Рівне-Вінниця уздовж залізниці
Ми всі коли-небудь кудись подорожували, їздили у відрядження чи у відпустку на море. Годинами стояли в черзі за квитком на вокзалі свого міста. Знайомились із сусідами по плацкарту й закусювали з ними куркою-гриль та вареними "в круту" яйцями. Купляли в бабусь на перонах пиріжки з чебуреками та вискакували на зупинках в привокзальні магазини за пивом. Звісно ж, через такий напружений трафік подорожей, мало хто мав час та бажання ще й задивлятися на архітектуру вокзалів. Тож я вирішив перервати такий одноманітний обіг подій, та приділити трохи уваги спорудам залізничних вокзалів та станцій дорогою від Рівного і до Вінниці.
Тож надалі буде невеликий залізничний екскурс Рівним, Здолбуновим, Шепетівкою, Бердичевом, Глухівцями, Козятином, Гулівцями та Вінницею. Поїхали!
Отож, Рівне, сьома ранку, крокую на вокзал через пішохідний міст над коліями.
На диво, сама споруда вокзалу лишилась в своєму первісному радянському вигляді, якось оминувши хвилю масових "євроремонтів" часів Кирпи. І тепер вигідно відрізняється від рожево-кремової більшості своїх однолітків.
Головний вхід прикрашено вітражем, та рослинним орнаментом, що переплівся із барельєфами символів радянського часу.
Більшість електричок підходить до окремої тупикової платформи з якої я і роблю цей знімок. Ранкові електропоїзди та дизелі до сусіднього Здолбунова відправляються приблизно кожні півгодини. Проте мало які з цих поїздів їдуть далі, лишаючись у здолбунівському депо. Так склалось, що в Рівному немає свого депо. Воно йому й не потрібне, зважаючи на те, що всього за 14 кілометрів розташований залізничний вузол Здолбунів. Тож для зручності пасажирів, усі електрички, що прямують до Здолбунова із Львівського та Шепетівського напрямів, доїжджають аж до Рівного, а потім вертаються назад у депо.
От однією з таких електричок, що вертаються в депо, я і їхав до Здолбунова.
Пасажирів на весь поїзд було всього з десяток, навіть контролери мирно відсиділи всю дорогу в останньому вагоні, нікого не перевіряючи. І навіщо я купував квиток?
Зате сам вагон порадував старими дерев'яними лавами і віконними рамами. Навіть не думав, що в нас є ще таке "ретро", тим більше в гарному стані.
За чверть години прибуваємо в Здолбунів де в мене є сорок хвилин до наступного поїзда. Тож можна трохи роздивитись навколо.
Так виглядає зал із квитковими касами.
Зі сторони міста перед вокзалом височіє монумент тутешньому герої війни Приходьку Миколі Тарасовичу.
По виході із вокзалу звертаю ліворуч і прямую до Свято-Катеринівської церкви, що була зведена понад сто років тому.
Усі подорожуючі поїздами зі Львова на Киів можуть також сміливо відійти від перону, аби познайомитись із цим зразком церковного руського стилю, поки залізничники перечіплятимуть локомотив на інший бік потягу.
Повертаюся на платформу та перед відправленням поїзду фотографую квіти на коліях.
Хто зможе підрахувати точну кількість недопалків - тому +1 в карму:)
В поїзді Ужгород-Харків, яким я їду до Бердичева, половина вагону розмовляє на незрозумілому закарпатському діалекті. Почуваю себе туристом в Угорщині.
На більшості станцій, що ми проїжджаємо, поїзд зупиняється усього на хвилину, тож виходжу із вагону лише на "зупинці-перекурі" - Шепетівці
Сонце якраз сліпить із-за самого вокзалу і не дає мені нормально сфокусуватися.
Наступна зупинка - Бердичів.
Про саме місто я вже писав нещодавно. Тож зараз - лише сам вокзал.
Будівля вокзалу хоча й невеличка, але доволі симпатична й запам'ятовується своєю оглядовою башточкою на даху.
Вхідні двері прикрашені дерев'яним паровозиком.
Так виглядає вокзальний хол. Зважаючи на скляну стелю припускаю, що башточка на даху не лише оглядова - а ще й для кращого внутрішнього освітлення приміщень вокзалу.
Зал очікування зсередини. Якщо я нічого не забув, то це єдиний зал очікування на вокзалі і його платного побратима тут немає.
Далі була тривала прогулянка Бердичевом. Тож залишав місто я вже надвечір, їдучи електричкою до Козятина.
Дивлячись дорогою у вікно помічаю під час чергової зупинки такий забутий архітектурний сюрприз - станція Глухівці. Виправдовуючи свою назву вікна станції наглухо закриті дошками. Але й вони не в змозі приховати від пильного ока чепурну будівлю сторічної давнини із великою кількістю різьблених дерев'яних прикрас. Ех, сюди б іще черепичаний дах замість плямистої сірості шиферу...
Але сумувалось із приводу станції Глухівці недовго, тому що надалі чекав справжній шедевр - вокзал у Козятині.
В Вечірніх сутінках вокзал запросто можна сприйняти за казковий палац.
Навіть туалет тут виглядає напрочуд привабливо, повторюючи архітектурні риси самого вокзалу.
Залізнична розкіш Козятина збудована іще до революції (1889 р) про що й досі свідчать написи із старорежимними літерами "ять"
Нещодавно відремонтована зала очікування. Ще кілька років тому тут у кутку було звалено кілька радянських скульптур, серед яких було й зо три ленінських бюста. Шкода, що тоді в мене не було фотоапарату, аби таке відзняти.
Перон тепер вкритий металевим навісом, про який ще в минулому році натякав лише ряд старих колон-підпірок.
Навіс (такий собі міні-дебаркадер) надає пасажирам затишок у дощову погоду, та й повертає вокзалу історичне обличчя, проте доволі сильно заважає милуватися красою головної споруди.
На щастя, у мене збереглись вересневі знімки козятинського вокзалу, де можна оцінити будівлю загалом..
З такого ракурсу вокзал скидається на корабель, що пливе десь на південь поміж колій Шепетівського і Фастівського напрямків.
І вдень і ввечері будівля виглядає шикарно.
На привокзальній площі, наче даїшник у кущах, причаївся пам'ятник Леніну. Лише смугастої палички і картуза для повної картини йому не вистачає.
Окрім вождя коло вокзалу розмістились скульптура робітника колгоспника і колгоспниці, що тримає в подолі купу чи то яблук, чи то картоплі з буряками.
Над входом тавро Південно-Західної залізниці - "ЮЗ"
Тим часом, судячи із вогнів, по шпалам скаче якась дрезина:)
Я ж натомість сідаю до "регіонального поїзду" Київ-Жмеринка, що саме підходить до сусідньої платформи.
Дорогою до Вінниці поїзд зробив зупинку десь просто посеред ночі, де навіть ліхтарі вздовж перону не світять. Лише за обрисами тьмяно підсвіченої будівлі вокзалу, я визначив, що це станція Гулівці, на якій я вже був із місяць назад, коли відвідував ставку Герінга "Штайнбрук"
Як ви зрозуміли, фото саме з часів тієї подорожі
Ну і насамкінець - фото Вінницького вокзалу.
Як не дивно, якщо із самої Вінниці у мене кількісно найбільше фотографій серед усіх міст, то вокзал я майже ніколи і не знімав. Хоча якщо зважити на кількість біг-бордів і транспорту, що безцеремонно влазять у кадр, то нема чому й дивуватися...
До речі, і в Рівному і у Вінниці вокзали розташовані на площі імені Героїв Сталінграду, так що моя подорож вийшла від "героїв" до "героїв".
Тож надалі буде невеликий залізничний екскурс Рівним, Здолбуновим, Шепетівкою, Бердичевом, Глухівцями, Козятином, Гулівцями та Вінницею. Поїхали!
Отож, Рівне, сьома ранку, крокую на вокзал через пішохідний міст над коліями.
На диво, сама споруда вокзалу лишилась в своєму первісному радянському вигляді, якось оминувши хвилю масових "євроремонтів" часів Кирпи. І тепер вигідно відрізняється від рожево-кремової більшості своїх однолітків.
Головний вхід прикрашено вітражем, та рослинним орнаментом, що переплівся із барельєфами символів радянського часу.
Більшість електричок підходить до окремої тупикової платформи з якої я і роблю цей знімок. Ранкові електропоїзди та дизелі до сусіднього Здолбунова відправляються приблизно кожні півгодини. Проте мало які з цих поїздів їдуть далі, лишаючись у здолбунівському депо. Так склалось, що в Рівному немає свого депо. Воно йому й не потрібне, зважаючи на те, що всього за 14 кілометрів розташований залізничний вузол Здолбунів. Тож для зручності пасажирів, усі електрички, що прямують до Здолбунова із Львівського та Шепетівського напрямів, доїжджають аж до Рівного, а потім вертаються назад у депо.
От однією з таких електричок, що вертаються в депо, я і їхав до Здолбунова.
Пасажирів на весь поїзд було всього з десяток, навіть контролери мирно відсиділи всю дорогу в останньому вагоні, нікого не перевіряючи. І навіщо я купував квиток?
Зате сам вагон порадував старими дерев'яними лавами і віконними рамами. Навіть не думав, що в нас є ще таке "ретро", тим більше в гарному стані.
За чверть години прибуваємо в Здолбунів де в мене є сорок хвилин до наступного поїзда. Тож можна трохи роздивитись навколо.
Так виглядає зал із квитковими касами.
Зі сторони міста перед вокзалом височіє монумент тутешньому герої війни Приходьку Миколі Тарасовичу.
По виході із вокзалу звертаю ліворуч і прямую до Свято-Катеринівської церкви, що була зведена понад сто років тому.
Усі подорожуючі поїздами зі Львова на Киів можуть також сміливо відійти від перону, аби познайомитись із цим зразком церковного руського стилю, поки залізничники перечіплятимуть локомотив на інший бік потягу.
Повертаюся на платформу та перед відправленням поїзду фотографую квіти на коліях.
Хто зможе підрахувати точну кількість недопалків - тому +1 в карму:)
В поїзді Ужгород-Харків, яким я їду до Бердичева, половина вагону розмовляє на незрозумілому закарпатському діалекті. Почуваю себе туристом в Угорщині.
На більшості станцій, що ми проїжджаємо, поїзд зупиняється усього на хвилину, тож виходжу із вагону лише на "зупинці-перекурі" - Шепетівці
Сонце якраз сліпить із-за самого вокзалу і не дає мені нормально сфокусуватися.
Наступна зупинка - Бердичів.
Про саме місто я вже писав нещодавно. Тож зараз - лише сам вокзал.
Будівля вокзалу хоча й невеличка, але доволі симпатична й запам'ятовується своєю оглядовою башточкою на даху.
Вхідні двері прикрашені дерев'яним паровозиком.
Так виглядає вокзальний хол. Зважаючи на скляну стелю припускаю, що башточка на даху не лише оглядова - а ще й для кращого внутрішнього освітлення приміщень вокзалу.
Зал очікування зсередини. Якщо я нічого не забув, то це єдиний зал очікування на вокзалі і його платного побратима тут немає.
Далі була тривала прогулянка Бердичевом. Тож залишав місто я вже надвечір, їдучи електричкою до Козятина.
Дивлячись дорогою у вікно помічаю під час чергової зупинки такий забутий архітектурний сюрприз - станція Глухівці. Виправдовуючи свою назву вікна станції наглухо закриті дошками. Але й вони не в змозі приховати від пильного ока чепурну будівлю сторічної давнини із великою кількістю різьблених дерев'яних прикрас. Ех, сюди б іще черепичаний дах замість плямистої сірості шиферу...
Але сумувалось із приводу станції Глухівці недовго, тому що надалі чекав справжній шедевр - вокзал у Козятині.
В Вечірніх сутінках вокзал запросто можна сприйняти за казковий палац.
Навіть туалет тут виглядає напрочуд привабливо, повторюючи архітектурні риси самого вокзалу.
Залізнична розкіш Козятина збудована іще до революції (1889 р) про що й досі свідчать написи із старорежимними літерами "ять"
Нещодавно відремонтована зала очікування. Ще кілька років тому тут у кутку було звалено кілька радянських скульптур, серед яких було й зо три ленінських бюста. Шкода, що тоді в мене не було фотоапарату, аби таке відзняти.
Перон тепер вкритий металевим навісом, про який ще в минулому році натякав лише ряд старих колон-підпірок.
Навіс (такий собі міні-дебаркадер) надає пасажирам затишок у дощову погоду, та й повертає вокзалу історичне обличчя, проте доволі сильно заважає милуватися красою головної споруди.
На щастя, у мене збереглись вересневі знімки козятинського вокзалу, де можна оцінити будівлю загалом..
З такого ракурсу вокзал скидається на корабель, що пливе десь на південь поміж колій Шепетівського і Фастівського напрямків.
І вдень і ввечері будівля виглядає шикарно.
На привокзальній площі, наче даїшник у кущах, причаївся пам'ятник Леніну. Лише смугастої палички і картуза для повної картини йому не вистачає.
Окрім вождя коло вокзалу розмістились скульптура робітника колгоспника і колгоспниці, що тримає в подолі купу чи то яблук, чи то картоплі з буряками.
Над входом тавро Південно-Західної залізниці - "ЮЗ"
Тим часом, судячи із вогнів, по шпалам скаче якась дрезина:)
Я ж натомість сідаю до "регіонального поїзду" Київ-Жмеринка, що саме підходить до сусідньої платформи.
Дорогою до Вінниці поїзд зробив зупинку десь просто посеред ночі, де навіть ліхтарі вздовж перону не світять. Лише за обрисами тьмяно підсвіченої будівлі вокзалу, я визначив, що це станція Гулівці, на якій я вже був із місяць назад, коли відвідував ставку Герінга "Штайнбрук"
Як ви зрозуміли, фото саме з часів тієї подорожі
Ну і насамкінець - фото Вінницького вокзалу.
Як не дивно, якщо із самої Вінниці у мене кількісно найбільше фотографій серед усіх міст, то вокзал я майже ніколи і не знімав. Хоча якщо зважити на кількість біг-бордів і транспорту, що безцеремонно влазять у кадр, то нема чому й дивуватися...
До речі, і в Рівному і у Вінниці вокзали розташовані на площі імені Героїв Сталінграду, так що моя подорож вийшла від "героїв" до "героїв".