v1snyk
in
ua_travels
З Городенки в Товсте велосипедом повз два замки. Частина 1
Оригинал взят у v1snyk в З Городенки в Товсте велосипедом повз два замки. Частина 1
Відвідати недосяжні і таємничі цікавинки Галичини (недосяжні, в першу чергу, для людини без власного авто) були досить давньою моєю мрією. З часом та мрія ставала усе більше й більше нав’язливою, настільки, що врешті-решт навіть велосипедом я обзавівся таким, що зручно перевозити у поїзді. І таки здійснив цю подорож.
Отже, середина липня, близько 6-ої ранку, і я з нечисленними іншими пасажирами ступаю на землю Городенки - першої точки і єдиного міста на моєму шляху того дня. У Городенці є дві станції (Місто і Завод), але єдиний поїзд історично стає саме на останній, тобто десь у дупі світу. Завод цукровий, і якщо майже скрізь в Україні це словосполучення асоціюється з покинутою руїною, то тут він діючий, модерний, і напевно, є основним роботодавцем для містечка.
На виїзді з нього натикаюсь на першу позапланову, непозначену на карті церкву.
Інший тутешній завод, спиртовий, таки сконав. А от назва ставка лишилась - Спиртзаводський. Того ранку там тусила молодь, і неочікувано, цей ставок виявився єдиним людним місцем у Городенці. У всьому іншому вона нагадувала постапокаліптичний Сайлент Хілл.
Пам’ятник першим механізаторам району.
Зі світською архітектурою у місті, на жаль, геть не склалося.
Зате релігійної - хоч відбавляй. Першою серед петлястих староміських вуличок я надибав церкву Святого Миколая.
Фасад церкви Успіння Пресвятої Діви Марії 1763 року. Так і не знайшов для неї нормального ракурсу, і схоже, не тільки я.
Просто поруч - центральна площа міста з авангардним пам’ятником Шевченку.
Радянська мозаїка на палаці культури.
Скульптурна композиція через дорогу.
Вірменський костел 1706 року. У 17-18 ст. вірмени утримували в своїх руках майже всю торгівлю у місті.
Вибоїни від куль, думається, залишені навмисне.
Через дорогу - міський парк. Стосовно нього згадується цитата з безсмертного «Сам удома» - «З парків навіть дорослі не завжди повертаються…».
Але найбільш епічним храмом Городенки, безумовно, є костел Непорочного Зачаття. Грандіозна споруда 18 ст. у пізньому бароковому стилі явно виділяється на тлі маленького містечка. Храм був зведений за проектом архітектора Бернарда Меретина у співпраці з Іоанном Пінзелем.
Пінзель також виготовив декілька скульптур, із яких на місці лишилась тільки статуя Богоматері. Частина уцілілих скульптур зберігається у музеї Олеського замку.
Костел є чудовою прикрасою давнього покутянського міста, що веде свою історію ще з 12 ст. У радянські часи тут знаходилось ПТУ, начиння храму було понищене. Втім, мені усе одно не вдалось потрапити навіть у двір.
Елементи декору.
Замковий макет через дорогу. Замок у Городенці таки був (повністю зник на рубежі 19-20 ст.), але навряд цей муляж має до нього якесь відношення.
Синагога. Зараз усередині, здається, спортзал.
Вирушаю до мосту у північно-східному напрямку. Православний храм.
У його тіні сховалась набагато менша і явно давніша церква. Узагалі дивне поєднання старих і нових храмів, зведених впритул, того дня зустрічалось мені одразу декілька разів.
Прощальний погляд на Городенку. За мостом починається пригород Котиківка.
У Котиківці понад дорогою зводять цікаву за формою церкву.
Але мені уже пора в Чернелицю - смт на півночі району, яке за кількістю цікавинок не поступається райцентру.
Якщо ви раніше чули про Чернелицю, там напевно було сказано, що дорога до неї погана. Зараз я розкажу детальніше, що це означає. Уявіть собі горбате й розбите ґрунтово-кам’янисте жахіття, ями на якому (а це ледь не через кожні кілька метрів) засипано великим гострим камінням, із-за чого, як на мене, стало ще гірше. І весь цей шмат довжиною добрих 10 кілометрів тягнеться через похмурі й одноманітні поля, на яких нема ні сіл, ні людей, ні машин. Реально, цю дорогу можна використовувати як засіб для психологічних катувань або щоб ламати волю і вмотивованість людей.
Простецька каплиця на півдорозі, єдиний вісник цивілізації у цій глушині, як ніколи здатна вселити надію і віру у краще невдахам, яких сюди занесло.
Ну а коли я дістався першого села на цьому шляху (воно називається чи то Дубка, чи Дубки), то ладен був кидатись обіймати зустрічних людей. Тим більше, вони тут усі як на підбір доброзичливі і привітні. У Городенківському районі узагалі, мабуть, найдобріші пенсіонери у світі.
Як і у більшості наших сіл, єдиними місцевими пам’ятками є церкви. Храм Успіння Пресвятої Богородиці 1867 року.
Про іншу церкву інформації узагалі немає.
А ще тут мені трапилась найфотогенічніша пара лелек у 2016 році.
Від Дубків дорога стає асфальтною і я нарешті добираюсь Чернелиці. Статус селища міського типу для неї - швидше данина історії, зараз це просто віддалене забуте село. Хоча тут є навіть 4-поверхівка.
Цікаве оформлення школи.
Поруч зі школою знаходиться руїна костелу Святого Антонія 1661 року.
Костел у плані хрестоподібний, збудований у ренесансному стилі. Використовувався домініканцями.
Над головним порталом з білого каменю вирізано герб Чарторийських «Погоня».
Бічний портал. Іржавий замок незакритий, але судячи з бур’яну, цими дверима ніхто давно не користувався.
У костелі сталася пожежа у 2005 році, після чого він стоїть пусткою.
Церква збудована у 1817 році на місці старої дерев’яної. Не знаю, чи я аж такий грішник, але при моєму наближенні з гучномовців понеслось Одкровення Іоанна Богослова.
Від церкви у південному напрямку розташовані стації для хресної ходи.
Але мені в іншу сторону, адже тут, нарешті, - замок!
Перше, що кидається у вічі - чудово збережена брама. Саме її фотки в Інтернеті мотивували мене зробити петлю аж сюди, а не обмежитись спогляданням старовинних церков у селах навколо Городенки.
Той самий герб «Погоня», що і на костелі.
Замок зведений брацлавським воєводою Міхалом Єжи Чарторийським, який на той час володів селом. Дата закінчення будівництва - 1659 рік. Від замку до костелу був прокладений тунель.
Брама зсередини.
Будівництво розпочалося ще у 1607 році, але в ході визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького його зруйнували. Також він кілька разів зазнавав пошкоджень від турок, але завжди швидко відновлювався.
Ініціали E.S. на гербі означають Єфросинія Станіславська. Це так пан Міхал Єжи увіковічнив свою дружину.
У 1817 році помер останній володар замку із роду Ценських, і твердиня почала занепадати. На початку 20 ст. тут сталася пожежа. За комуністів у 50-60-ті роки каміння розтягувалось на будівництво. Лише у 1963 році замок визнано історичною пам’яткою, але на той час він уже став руїною.
В цих коридорах також водиться привид, як же без нього. За легендою, Єфросинія зрадила чоловікові, а коли чутки про це дійшли до князя, кинулась із замкових мурів. Князь наказав замурувати ще напівживу скалічену дружину у підземеллях, після чого, власне, привид у білій сукні із смаглявим личком і почав лякати замкових мешканців, заодно давши назву селищу.
У моїй присутності привид поводився чемно і ніяк не видавав себе, от хіба отой незрозумілий блік на одній із фотографій…:)
Хоча це тільки легенда, а так, більш імовірно, назва селища пішла від чорних лиць татар і турків, які часто сюди навідувались, чи від старовинного слова «черлений».
Бійниця.
Елементи декору.
Незважаючи на все, стіни і бастіони замку збереглись досить непогано. Всередині був палац, от від нього нічого не лишилось. Зараз там здичавілий фруктовий сад, де місцеві жителі випасають худобу.
Огляд усього периметру ускладнюється садибами, що примикають до замку впритул. Наприклад, подивитись східну сторону можливо тільки якщо у вас вистачить нахабності дертись через чужі городи.
Якщо ще до поїздки, в теорії, Городенка мала бути чепурним акуратним містечком, а Чернелиця - безнадійним депреснячком, на практиці вони залишають приблизно однакове враження. На додачу, якщо у Городенці на мене чомусь всі зиркали як на ворожого шпигуна, то тут люди набагато привітніші, навіть приємно здивовані, що хтось ще їде звіддаля подивитись на їхній замок.
Зараз уже дуже важко уявити, що колись він міг відігравати ключову роль в обороні східного рубежу Речі Посполитої. Не на горі, не понад річкою, вдалині від доріг і великих міст - це ж треба було додуматись втулити його тут!
Навіть якщо припустити, що знайдеться хтось, хто вкладе купу грошей у відновлення цього замку, він гарантовано прогорить. Ну не поїде народ у таку глуху відірвану далечінь. Тому Чернелиця залишила по собі дуже щемке враження - це як дивитись на красу, що помирає, і ніяк не могти цьому зарадити.
Далі я повернувся у Дубки і вирушив на південь, убік великої траси. Тутешня дорога асфальтована, і я раджу саме нею добиратись до Чернелиці, хоч це і відчутно довше. Дорога проходить через село Семаківці.
У Семаківцях є церква 1830 року з настільки потужними динаміками, що недільну службу було розбірливо чути навіть за межами села.
Іще одна церква на виїзді з села, від якої я знову звернув на убиту дорогу, яка все ж вивела мене на трасу.
За 5 кілометрів від Семаківців траса перетинає Дністер, за яким уже починається Тернопільська область. Але про неї уже іншим разом.
Відвідати недосяжні і таємничі цікавинки Галичини (недосяжні, в першу чергу, для людини без власного авто) були досить давньою моєю мрією. З часом та мрія ставала усе більше й більше нав’язливою, настільки, що врешті-решт навіть велосипедом я обзавівся таким, що зручно перевозити у поїзді. І таки здійснив цю подорож.
Отже, середина липня, близько 6-ої ранку, і я з нечисленними іншими пасажирами ступаю на землю Городенки - першої точки і єдиного міста на моєму шляху того дня. У Городенці є дві станції (Місто і Завод), але єдиний поїзд історично стає саме на останній, тобто десь у дупі світу. Завод цукровий, і якщо майже скрізь в Україні це словосполучення асоціюється з покинутою руїною, то тут він діючий, модерний, і напевно, є основним роботодавцем для містечка.
На виїзді з нього натикаюсь на першу позапланову, непозначену на карті церкву.
Інший тутешній завод, спиртовий, таки сконав. А от назва ставка лишилась - Спиртзаводський. Того ранку там тусила молодь, і неочікувано, цей ставок виявився єдиним людним місцем у Городенці. У всьому іншому вона нагадувала постапокаліптичний Сайлент Хілл.
Пам’ятник першим механізаторам району.
Зі світською архітектурою у місті, на жаль, геть не склалося.
Зате релігійної - хоч відбавляй. Першою серед петлястих староміських вуличок я надибав церкву Святого Миколая.
Фасад церкви Успіння Пресвятої Діви Марії 1763 року. Так і не знайшов для неї нормального ракурсу, і схоже, не тільки я.
Просто поруч - центральна площа міста з авангардним пам’ятником Шевченку.
Радянська мозаїка на палаці культури.
Скульптурна композиція через дорогу.
Вірменський костел 1706 року. У 17-18 ст. вірмени утримували в своїх руках майже всю торгівлю у місті.
Вибоїни від куль, думається, залишені навмисне.
Через дорогу - міський парк. Стосовно нього згадується цитата з безсмертного «Сам удома» - «З парків навіть дорослі не завжди повертаються…».
Але найбільш епічним храмом Городенки, безумовно, є костел Непорочного Зачаття. Грандіозна споруда 18 ст. у пізньому бароковому стилі явно виділяється на тлі маленького містечка. Храм був зведений за проектом архітектора Бернарда Меретина у співпраці з Іоанном Пінзелем.
Пінзель також виготовив декілька скульптур, із яких на місці лишилась тільки статуя Богоматері. Частина уцілілих скульптур зберігається у музеї Олеського замку.
Костел є чудовою прикрасою давнього покутянського міста, що веде свою історію ще з 12 ст. У радянські часи тут знаходилось ПТУ, начиння храму було понищене. Втім, мені усе одно не вдалось потрапити навіть у двір.
Елементи декору.
Замковий макет через дорогу. Замок у Городенці таки був (повністю зник на рубежі 19-20 ст.), але навряд цей муляж має до нього якесь відношення.
Синагога. Зараз усередині, здається, спортзал.
Вирушаю до мосту у північно-східному напрямку. Православний храм.
У його тіні сховалась набагато менша і явно давніша церква. Узагалі дивне поєднання старих і нових храмів, зведених впритул, того дня зустрічалось мені одразу декілька разів.
Прощальний погляд на Городенку. За мостом починається пригород Котиківка.
У Котиківці понад дорогою зводять цікаву за формою церкву.
Але мені уже пора в Чернелицю - смт на півночі району, яке за кількістю цікавинок не поступається райцентру.
Якщо ви раніше чули про Чернелицю, там напевно було сказано, що дорога до неї погана. Зараз я розкажу детальніше, що це означає. Уявіть собі горбате й розбите ґрунтово-кам’янисте жахіття, ями на якому (а це ледь не через кожні кілька метрів) засипано великим гострим камінням, із-за чого, як на мене, стало ще гірше. І весь цей шмат довжиною добрих 10 кілометрів тягнеться через похмурі й одноманітні поля, на яких нема ні сіл, ні людей, ні машин. Реально, цю дорогу можна використовувати як засіб для психологічних катувань або щоб ламати волю і вмотивованість людей.
Простецька каплиця на півдорозі, єдиний вісник цивілізації у цій глушині, як ніколи здатна вселити надію і віру у краще невдахам, яких сюди занесло.
Ну а коли я дістався першого села на цьому шляху (воно називається чи то Дубка, чи Дубки), то ладен був кидатись обіймати зустрічних людей. Тим більше, вони тут усі як на підбір доброзичливі і привітні. У Городенківському районі узагалі, мабуть, найдобріші пенсіонери у світі.
Як і у більшості наших сіл, єдиними місцевими пам’ятками є церкви. Храм Успіння Пресвятої Богородиці 1867 року.
Про іншу церкву інформації узагалі немає.
А ще тут мені трапилась найфотогенічніша пара лелек у 2016 році.
Від Дубків дорога стає асфальтною і я нарешті добираюсь Чернелиці. Статус селища міського типу для неї - швидше данина історії, зараз це просто віддалене забуте село. Хоча тут є навіть 4-поверхівка.
Цікаве оформлення школи.
Поруч зі школою знаходиться руїна костелу Святого Антонія 1661 року.
Костел у плані хрестоподібний, збудований у ренесансному стилі. Використовувався домініканцями.
Над головним порталом з білого каменю вирізано герб Чарторийських «Погоня».
Бічний портал. Іржавий замок незакритий, але судячи з бур’яну, цими дверима ніхто давно не користувався.
У костелі сталася пожежа у 2005 році, після чого він стоїть пусткою.
Церква збудована у 1817 році на місці старої дерев’яної. Не знаю, чи я аж такий грішник, але при моєму наближенні з гучномовців понеслось Одкровення Іоанна Богослова.
Від церкви у південному напрямку розташовані стації для хресної ходи.
Але мені в іншу сторону, адже тут, нарешті, - замок!
Перше, що кидається у вічі - чудово збережена брама. Саме її фотки в Інтернеті мотивували мене зробити петлю аж сюди, а не обмежитись спогляданням старовинних церков у селах навколо Городенки.
Той самий герб «Погоня», що і на костелі.
Замок зведений брацлавським воєводою Міхалом Єжи Чарторийським, який на той час володів селом. Дата закінчення будівництва - 1659 рік. Від замку до костелу був прокладений тунель.
Брама зсередини.
Будівництво розпочалося ще у 1607 році, але в ході визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького його зруйнували. Також він кілька разів зазнавав пошкоджень від турок, але завжди швидко відновлювався.
Ініціали E.S. на гербі означають Єфросинія Станіславська. Це так пан Міхал Єжи увіковічнив свою дружину.
У 1817 році помер останній володар замку із роду Ценських, і твердиня почала занепадати. На початку 20 ст. тут сталася пожежа. За комуністів у 50-60-ті роки каміння розтягувалось на будівництво. Лише у 1963 році замок визнано історичною пам’яткою, але на той час він уже став руїною.
В цих коридорах також водиться привид, як же без нього. За легендою, Єфросинія зрадила чоловікові, а коли чутки про це дійшли до князя, кинулась із замкових мурів. Князь наказав замурувати ще напівживу скалічену дружину у підземеллях, після чого, власне, привид у білій сукні із смаглявим личком і почав лякати замкових мешканців, заодно давши назву селищу.
У моїй присутності привид поводився чемно і ніяк не видавав себе, от хіба отой незрозумілий блік на одній із фотографій…:)
Хоча це тільки легенда, а так, більш імовірно, назва селища пішла від чорних лиць татар і турків, які часто сюди навідувались, чи від старовинного слова «черлений».
Бійниця.
Елементи декору.
Незважаючи на все, стіни і бастіони замку збереглись досить непогано. Всередині був палац, от від нього нічого не лишилось. Зараз там здичавілий фруктовий сад, де місцеві жителі випасають худобу.
Огляд усього периметру ускладнюється садибами, що примикають до замку впритул. Наприклад, подивитись східну сторону можливо тільки якщо у вас вистачить нахабності дертись через чужі городи.
Якщо ще до поїздки, в теорії, Городенка мала бути чепурним акуратним містечком, а Чернелиця - безнадійним депреснячком, на практиці вони залишають приблизно однакове враження. На додачу, якщо у Городенці на мене чомусь всі зиркали як на ворожого шпигуна, то тут люди набагато привітніші, навіть приємно здивовані, що хтось ще їде звіддаля подивитись на їхній замок.
Зараз уже дуже важко уявити, що колись він міг відігравати ключову роль в обороні східного рубежу Речі Посполитої. Не на горі, не понад річкою, вдалині від доріг і великих міст - це ж треба було додуматись втулити його тут!
Навіть якщо припустити, що знайдеться хтось, хто вкладе купу грошей у відновлення цього замку, він гарантовано прогорить. Ну не поїде народ у таку глуху відірвану далечінь. Тому Чернелиця залишила по собі дуже щемке враження - це як дивитись на красу, що помирає, і ніяк не могти цьому зарадити.
Далі я повернувся у Дубки і вирушив на південь, убік великої траси. Тутешня дорога асфальтована, і я раджу саме нею добиратись до Чернелиці, хоч це і відчутно довше. Дорога проходить через село Семаківці.
У Семаківцях є церква 1830 року з настільки потужними динаміками, що недільну службу було розбірливо чути навіть за межами села.
Іще одна церква на виїзді з села, від якої я знову звернув на убиту дорогу, яка все ж вивела мене на трасу.
За 5 кілометрів від Семаківців траса перетинає Дністер, за яким уже починається Тернопільська область. Але про неї уже іншим разом.