише заважає оглянути палац.
Парк у місті також гарний та охайний.
Творчість народна і не дуже:
Впадають у вічі нетипові колодязі (бачив одразу декілька таких):
А от в центрі оку нема за що зачепитись. Хіба будинок культури:
І такий будиночок уже майже біля вокзалу.
Станція діє з 1870 року, історична будівля вокзалу зберіглась. Приймає одразу кілька далеких поїздів. Найкраще її фотографувати було із наземного мосту над коліями, в останніх променях короткого осіннього дня.
А через кілька хвилин було вже так:
Потонула у темряві і «подвійна» водонапірна вежа, типова для повоєнних років.
Думав ще встигнути піти ловити захід сонця до ставків неподалік, але вже не було ні сил, ні часу. Тож із того самого містка спостерігав, як світило ховається за деревами і промкою по той бік колій.
Від заходу сонця до мого поїзда було рівно три години, і це привід згадати, чим є зайнятись у маленьких містах осіннього вечора (нічим). Довелось вертатись у парк, благо, тамтешнє кафе не тільки працювало, а й порадувало смачною вечерею.
За той час стало геть темно і виявилось, що другорядні вулиці у Кодимі не підсвічуються взагалі, а по Соборній ліхтарі горять так рідко, що все одно толком нічого не видно. Вулиці зробились геть безлюдними, тільки деінде по дорозі боковий зір виловлював мутні тіні. Навіть алко-гоп-еліта, що терлась біля вокзалу, зникла разом зі світлом.
Тож завершенням того наднасиченого дня вийшло таке собі занурення в українську провінційну реальність; у обласному центрі я від неї уже якось відвикнув.