v1snyk
in
ua_travels
Кам’янка та її околиці
Місто із назвою Кам’янка - це майже як Іван Іванович Іванов серед людей. Маючи таку назву, дуже легко загубитися серед інших містечок, сіл та річок-тезок, яких не один десяток. Тому дуже важливо було потрапити саме у ту Кам’янку - місто у Черкаській області, цікаве і варте уваги. І, що ж тут поробиш, дійсно кам’янисте.
По дорозі до міста також хотів побувати у трьох селах району, де є старовинні дерев’яні церкви. І якщо до двох дістатись нескладно, то третє, Жаботин, знаходиться осторонь великих доріг. Добратись до нього можна автобусом із Черкас, який ходить усього двічі на день.
Колись місто, яке мало свій замок та Магдебурзьке право, волею обставин Жаботин виродився у тихе сільце на півтори тисячі населення.
Ну і власне за чим їхали: церква Успіння Пресвятої Богородиці (1851). Гарненька.
Природа також не пасе задніх. Через село протікає річка Жаботинка.
Далі до цивілізації треба було подолати 8 км (трохи пройшов, трохи під’їхав). На перехресті з трасою Сміла - Кам’янка знаходиться село Михайлівка, і нам туди, і навіть далеко йти не треба. Друга церква знаходиться тут же. Храм святого Архангела Михаїла збудований у 1845 році на місці старішого, який згорів у 1820-х роках.
Саме ж село з теж-таки тривіальним іменем до 1915 року мало назву Пруси.
У храмовому дворі був якраз служитель, так що мені пощастило. Він і порозказував багато цікавого, і навіть всередину пустив, за що йому велике людське спасибі. А то завдяки нашим добрим християнам звикаєш, що із церков тебе гнатимуть сцяними мітлами в основному.
Хоча міг би також зробити морду цеглиною і не пустити чужинця. Грабіжники традиційно не обділяють увагою старовинні церкви, і не спиняють їх ні страх перед Богом, ні великі замкИ.
Також сам би я не помітив плиту у фундаменті, на якій нанесені основні віхи життя храму. Як бачимо, дуже відрізняються від офіційних.
Панорама Михайлівки:
Ну і третє село, Ребедайлівка, уже майже на під’їзді до райцентру. На відміну від перших двох, де церкви у центрі, тут треба добряче заглибитись у сільські вулички. Храм Різдва Богородиці і найстаріший з-поміж усіх, його датують 1796 роком (за іншими даними 1898).
Зате Ребедайлівку можна було найкраще «відчути», пройшовши майже наскрізь. Умиротворено тут та красиво.
Ну а тепер пора в Кам’янку. Там найперше пішов дивитись каньйон річки Тясмин, це відносно недалеко від автостанції. По дорозі не міг оминути такий будинок:
Цей район міста називається чомусь Казбек. Узагалі топоніміка Кам’янки (якщо вірити Вікімапії) дуже звучна. Є тут Бухенвальд, Памір, П’яний Яр…
Із західної сторони в місто врізається в’юнкий, оточений скелями Тясмин.
Улітку популярне місце відпочинку:
Так, це не щось там грандіозно велике, але повноцінний каньйон. З уривчастими ледь не вертикальними гранітними берегами, висота який сягає 12-15 метрів. І надзвичайно мальовничий.
Є важливою пам’яткою природи, бо тут росте декілька видів червонокнижних рослин та мохів. До речі, охоронний статус отримав не так давно, у 1995 році. Але мох та степові трави залишимо науковцям, а самі просто насолодимось красою цього незайманого куточка природи.
При наближенні до центру міста Тясмин стає більш рівнинним і до берега вже не підступитись. Остання видима атракція - скеля Пушкіна, на якій поет, за переказами, любив посидіти помилуватись природою, яка надихала його потім писати всякі ліричні й романтичні штуки.
Тут відпочивальників іще більше.
Місцевий колорит:
Тепер пошукаємо цікавого у самому місті. Церков у ньому відносно мало.
Є кілька привабливих будинків по вул. Пушкіна.
Водоканал займає дуже милий особняк 1906 року:
Станція юних техніків:
Від неї спускаємось у парк Декабристів, великий і зі значними перепадами висоти. А колись мав іще більший розмір, коли був парком маєтку Давидових.
Власне уже мало виникнути питання, а як це у Кам’янку занесло Пушкіна, що і скелю собі облюбував, і одну з головних вулиць його іменем назвали.
А все дуже просто. Олександр Сергійович товаришував із Василем Давидовим, власником Кам’янки та основоположником Південного товариства декабристів. Котрі, зокрема, любили засідати в ось цьому гроті у глибині парку.
У 1975 року поруч відкрили пам’ятник діячам Південного товариства, які жваво вирішують, хто піде за пивом.
Палац Давидових до наших днів не дожив, але є інші споруди колишнього маєтку. Один із них, дім управляючого, нині історичний музей. Але передати цілісно вид будинку із-за густих дерев дуже важко.
Похвально, що головні історичні будівлі міста не розвалюються чи не стоять тупо зачинені, а всередину можна потрапити і є що подивитись. У цьому плані Кам’янка дуже крута.
Після того, як плани декабристів провалились, їм самим також стало несолодко: кого в Сибір, кому кулявлоб. Василь Давидов відбувся каторгою, де умудрився зробити трьох синів. Молодший із них, Лев, пізніше стане управляючим маєтком, а в дружини візьме Олександру Чайковську, сестру відомого композитора. Таким чином історія Кам’янки переплелась з іще одним видатним митцем, який тут любив гостювати, і (не повірите) надихався природою для написання найкращих своїх творів.
Іще один дім маєтку («Зелений будинок»), у якому була бібліотека Давидових та більярдна, тепер також є музеєм, присвяченим якраз Пушкіну та Чайковському. Хоч вони і розминулись тут у часі, зате зійшлись таким чином під одним дахом.
Заходиш у музей - почухай за вушком:)
Але і це ще не все. По той бік Тясмину варто відвідати круглий млинок, у якому ніби як теж декабристи любили посидіти (ух, які невгамовні… а ще вони масонами були).
Млинок стоїть посеред скверику, що само собою виникає питання, а нахіба він тут був? А все просто, потічок біля нього в наш час майже усох та загубився в траві.
Обмілів та заріс очеретом і Тясмин.
Зате у такому виді він є зручним сховищем для пташенят диких лебедів.
От що у цьому місті майже не варте уваги, так це центр.
Зате на перехрестях стоять вказівники, що дуже добре.
Найвіддаленішою цікавинкою Кам’янки є колишня Покровська економія Давидових. Зараз це далека південно-західна околиця (більше 3 км від центру). Щоб не пиляти пішки, можна зорієнтуватись на автобус до села Телепине, який ходить щодня.
Присілок у народі називається просто Совхоз, нам на першу ж його вулицю. Ліворуч ми побачимо модерний палац Давидових, точніше те, що від нього залишилось.
На відміну від пам’яток середмістя, перебуває в аварійному стані.
Господарському корпусу через дорогу пощастило більше: він використовується за призначенням.
Вид на весь комплекс із поля:
Назад прогулявся пішки, тим більше скайлайн Кам’янки, який відкривається на горизонті, був того вартий.
Далі залишалось перебратись із південно-західної на північно-західну околицю, де знаходиться залізничний вокзал. Електричка із Сміли повезла мене у сторону Знам’янки, а там пересадка далі, на Полтавщину.
По дорозі до міста також хотів побувати у трьох селах району, де є старовинні дерев’яні церкви. І якщо до двох дістатись нескладно, то третє, Жаботин, знаходиться осторонь великих доріг. Добратись до нього можна автобусом із Черкас, який ходить усього двічі на день.
Колись місто, яке мало свій замок та Магдебурзьке право, волею обставин Жаботин виродився у тихе сільце на півтори тисячі населення.
Ну і власне за чим їхали: церква Успіння Пресвятої Богородиці (1851). Гарненька.
Природа також не пасе задніх. Через село протікає річка Жаботинка.
Далі до цивілізації треба було подолати 8 км (трохи пройшов, трохи під’їхав). На перехресті з трасою Сміла - Кам’янка знаходиться село Михайлівка, і нам туди, і навіть далеко йти не треба. Друга церква знаходиться тут же. Храм святого Архангела Михаїла збудований у 1845 році на місці старішого, який згорів у 1820-х роках.
Саме ж село з теж-таки тривіальним іменем до 1915 року мало назву Пруси.
У храмовому дворі був якраз служитель, так що мені пощастило. Він і порозказував багато цікавого, і навіть всередину пустив, за що йому велике людське спасибі. А то завдяки нашим добрим християнам звикаєш, що із церков тебе гнатимуть сцяними мітлами в основному.
Хоча міг би також зробити морду цеглиною і не пустити чужинця. Грабіжники традиційно не обділяють увагою старовинні церкви, і не спиняють їх ні страх перед Богом, ні великі замкИ.
Також сам би я не помітив плиту у фундаменті, на якій нанесені основні віхи життя храму. Як бачимо, дуже відрізняються від офіційних.
Панорама Михайлівки:
Ну і третє село, Ребедайлівка, уже майже на під’їзді до райцентру. На відміну від перших двох, де церкви у центрі, тут треба добряче заглибитись у сільські вулички. Храм Різдва Богородиці і найстаріший з-поміж усіх, його датують 1796 роком (за іншими даними 1898).
Зате Ребедайлівку можна було найкраще «відчути», пройшовши майже наскрізь. Умиротворено тут та красиво.
Ну а тепер пора в Кам’янку. Там найперше пішов дивитись каньйон річки Тясмин, це відносно недалеко від автостанції. По дорозі не міг оминути такий будинок:
Цей район міста називається чомусь Казбек. Узагалі топоніміка Кам’янки (якщо вірити Вікімапії) дуже звучна. Є тут Бухенвальд, Памір, П’яний Яр…
Із західної сторони в місто врізається в’юнкий, оточений скелями Тясмин.
Улітку популярне місце відпочинку:
Так, це не щось там грандіозно велике, але повноцінний каньйон. З уривчастими ледь не вертикальними гранітними берегами, висота який сягає 12-15 метрів. І надзвичайно мальовничий.
Є важливою пам’яткою природи, бо тут росте декілька видів червонокнижних рослин та мохів. До речі, охоронний статус отримав не так давно, у 1995 році. Але мох та степові трави залишимо науковцям, а самі просто насолодимось красою цього незайманого куточка природи.
При наближенні до центру міста Тясмин стає більш рівнинним і до берега вже не підступитись. Остання видима атракція - скеля Пушкіна, на якій поет, за переказами, любив посидіти помилуватись природою, яка надихала його потім писати всякі ліричні й романтичні штуки.
Тут відпочивальників іще більше.
Місцевий колорит:
Тепер пошукаємо цікавого у самому місті. Церков у ньому відносно мало.
Є кілька привабливих будинків по вул. Пушкіна.
Водоканал займає дуже милий особняк 1906 року:
Станція юних техніків:
Від неї спускаємось у парк Декабристів, великий і зі значними перепадами висоти. А колись мав іще більший розмір, коли був парком маєтку Давидових.
Власне уже мало виникнути питання, а як це у Кам’янку занесло Пушкіна, що і скелю собі облюбував, і одну з головних вулиць його іменем назвали.
А все дуже просто. Олександр Сергійович товаришував із Василем Давидовим, власником Кам’янки та основоположником Південного товариства декабристів. Котрі, зокрема, любили засідати в ось цьому гроті у глибині парку.
У 1975 року поруч відкрили пам’ятник діячам Південного товариства, які жваво вирішують, хто піде за пивом.
Палац Давидових до наших днів не дожив, але є інші споруди колишнього маєтку. Один із них, дім управляючого, нині історичний музей. Але передати цілісно вид будинку із-за густих дерев дуже важко.
Похвально, що головні історичні будівлі міста не розвалюються чи не стоять тупо зачинені, а всередину можна потрапити і є що подивитись. У цьому плані Кам’янка дуже крута.
Після того, як плани декабристів провалились, їм самим також стало несолодко: кого в Сибір, кому кулявлоб. Василь Давидов відбувся каторгою, де умудрився зробити трьох синів. Молодший із них, Лев, пізніше стане управляючим маєтком, а в дружини візьме Олександру Чайковську, сестру відомого композитора. Таким чином історія Кам’янки переплелась з іще одним видатним митцем, який тут любив гостювати, і (не повірите) надихався природою для написання найкращих своїх творів.
Іще один дім маєтку («Зелений будинок»), у якому була бібліотека Давидових та більярдна, тепер також є музеєм, присвяченим якраз Пушкіну та Чайковському. Хоч вони і розминулись тут у часі, зате зійшлись таким чином під одним дахом.
Заходиш у музей - почухай за вушком:)
Але і це ще не все. По той бік Тясмину варто відвідати круглий млинок, у якому ніби як теж декабристи любили посидіти (ух, які невгамовні… а ще вони масонами були).
Млинок стоїть посеред скверику, що само собою виникає питання, а нахіба він тут був? А все просто, потічок біля нього в наш час майже усох та загубився в траві.
Обмілів та заріс очеретом і Тясмин.
Зате у такому виді він є зручним сховищем для пташенят диких лебедів.
От що у цьому місті майже не варте уваги, так це центр.
Зате на перехрестях стоять вказівники, що дуже добре.
Найвіддаленішою цікавинкою Кам’янки є колишня Покровська економія Давидових. Зараз це далека південно-західна околиця (більше 3 км від центру). Щоб не пиляти пішки, можна зорієнтуватись на автобус до села Телепине, який ходить щодня.
Присілок у народі називається просто Совхоз, нам на першу ж його вулицю. Ліворуч ми побачимо модерний палац Давидових, точніше те, що від нього залишилось.
На відміну від пам’яток середмістя, перебуває в аварійному стані.
Господарському корпусу через дорогу пощастило більше: він використовується за призначенням.
Вид на весь комплекс із поля:
Назад прогулявся пішки, тим більше скайлайн Кам’янки, який відкривається на горизонті, був того вартий.
Далі залишалось перебратись із південно-західної на північно-західну околицю, де знаходиться залізничний вокзал. Електричка із Сміли повезла мене у сторону Знам’янки, а там пересадка далі, на Полтавщину.