v1snyk
in
ua_travels
Стара і Нова Прилуки
Оригинал взят у v1snyk в Стара і Нова Прилуки
Свого часу Прилука була єдиним селом, більше того - містом, більше того - одним з найстаріших в Україні (перша згадка в Іпатіївському літописі за 1146 рік). Нинішні Стара і Нова Прилуки усе одно збиті докупи, і оглядати їх краще в комплексі. У кожному селі є по палацу (при чому один із них - справжня архітектурна перлина) і ще багато всього цікавого.
Огляд Нової Прилуки починається, як не дивно, з Турбівської лікарні. Якимось чином вона опинилась за межами самого Турбова, що мабуть не дуже зручно для його мешканців (захворів - вали в сусіднє село).
Будівлі лікарні модерні, зведені в 1912 році.
Головний корпус.
І… не головний:)
Далі траса звертає на захід, на Калинівку, а ми продовжуємо рухатись на північ.
Наступною оглядаємо церкву Святої Параскеви.
Зараз уже важко уявити, що колись це було містечко.
Ближче до річки стоїть старий млин з чужорідним другим поверхом.
За річкою Десенкою, яка тут виступає межею між селами, уже видніється церква Старої Прилуки.
Церква збудована за графині Гонорати Божецької, тодішньої власниці села, у 1819 році.
Мені здалось, що вона зараз покинута, хоча можу і помилятись.
Побіля церкви знаходиться вхід на територію школи-інтернату, а там - головна страва цього дня - палац Мерінга.
Фасад.
Зведений за Олександра Божецького, ймовірно до 1769 року. Востаннє перебудовувався у 1870-х роках. Останню його версію, яку можна побачити і зараз, часто порівнюють з Маріїнським палацом у Києві. І правда ж, схожий.
Задній фасад.
Автор цієї краси - польський архітектор Кароль Маєвський.
Після Божецьких село належало Здиховським. Останнім власником резиденції був Сергій Мерінг, промисловий магнат, син знаменитого київського лікаря і науковця Федора (Фридриха) Мерінга.
Ще до поїздки зустрічав у мережі чутки, що палац перестали використовувати як корпус інтернату із-за аварійного стану. Схоже, так і є…
За палацом знаходився парк, який, що очікувано, перетворився на глухий ліс.
Плавні на Десенці.
Вертаюсь у двір.
Буйство чорнобривців.
Інші корпуси інтернату більш сучасні і пристойні, а проте влітку були абсолютно безлюдні. Я марно обстукав усі двері у пошуках охоронця, чи хоч кого, хто міг би мене пустити всередину.
Єдиною живою істотою на всю величезну територію було норовисте лоша на задньому дворі.
Кріповий дитячий майданчик.
Прощальний погляд на палац. Герби Старої Прилуки і Брацлавського воєводства на бічному фасаді.
Якщо спуститись далі униз від церкви, понад великими запрудами можна вернутись у Нову Прилуку.
Вода досить застояна і зелена, тим не менш, у ній умудряються плавати люди.
Щастя як стан душі.
За наводками місцевих жителів знайшов і другий пАлац (чомусь саме так, із наголосом на перший склад).
Палац невідомого власника, невідомих років будівництва. Смію припустити, що кінця 19 ст.
В радянські часи, схоже, тут була дирекція колгоспу, а зараз - її правонаступниця. Через деякі вікна видно робочі кабінети, у інших - закинуті кімнати, завалені мотлохом.
Пожежа на кладовищі подарувала найбільш моторошний кадр того дня.
Справжнє гусяче царство.
Свого часу Прилука була єдиним селом, більше того - містом, більше того - одним з найстаріших в Україні (перша згадка в Іпатіївському літописі за 1146 рік). Нинішні Стара і Нова Прилуки усе одно збиті докупи, і оглядати їх краще в комплексі. У кожному селі є по палацу (при чому один із них - справжня архітектурна перлина) і ще багато всього цікавого.
Огляд Нової Прилуки починається, як не дивно, з Турбівської лікарні. Якимось чином вона опинилась за межами самого Турбова, що мабуть не дуже зручно для його мешканців (захворів - вали в сусіднє село).
Будівлі лікарні модерні, зведені в 1912 році.
Головний корпус.
І… не головний:)
Далі траса звертає на захід, на Калинівку, а ми продовжуємо рухатись на північ.
Наступною оглядаємо церкву Святої Параскеви.
Зараз уже важко уявити, що колись це було містечко.
Ближче до річки стоїть старий млин з чужорідним другим поверхом.
За річкою Десенкою, яка тут виступає межею між селами, уже видніється церква Старої Прилуки.
Церква збудована за графині Гонорати Божецької, тодішньої власниці села, у 1819 році.
Мені здалось, що вона зараз покинута, хоча можу і помилятись.
Побіля церкви знаходиться вхід на територію школи-інтернату, а там - головна страва цього дня - палац Мерінга.
Фасад.
Зведений за Олександра Божецького, ймовірно до 1769 року. Востаннє перебудовувався у 1870-х роках. Останню його версію, яку можна побачити і зараз, часто порівнюють з Маріїнським палацом у Києві. І правда ж, схожий.
Задній фасад.
Автор цієї краси - польський архітектор Кароль Маєвський.
Після Божецьких село належало Здиховським. Останнім власником резиденції був Сергій Мерінг, промисловий магнат, син знаменитого київського лікаря і науковця Федора (Фридриха) Мерінга.
Ще до поїздки зустрічав у мережі чутки, що палац перестали використовувати як корпус інтернату із-за аварійного стану. Схоже, так і є…
За палацом знаходився парк, який, що очікувано, перетворився на глухий ліс.
Плавні на Десенці.
Вертаюсь у двір.
Буйство чорнобривців.
Інші корпуси інтернату більш сучасні і пристойні, а проте влітку були абсолютно безлюдні. Я марно обстукав усі двері у пошуках охоронця, чи хоч кого, хто міг би мене пустити всередину.
Єдиною живою істотою на всю величезну територію було норовисте лоша на задньому дворі.
Кріповий дитячий майданчик.
Прощальний погляд на палац. Герби Старої Прилуки і Брацлавського воєводства на бічному фасаді.
Якщо спуститись далі униз від церкви, понад великими запрудами можна вернутись у Нову Прилуку.
Вода досить застояна і зелена, тим не менш, у ній умудряються плавати люди.
Щастя як стан душі.
За наводками місцевих жителів знайшов і другий пАлац (чомусь саме так, із наголосом на перший склад).
Палац невідомого власника, невідомих років будівництва. Смію припустити, що кінця 19 ст.
В радянські часи, схоже, тут була дирекція колгоспу, а зараз - її правонаступниця. Через деякі вікна видно робочі кабінети, у інших - закинуті кімнати, завалені мотлохом.
Пожежа на кладовищі подарувала найбільш моторошний кадр того дня.
Справжнє гусяче царство.