Дві святині Поділля
Давно я чув про те, що на Тернопільщині, крім Почаєва, є відоме в усьому світі місце паломництва - Зарваниця. Наразі це культове місце греко-католиків, і мало хто з православних там буває. Але історія цієї святині сягає часів, коли греко-католиків ще не було і у проекті.
Передання про Зарваницю на диво збігається з розповіддю про Почаївську гору. В обох місцях історія святині пов’язується з якимсь невідомим ченцем Києво-Печерського монастиря, який тікав на захід після розорення Києва монголо-татарами у 1240. У сні він побачив дивне сяйво та Матір Божу, за версією зарваницькою. За почаївськими переказами, Матір Божа з’явилася у вогняному стовпі та залишила на камені відбиток Своєї стопи. І там, і там розповідають, що на місці явлення з’явився струмок цілющої води.
У Почаїві я бував багато разів, в тому числі привозив групи прочан, а у Зарваниці - жодного. Тож, цього разу ми вирішили за два вихідних відвідати обидві святині, а по дорозі заїхати ще й у Микулинці.
Вирушили в суботу вранці. Для мандрівки до шанованої греко-католиками святині я вирішив «провітрити» сорочку з колораткою, куплену в Лурді минулого року.
Їхали ми до Тернополя через Житомир - Любар - Ямпіль - Ланівці. Це найкоротша дорога, майже пуста, і селищ небагато. Перші пригоди - десь біля Телиженків: стадо корів. Завдяки цій зустрічі я запам’ятав добре: краще перечекати, не проскочуючи мимо стада. Сунувшись у «коридор» від попередньої автівки, ми опинилися зажатими цими тупими істотами, які вивернули дзеркало та ледь не вирвали його з корінням.
Близько першої години дня прибули до Зарваниці - невеличке село Теребовлянського району над рікою Стрипою. Кажуть, що назва Зарваниця походить від явлення Божої Матері монаху на місці, де «зарвав» його сон. Ікона, що походить не пізніше як з XIII ст., розташована у боковій каплиці храму, біля неї зовсім небагато людей. Така традиція: той, хто молиться перед іконою, піднімає до неї руки. Біля ікони - кілька наче вітрин з «екс-вото», як у Ченстохові.
Проїхати чи пройти трохи далі - і потрапляєш до джерела. Біля джерела розбудовано новий культовий комплекс до 2000-річчя Різдва Христового. Великий собор, намет для служіння під відкритим небом, площа для тисяч прочан.
Вода іде з джерела сильним потоком. Його розведено по трубах на багато струмків. Всередині - фігура Пресвятої Діви. У воду чомусь кидають монетки: кажуть, щоб повернутися сюди знов.
Недалеко від джерела, на горі, є монастир студитів із дерев’яною церквою. А веде туди Хресна дорога. Ми йшли повз групи прочан, що молилися хресною дорогою. Прочани - майже всі жінки. Чоловіків відсотків п’ять-десять серед них, не більше. На горі біля дверей церкви - отака карнавка для пожертв:
Ми думали переночувати в готелі у Тернополі, але сталося так, що заїхали до Микулинців і залишилися там на ніч. Зараз це селище міського типу і навіть не райцентр, а раніше було знатним містечком. Перша письмова згадка - у «Повчанні» Володимира Мономаха, 1096 рік.
Перша пам’ятка, яку ми зустріли під час прогулянки - католицька катедра, таке собі барокове диво. В ньому є і підземна частина, з зовсім голими стінами.
Біля костелу - пам’ятка гендерної нерівності:
А далі - старовинний польський цвинтар:
Поруч із костелом (пройти короткою вуличкою) - справжній палац. Зараз це реабілітаційна лікарня. Кажуть, що тут були цілющі сірчані джерела. Поруч із Микулинцями і зараз є бальнеологічний курорт. Тож, палац Потоцьких:
Замок, чи фортеця у Микулинцях збудований в середині XVI ст. Зараз стіни напівзруйновані, а до однієї з стін пристроєно будинок. Така собі приватна садиба у фортеці. Випускники шкіл приходять до замку зустрічати світанок.
В Україні Микулинці відомі усім шанувальникам пива. Наразі його постачають у багато місць в Києві, обсяги продаж збільшилися, а тому, кажуть, і технології вже не дотримуються. Але у самих Микулинцях можна взяти на розлив «живе» пиво. Ото дійсно добре! Так само як і квас, що робиться на тому ж заводі. Ось тут варять легендарне «Микулинецьке»:
У неділю вранці ми вирушили до Почаїва. Привратник по телефону казав, що Почаївську ікону, яка висить над царськими дверми головного собору, спускають о 6:30 - 7 ранку, тож ми і не мріяли попасти до неї. Але чи то було народу так багато, чи розклад змінили, що до ікони ми підійти встигли.
Дорога на Почаїв дуже красива:
А по боках неї ростуть якісь будяки більше ніж 2 метри заввишки:
В Почаїв у неділю краще не їхати: він переповнений прочанами. Але ми там не вперше, і тому не маємо цілі обов’язково всюди потрапити. До печери преподобного Іова, так само як до стопи Божої Матері, черги просто величезні:
Але, незважаючи на натовп, можна насолодитися краєвидами:
Мозаїки Троїцького собору, зведеного у 1914 за проектом Щусєва (того, що потім будував мавзолей у Москві), зроблено за ескізами Реріха:
Всередині собор теж вражає. Це рідкий храм в Україні, розписаний у давньоруському стилі:
До речі, якщо будете у Почаєві, обов’язково завітайте то їдальні при паломницькому готелю: там у кіоску продають справжній натуральний квас: непрозорий та трохи хмільний. Якість вища за усякі похвали. А у барі біля базарчику за стінами монастиря можна почастуватися чанахами «по-почаївськи»: дуже смачно, хоча м’яса мені і не попало.
З Почаїва ми поїхали до джерела святої Анни. Це від Кременця 13 км, село Онишківці Рівненської обл. (є не на усіх картах). Перед Кременцем - поворот ліворуч, по стрілці на скит святої Анни. Прочан теж просто тьма. Багато машин з київськими номерами. Біля скиту - базарчик, де можна купити каміння. Кажуть, що кремінь ніби надає воді цілющих властивостей. А жінки на базарі можуть знайти щось цікаве для купання у джерелі.
Вода у купальні просто опалює холодом: чотири градуси у будь-яку пору року. Найбільш відчувають це ноги… Але бажаючих зануритися вистачає. Вода мутно-біла, непрозора, завдяки великій кількості кремню.
Далі наш шлях лежав на Кремінець. Тут на горі висотою 397 метрів є руїни стародавнього замку:
До Кремінця приїжджає багато поляків, бо це батьківщина великого польського поета Юліуша Словацького (1809 -1849). Тому у місті багато приватних готелів, та є де випити доброї кави. Є тут і жіночий монастир Московського патріархату, і колишній єзуїтський колегіум, і кафедральний собор святого Миколая.
До речі, у Кремінці ми купили горщики для чанахів. Тепер дізнаємося про рецепт та будемо готувати самі.
Після Кремінця - дорога назад через Володимир-Волинський, куди заїжджали до моїх однокурсників з семінарії. По дорозі за Ямполем - поворот на Тихомільське городище із залишками фортеці XI-XII ст. Заїхали подивитись хоча б здалеку:
Вже потім з Інтернету дізнався, що ця будівля - унікальна споруда, колишня аріанська каплиця! Але не тих аріан, що виникли у IV ст. за часів Костянтина Великого, та для боротьби з якими було скликано перший у церковній історії Вселенський собор, а якоїсь реформатської течії социнтан, що була поширена на Волині у XVI ст. Якийсь старовинний рід Сенют, що володів майже 100 селами та 15 містечками південно-східної Волині, захопився ідеями цих протестантів. Центром аріанства-социнтанства стали Ляхівці (нині Білогір’я), значні громади були у селах Хорошеві, Тихомелі, Великій Радогощі і місті Полонному. Але народні маси залишилися байдужими до нової «шляхетної» віри.
У цих сектантів був обряд ховати померлих на відкритій місцевості, переважно на пагорбі, у неглибоких могилах, насипаючи над нею земляний курган. На сайті «Подорож Україною» пишуть, що ці аріани при похованні кожному небіжчику вкладали в руки металеву пластину з написом "SCIO CUI CREDITI", а поруч з тілом мала бути закоркована пляшка з покладеним в середину листом з коротким життєописом померлого. В центрі такого курганного кладовища будували кам'яну вежу - каплицю. І ось, саме така аріанська вежа - каплиця збереглася на Тихомельському городищі поблизу Ямполя. Пишуть, що ця споруда є унікальною пам'яткою історії та архітектури, яка не зустрічається в жодному місці України. Отак: знав би раніше - обов’язково роздивився б ретельніше.
Останній пункт подорожі - Новоград-Волинський. Тут ми зустріли друзів та смачно повечеряли. До речі, у Новограді теж варять смачне живе пиво. Воно не розкручене та невідомо за межами міста, а тому добре.
Ще більше фото - у мене в альбомі
Передання про Зарваницю на диво збігається з розповіддю про Почаївську гору. В обох місцях історія святині пов’язується з якимсь невідомим ченцем Києво-Печерського монастиря, який тікав на захід після розорення Києва монголо-татарами у 1240. У сні він побачив дивне сяйво та Матір Божу, за версією зарваницькою. За почаївськими переказами, Матір Божа з’явилася у вогняному стовпі та залишила на камені відбиток Своєї стопи. І там, і там розповідають, що на місці явлення з’явився струмок цілющої води.
У Почаїві я бував багато разів, в тому числі привозив групи прочан, а у Зарваниці - жодного. Тож, цього разу ми вирішили за два вихідних відвідати обидві святині, а по дорозі заїхати ще й у Микулинці.
Вирушили в суботу вранці. Для мандрівки до шанованої греко-католиками святині я вирішив «провітрити» сорочку з колораткою, куплену в Лурді минулого року.
Їхали ми до Тернополя через Житомир - Любар - Ямпіль - Ланівці. Це найкоротша дорога, майже пуста, і селищ небагато. Перші пригоди - десь біля Телиженків: стадо корів. Завдяки цій зустрічі я запам’ятав добре: краще перечекати, не проскочуючи мимо стада. Сунувшись у «коридор» від попередньої автівки, ми опинилися зажатими цими тупими істотами, які вивернули дзеркало та ледь не вирвали його з корінням.
Близько першої години дня прибули до Зарваниці - невеличке село Теребовлянського району над рікою Стрипою. Кажуть, що назва Зарваниця походить від явлення Божої Матері монаху на місці, де «зарвав» його сон. Ікона, що походить не пізніше як з XIII ст., розташована у боковій каплиці храму, біля неї зовсім небагато людей. Така традиція: той, хто молиться перед іконою, піднімає до неї руки. Біля ікони - кілька наче вітрин з «екс-вото», як у Ченстохові.
Проїхати чи пройти трохи далі - і потрапляєш до джерела. Біля джерела розбудовано новий культовий комплекс до 2000-річчя Різдва Христового. Великий собор, намет для служіння під відкритим небом, площа для тисяч прочан.
Вода іде з джерела сильним потоком. Його розведено по трубах на багато струмків. Всередині - фігура Пресвятої Діви. У воду чомусь кидають монетки: кажуть, щоб повернутися сюди знов.
Недалеко від джерела, на горі, є монастир студитів із дерев’яною церквою. А веде туди Хресна дорога. Ми йшли повз групи прочан, що молилися хресною дорогою. Прочани - майже всі жінки. Чоловіків відсотків п’ять-десять серед них, не більше. На горі біля дверей церкви - отака карнавка для пожертв:
Ми думали переночувати в готелі у Тернополі, але сталося так, що заїхали до Микулинців і залишилися там на ніч. Зараз це селище міського типу і навіть не райцентр, а раніше було знатним містечком. Перша письмова згадка - у «Повчанні» Володимира Мономаха, 1096 рік.
Перша пам’ятка, яку ми зустріли під час прогулянки - католицька катедра, таке собі барокове диво. В ньому є і підземна частина, з зовсім голими стінами.
Біля костелу - пам’ятка гендерної нерівності:
А далі - старовинний польський цвинтар:
Поруч із костелом (пройти короткою вуличкою) - справжній палац. Зараз це реабілітаційна лікарня. Кажуть, що тут були цілющі сірчані джерела. Поруч із Микулинцями і зараз є бальнеологічний курорт. Тож, палац Потоцьких:
Замок, чи фортеця у Микулинцях збудований в середині XVI ст. Зараз стіни напівзруйновані, а до однієї з стін пристроєно будинок. Така собі приватна садиба у фортеці. Випускники шкіл приходять до замку зустрічати світанок.
В Україні Микулинці відомі усім шанувальникам пива. Наразі його постачають у багато місць в Києві, обсяги продаж збільшилися, а тому, кажуть, і технології вже не дотримуються. Але у самих Микулинцях можна взяти на розлив «живе» пиво. Ото дійсно добре! Так само як і квас, що робиться на тому ж заводі. Ось тут варять легендарне «Микулинецьке»:
У неділю вранці ми вирушили до Почаїва. Привратник по телефону казав, що Почаївську ікону, яка висить над царськими дверми головного собору, спускають о 6:30 - 7 ранку, тож ми і не мріяли попасти до неї. Але чи то було народу так багато, чи розклад змінили, що до ікони ми підійти встигли.
Дорога на Почаїв дуже красива:
А по боках неї ростуть якісь будяки більше ніж 2 метри заввишки:
В Почаїв у неділю краще не їхати: він переповнений прочанами. Але ми там не вперше, і тому не маємо цілі обов’язково всюди потрапити. До печери преподобного Іова, так само як до стопи Божої Матері, черги просто величезні:
Але, незважаючи на натовп, можна насолодитися краєвидами:
Мозаїки Троїцького собору, зведеного у 1914 за проектом Щусєва (того, що потім будував мавзолей у Москві), зроблено за ескізами Реріха:
Всередині собор теж вражає. Це рідкий храм в Україні, розписаний у давньоруському стилі:
До речі, якщо будете у Почаєві, обов’язково завітайте то їдальні при паломницькому готелю: там у кіоску продають справжній натуральний квас: непрозорий та трохи хмільний. Якість вища за усякі похвали. А у барі біля базарчику за стінами монастиря можна почастуватися чанахами «по-почаївськи»: дуже смачно, хоча м’яса мені і не попало.
З Почаїва ми поїхали до джерела святої Анни. Це від Кременця 13 км, село Онишківці Рівненської обл. (є не на усіх картах). Перед Кременцем - поворот ліворуч, по стрілці на скит святої Анни. Прочан теж просто тьма. Багато машин з київськими номерами. Біля скиту - базарчик, де можна купити каміння. Кажуть, що кремінь ніби надає воді цілющих властивостей. А жінки на базарі можуть знайти щось цікаве для купання у джерелі.
Вода у купальні просто опалює холодом: чотири градуси у будь-яку пору року. Найбільш відчувають це ноги… Але бажаючих зануритися вистачає. Вода мутно-біла, непрозора, завдяки великій кількості кремню.
Далі наш шлях лежав на Кремінець. Тут на горі висотою 397 метрів є руїни стародавнього замку:
До Кремінця приїжджає багато поляків, бо це батьківщина великого польського поета Юліуша Словацького (1809 -1849). Тому у місті багато приватних готелів, та є де випити доброї кави. Є тут і жіночий монастир Московського патріархату, і колишній єзуїтський колегіум, і кафедральний собор святого Миколая.
До речі, у Кремінці ми купили горщики для чанахів. Тепер дізнаємося про рецепт та будемо готувати самі.
Після Кремінця - дорога назад через Володимир-Волинський, куди заїжджали до моїх однокурсників з семінарії. По дорозі за Ямполем - поворот на Тихомільське городище із залишками фортеці XI-XII ст. Заїхали подивитись хоча б здалеку:
Вже потім з Інтернету дізнався, що ця будівля - унікальна споруда, колишня аріанська каплиця! Але не тих аріан, що виникли у IV ст. за часів Костянтина Великого, та для боротьби з якими було скликано перший у церковній історії Вселенський собор, а якоїсь реформатської течії социнтан, що була поширена на Волині у XVI ст. Якийсь старовинний рід Сенют, що володів майже 100 селами та 15 містечками південно-східної Волині, захопився ідеями цих протестантів. Центром аріанства-социнтанства стали Ляхівці (нині Білогір’я), значні громади були у селах Хорошеві, Тихомелі, Великій Радогощі і місті Полонному. Але народні маси залишилися байдужими до нової «шляхетної» віри.
У цих сектантів був обряд ховати померлих на відкритій місцевості, переважно на пагорбі, у неглибоких могилах, насипаючи над нею земляний курган. На сайті «Подорож Україною» пишуть, що ці аріани при похованні кожному небіжчику вкладали в руки металеву пластину з написом "SCIO CUI CREDITI", а поруч з тілом мала бути закоркована пляшка з покладеним в середину листом з коротким життєописом померлого. В центрі такого курганного кладовища будували кам'яну вежу - каплицю. І ось, саме така аріанська вежа - каплиця збереглася на Тихомельському городищі поблизу Ямполя. Пишуть, що ця споруда є унікальною пам'яткою історії та архітектури, яка не зустрічається в жодному місці України. Отак: знав би раніше - обов’язково роздивився б ретельніше.
Останній пункт подорожі - Новоград-Волинський. Тут ми зустріли друзів та смачно повечеряли. До речі, у Новограді теж варять смачне живе пиво. Воно не розкручене та невідомо за межами міста, а тому добре.
Ще більше фото - у мене в альбомі