joliem
in
ua_travels
Верховина - серце сучасної Гуцульщини
У червні-липні цього року протягом десятиденної мандрівки незвіданих досі шляхів Прикарпаття мені довелося побувати у кількох селищах і містечках Верховинського і Косівського району. Цей пост присвячений Верховині - столиці гуцульського краю, як писав Іван Франко.
Селище Верховина Івано-Франківської області до 1962 року мало зовсім іншу назву - Жаб’є. Верховина - це вже радянська назва, яка, незважаючи на всього лише п’ятидесятилітнє існування, цілком прижилася серед місцевих мешканців. Розташоване селище на р. Чорний Черемош (притока Черемошу), у 150 км від Івано-Франківська, за 31 км від залізничної станції Ворохта, населення складає приблизно 5,9 тис. чол. На території Верховинської селищної ради проживає приблизно 7,5 тис. чол., налічується 2050 дворів.
Верховина для гірських мешканців є широко використовуваних поняттям - так називають найбільш припідняті ділянки однієї місцевості. Селище назву свою повністю виправдовує, бо тільки низинна його частина розташована на висоті 620-640 метрів над рівнем моря, а більша його частина - в горах, значно вище. Найвисокогірніший присілок Верховини розташувався на високому перевалі на висоті 1250 метрів і є чи не найвищим гірським поселенням в Україні.
Перша письмова згадка про село Жаб’є датуєтьcя 1424 роком, коли воно разом з монастирем на річці Рибниця (теперішнє місто Косів) було передане литовським князем Свидригайлом в дар місцевому багачу Владу Драгосимовичу. Існує легенда, що першим поселенцем в долині Чорного Черемоша був Жабка, від якого і одержало назву колишнє Жаб’є. За іншою версією тут в заболоченій долині річки водилось багато жаб, звідки і пішла назва поселення.
Трошки історії. В давнину ділилося на дві частини: Жаб’є-Ільці та Жаб’є-Слупійка, мало багато присілків: Красний Луг, Кривополе, Волова, Ходак, Віпче, Замагура. У різні часи до ґміни Жаб’я належали села Бистрець, Дземброня, Топільче, Зелене, Явірник, Буркут.
У 1772 році в результаті першого поділу Польщі між Росією, Прусією та Австрією землі теперішнього Верховинського району увійшли до Австрії.
Майнове розшарування, національне пригноблення, посилена експлуатація населення гірських сіл викликали масове незадоволення селян. Своєрідною формою боротьби та виявом стихійного протесту селянства проти існуючого ладу був опришківський рух. Багато жителів села Жаб’є діяли в загонах Олекси Довбуша, І. Пискливого, Пинті, Бойчука, Баюрака. Масовим явищем серед горян стали скликання віча - нової форми визвольного руху кінця XIX століття. В першій половині XIX ст. у Жабйому і сусідніх селах діяли опришки на чолі з М. Штолюком.
За часів Австро-Угорщини, незважаючи на відсутність залізничного сполучення, Жаб’є було цілком цивілізованим селищем - тут працювали пошта, телеграф, адвокатська контора, суд, школа, аптека, діяв будинок культури, працювало кілька магазинів. Чимало господарів приймали у себе на літо панство із великих міст - Львова, Станіславова, Коломиї, Чернівців, їм здавалися кімнати, поверхи у будинках, а також й цілі садиби. Багато хто із приїжджих їздили на лікування на води у Буркут, більш спокійних відпочивальників цікавило збирання грибів, ягід, лікарських трав. Для екстремалів спеціально організовувались сплави на плотах - разом із місцевими лісорубами. Науковці досліджували довколишні гори, складали карти, описувати геологічні особливості місцевості, укладали каталоги адрес приватних садиб для туристичних альманахів.
Під час Першої світової війни в околицях села Жаб’є та інших сіл точилися бої між австрійцями та росіянами. Багато гуцулів воювали у складі австрійської армії, особливо у легіоні Українських Січових Стрільців.
У квітні 1920 року відбулося селянське повстання (отримало назву «Гуцульське повстання»), яке було придушене польською владою. Учасникам Гуцульського повстання 1920 року споруджено пам’ятний знак.
З 1921 до 1939 року Верховина входила до складу Польщі. Саме у цей період було побудовано всім відому обсерваторію на горі Піп Іван, яку так остаточно і не завершили через початок Другої світової війни. Треба сказати, що за поляків жителям цього краю, за словами старожилів, жилося набагато гірше, аніж за часів Австро-Угорської імперії. 17 вересня 1939 р. на підставі пакту Молотова-Ріббентропа радянські війська вступили на територію Галичини. Друга світова війна загалом залишила значно менший слід, ніж Перша світова - тут не велися основні бойові дії, тому край значно менше постраждав, аніж інші землі тогочасної радянської України.
Із сучасного - дороги там залишають бажати кращого, після Ворохти і автошляхів Яремчанської міської ради тутешні автошляхи не найкращі, хоча там не такий жах, який можна побачити, скажімо, їдучи за маршрутом Верховина-Косів - там взагалі кошмар повний. Таке враження, що війна закінчилася тільки нещодавно ;-))).
Краєвиди Верховини:
Вид на центр селища з центральної вулиці:
Нижче коротко зупинюсь на кожному із туристичних об’єктів, які вдалося побачити.
Історико-краєзнавчий музей «Гуцульщина»
Знаходиться на центральній вулиці селища (вул. І. Франка), поруч з ним - пам’ятники І. Франку і Т. Шевченку. Вхід у музей платний, квиток для дорослого коштує 8 грн, для дітей - 4 грн, зйомка теж платна - близько 25-30 грн. Музей працює з 9 до 17-ї години з перервою на обід (13:00-14:00), вихідний день - понеділок. Телефон: 097-668-20-51 (Галина Дмитрівна).
Власне експонати музею мене не дуже вразили. Після тих старовинних речей та предметів побуту, які вдалося побачити, помацати і сфотографувати у хаті-ґражді Харуків у Криворівні, після експонатів музею Франка цей музей здався мені (та й не тільки мені) надто бідним. Може вся справа у керівництві, яке не дбає про наповнення музейних фондів. Одразу захотілось сказати усіх власникам приватних музеїв - не робіть із своїх хат складів старовинних речей, все одно пізніше щось загубиться, поламається, не дай боже згорить і все, пропало. У державному музеї принаймні хоч дбають про охорону, сигналізацію та пожежну безпеку, чого не скажеш про приватні музеї.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці, початок ХХ ст.
Точних даних щодо заснування цієї церкви мені не вдалося знайти, всюди числиться одне - ХХ ст. Дуже велично виглядає, фото, на жаль, не передає усієї краси цього храму. На жаль, всередину потрапити не вдалося - було зачинено.
На центральній вулиці, поруч із літньою естрадою та пам’ятнику воїнам, що загинули у Другій світовій війні (пам’ятники такого типу - не рідкість у Карпатах) стоїть статуя Матері Божої:
Там же, поруч, розташовані будівлі універмагу - класична карпатська радянська архітектура 1970-1980-х рр.; такого типу будівлі можна ще побачити у Делятині, Ворохті (приміщення колишнього ресторану «Трамплін»), Яремчому, а також у Сколе (Львівська область).
Із див цивілізації - супермаркет мережі «Наш край». Коли ми проїжджали Верховину вночі, то перше, що ми помітили, це були вогні вивіски цього супермаркету.
Також особливою туристичною принадою Верховини є місцева пивоварня, у якій варять справжнє добротне і смачнюче пиво. Її неважко помітити, якщо в’їжджати до Верховини зі сторони Ворохти, вона знаходиться при в’їзді до села і там завжди людно. Практично кожен туристичний автобус, що проходить повз Верховину, зупиняється «на заправку» у барі цієї пивоварні. Місцеві розповідають, що господар пивоварні на початку розвитку свого бізнесу, як і всі щирі українці, намагався «мутити» пиво, тобто розбавляти його. Однак після цього у нього почалися проблеми із обладнанням, тож прийшлося перейти на чесний бізнес. Тож пиво тепер у Верховині тепер своє, місцеве та живе ;-).
По-справжньому найбільш бурхливо кипить життя селища у одному місці - на місцевому ринку. Усі магазини та ятки тут більш господарського призначення, також є багато магазинів із одягом, взуттям тощо. Правда, варто сказати, що вибір традиційних гуцульських сувенірів і вишитих сорочок тут дуже обмежений - ми були трохи розчаровані. Скажімо, у Яремчому, Ворохті та на Яблунецькому перевалі суверні ринки є значно більші за обсягом та асортиментом товарів. Тому якщо ви захочете привезти із цієї місцевості дійсно щось оригінальне, виробництва місцевих майстрів, заплативши при цьому не надто великі гроші, вам пряма дорога до Косова - столиці гуцульської сувенірної продукції (бажано туди їхати у вихідні дні - суботу і неділю).
(Місцеві розповідають, що найкраще купувати вишиті сорочки та загалом усякий якісний одяг виробництва місцевих майстринь - у Коломиї, в ніч із середи на четвер. Мовляв, і дешево буде, і вибір шалений, і не потрапиш на гачок перекупщиків, а у Косові вони всі торгаші, ще й націнки ставлять свої; хоча все одно буде дешевше, ніж купувати у Львові).
Поруч з ринком розташована районна автостанція, звідси ходять рейсові автобуси до Ворохти, Івано-Франківська, Косова, Ясенова, Коломиї тощо.
Верховинський ринок (соррі за якість картинки - робилося із вікна автомобіля під час руху):
Позаду автостанції йде дорога в урочище Жаб’євський потік, де розташована хата-музей «Тіні забутих предків» - саме у ній жив Сергій Параджанов під час зйомок свого геніального фільму. Маємо контакти пані Галини, яка веде екскурсії у тому музеї: 097-759-90-33, домовлятися треба заздалегідь. (Шкода, що за браком часу так і не потрапили туди).
Ще один музей, що випав із нашого огляду - називається «У трембітаря» (теж приватний, наскільки я розумію). Туди ми теж не доїхали : -( . Напишу телефон, може комусь згодиться: 097-484-53-80, Микола Васильович.
Про спортивне минуле Верховини нагадує трамплін, що розташований у центрі села, та спортивна школа. Є гачкові витяги. Із оздоровниць варто зазначити лікувально-оздоровчий комплекс «Верховина», який на літній період стає табором для школярів (до речі, ціни там пристойні, і умови проживання теж непогані) та кілька туристичних баз і пансіонатів. Приватних садиб, що займаються прийомом туристів, є доволі багато, всіх і не перелічиш; практично всі контакти є на спеціалізованих сайтах.
У Верховині є свій туристично-інформаційний центр, що знаходиться за адресою: вул. Миколи Рибчука 7, тел.:(03432) 2-19-41, 2-19-71, (096) 372-44-00, (067) 88-22-800.
Що, на мою думку, обов’язково варто відвідати, приїхавши до Верховини, так це приватний гуцульський музей побуту, етнографії та музичних інструментів музиканта Романа Кумлика; про нього вже писали неодноразово у різних спільнотах, кому цікаво - заходьте у мій журнал.
Селище Верховина Івано-Франківської області до 1962 року мало зовсім іншу назву - Жаб’є. Верховина - це вже радянська назва, яка, незважаючи на всього лише п’ятидесятилітнє існування, цілком прижилася серед місцевих мешканців. Розташоване селище на р. Чорний Черемош (притока Черемошу), у 150 км від Івано-Франківська, за 31 км від залізничної станції Ворохта, населення складає приблизно 5,9 тис. чол. На території Верховинської селищної ради проживає приблизно 7,5 тис. чол., налічується 2050 дворів.
Верховина для гірських мешканців є широко використовуваних поняттям - так називають найбільш припідняті ділянки однієї місцевості. Селище назву свою повністю виправдовує, бо тільки низинна його частина розташована на висоті 620-640 метрів над рівнем моря, а більша його частина - в горах, значно вище. Найвисокогірніший присілок Верховини розташувався на високому перевалі на висоті 1250 метрів і є чи не найвищим гірським поселенням в Україні.
Перша письмова згадка про село Жаб’є датуєтьcя 1424 роком, коли воно разом з монастирем на річці Рибниця (теперішнє місто Косів) було передане литовським князем Свидригайлом в дар місцевому багачу Владу Драгосимовичу. Існує легенда, що першим поселенцем в долині Чорного Черемоша був Жабка, від якого і одержало назву колишнє Жаб’є. За іншою версією тут в заболоченій долині річки водилось багато жаб, звідки і пішла назва поселення.
Трошки історії. В давнину ділилося на дві частини: Жаб’є-Ільці та Жаб’є-Слупійка, мало багато присілків: Красний Луг, Кривополе, Волова, Ходак, Віпче, Замагура. У різні часи до ґміни Жаб’я належали села Бистрець, Дземброня, Топільче, Зелене, Явірник, Буркут.
У 1772 році в результаті першого поділу Польщі між Росією, Прусією та Австрією землі теперішнього Верховинського району увійшли до Австрії.
Майнове розшарування, національне пригноблення, посилена експлуатація населення гірських сіл викликали масове незадоволення селян. Своєрідною формою боротьби та виявом стихійного протесту селянства проти існуючого ладу був опришківський рух. Багато жителів села Жаб’є діяли в загонах Олекси Довбуша, І. Пискливого, Пинті, Бойчука, Баюрака. Масовим явищем серед горян стали скликання віча - нової форми визвольного руху кінця XIX століття. В першій половині XIX ст. у Жабйому і сусідніх селах діяли опришки на чолі з М. Штолюком.
За часів Австро-Угорщини, незважаючи на відсутність залізничного сполучення, Жаб’є було цілком цивілізованим селищем - тут працювали пошта, телеграф, адвокатська контора, суд, школа, аптека, діяв будинок культури, працювало кілька магазинів. Чимало господарів приймали у себе на літо панство із великих міст - Львова, Станіславова, Коломиї, Чернівців, їм здавалися кімнати, поверхи у будинках, а також й цілі садиби. Багато хто із приїжджих їздили на лікування на води у Буркут, більш спокійних відпочивальників цікавило збирання грибів, ягід, лікарських трав. Для екстремалів спеціально організовувались сплави на плотах - разом із місцевими лісорубами. Науковці досліджували довколишні гори, складали карти, описувати геологічні особливості місцевості, укладали каталоги адрес приватних садиб для туристичних альманахів.
Під час Першої світової війни в околицях села Жаб’є та інших сіл точилися бої між австрійцями та росіянами. Багато гуцулів воювали у складі австрійської армії, особливо у легіоні Українських Січових Стрільців.
У квітні 1920 року відбулося селянське повстання (отримало назву «Гуцульське повстання»), яке було придушене польською владою. Учасникам Гуцульського повстання 1920 року споруджено пам’ятний знак.
З 1921 до 1939 року Верховина входила до складу Польщі. Саме у цей період було побудовано всім відому обсерваторію на горі Піп Іван, яку так остаточно і не завершили через початок Другої світової війни. Треба сказати, що за поляків жителям цього краю, за словами старожилів, жилося набагато гірше, аніж за часів Австро-Угорської імперії. 17 вересня 1939 р. на підставі пакту Молотова-Ріббентропа радянські війська вступили на територію Галичини. Друга світова війна загалом залишила значно менший слід, ніж Перша світова - тут не велися основні бойові дії, тому край значно менше постраждав, аніж інші землі тогочасної радянської України.
Із сучасного - дороги там залишають бажати кращого, після Ворохти і автошляхів Яремчанської міської ради тутешні автошляхи не найкращі, хоча там не такий жах, який можна побачити, скажімо, їдучи за маршрутом Верховина-Косів - там взагалі кошмар повний. Таке враження, що війна закінчилася тільки нещодавно ;-))).
Краєвиди Верховини:
Вид на центр селища з центральної вулиці:
Нижче коротко зупинюсь на кожному із туристичних об’єктів, які вдалося побачити.
Історико-краєзнавчий музей «Гуцульщина»
Знаходиться на центральній вулиці селища (вул. І. Франка), поруч з ним - пам’ятники І. Франку і Т. Шевченку. Вхід у музей платний, квиток для дорослого коштує 8 грн, для дітей - 4 грн, зйомка теж платна - близько 25-30 грн. Музей працює з 9 до 17-ї години з перервою на обід (13:00-14:00), вихідний день - понеділок. Телефон: 097-668-20-51 (Галина Дмитрівна).
Власне експонати музею мене не дуже вразили. Після тих старовинних речей та предметів побуту, які вдалося побачити, помацати і сфотографувати у хаті-ґражді Харуків у Криворівні, після експонатів музею Франка цей музей здався мені (та й не тільки мені) надто бідним. Може вся справа у керівництві, яке не дбає про наповнення музейних фондів. Одразу захотілось сказати усіх власникам приватних музеїв - не робіть із своїх хат складів старовинних речей, все одно пізніше щось загубиться, поламається, не дай боже згорить і все, пропало. У державному музеї принаймні хоч дбають про охорону, сигналізацію та пожежну безпеку, чого не скажеш про приватні музеї.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці, початок ХХ ст.
Точних даних щодо заснування цієї церкви мені не вдалося знайти, всюди числиться одне - ХХ ст. Дуже велично виглядає, фото, на жаль, не передає усієї краси цього храму. На жаль, всередину потрапити не вдалося - було зачинено.
На центральній вулиці, поруч із літньою естрадою та пам’ятнику воїнам, що загинули у Другій світовій війні (пам’ятники такого типу - не рідкість у Карпатах) стоїть статуя Матері Божої:
Там же, поруч, розташовані будівлі універмагу - класична карпатська радянська архітектура 1970-1980-х рр.; такого типу будівлі можна ще побачити у Делятині, Ворохті (приміщення колишнього ресторану «Трамплін»), Яремчому, а також у Сколе (Львівська область).
Із див цивілізації - супермаркет мережі «Наш край». Коли ми проїжджали Верховину вночі, то перше, що ми помітили, це були вогні вивіски цього супермаркету.
Також особливою туристичною принадою Верховини є місцева пивоварня, у якій варять справжнє добротне і смачнюче пиво. Її неважко помітити, якщо в’їжджати до Верховини зі сторони Ворохти, вона знаходиться при в’їзді до села і там завжди людно. Практично кожен туристичний автобус, що проходить повз Верховину, зупиняється «на заправку» у барі цієї пивоварні. Місцеві розповідають, що господар пивоварні на початку розвитку свого бізнесу, як і всі щирі українці, намагався «мутити» пиво, тобто розбавляти його. Однак після цього у нього почалися проблеми із обладнанням, тож прийшлося перейти на чесний бізнес. Тож пиво тепер у Верховині тепер своє, місцеве та живе ;-).
По-справжньому найбільш бурхливо кипить життя селища у одному місці - на місцевому ринку. Усі магазини та ятки тут більш господарського призначення, також є багато магазинів із одягом, взуттям тощо. Правда, варто сказати, що вибір традиційних гуцульських сувенірів і вишитих сорочок тут дуже обмежений - ми були трохи розчаровані. Скажімо, у Яремчому, Ворохті та на Яблунецькому перевалі суверні ринки є значно більші за обсягом та асортиментом товарів. Тому якщо ви захочете привезти із цієї місцевості дійсно щось оригінальне, виробництва місцевих майстрів, заплативши при цьому не надто великі гроші, вам пряма дорога до Косова - столиці гуцульської сувенірної продукції (бажано туди їхати у вихідні дні - суботу і неділю).
(Місцеві розповідають, що найкраще купувати вишиті сорочки та загалом усякий якісний одяг виробництва місцевих майстринь - у Коломиї, в ніч із середи на четвер. Мовляв, і дешево буде, і вибір шалений, і не потрапиш на гачок перекупщиків, а у Косові вони всі торгаші, ще й націнки ставлять свої; хоча все одно буде дешевше, ніж купувати у Львові).
Поруч з ринком розташована районна автостанція, звідси ходять рейсові автобуси до Ворохти, Івано-Франківська, Косова, Ясенова, Коломиї тощо.
Верховинський ринок (соррі за якість картинки - робилося із вікна автомобіля під час руху):
Позаду автостанції йде дорога в урочище Жаб’євський потік, де розташована хата-музей «Тіні забутих предків» - саме у ній жив Сергій Параджанов під час зйомок свого геніального фільму. Маємо контакти пані Галини, яка веде екскурсії у тому музеї: 097-759-90-33, домовлятися треба заздалегідь. (Шкода, що за браком часу так і не потрапили туди).
Ще один музей, що випав із нашого огляду - називається «У трембітаря» (теж приватний, наскільки я розумію). Туди ми теж не доїхали : -( . Напишу телефон, може комусь згодиться: 097-484-53-80, Микола Васильович.
Про спортивне минуле Верховини нагадує трамплін, що розташований у центрі села, та спортивна школа. Є гачкові витяги. Із оздоровниць варто зазначити лікувально-оздоровчий комплекс «Верховина», який на літній період стає табором для школярів (до речі, ціни там пристойні, і умови проживання теж непогані) та кілька туристичних баз і пансіонатів. Приватних садиб, що займаються прийомом туристів, є доволі багато, всіх і не перелічиш; практично всі контакти є на спеціалізованих сайтах.
У Верховині є свій туристично-інформаційний центр, що знаходиться за адресою: вул. Миколи Рибчука 7, тел.:(03432) 2-19-41, 2-19-71, (096) 372-44-00, (067) 88-22-800.
Що, на мою думку, обов’язково варто відвідати, приїхавши до Верховини, так це приватний гуцульський музей побуту, етнографії та музичних інструментів музиканта Романа Кумлика; про нього вже писали неодноразово у різних спільнотах, кому цікаво - заходьте у мій журнал.