(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Похорон, стор. 2]
II
Під час похоронного богослуження 28 лютого не тільки церква, але й коридори академічні були повнісенькі інтелігентних людей. «Тяжко, невимовно тяжко, - каже Лев Жемчужников 1295, - було останнє прощання: але, не вважаючи на те, якесь відрадне почуття і свіжість віяли на душу. Туга усіх переняла!.. Побожність до помершого і незрушена тиша стояли навкруги. Щира любов і поважання до Шевченка міцно сприятелили усіх». Почались надгробні промови. Кожен, чуючи прилюдну оцінку поета-чоловіка, і плакав, і радів. Кожне слово промови кожен з нас ладен був повторити голосно: бо воно належало усім» 1296.
Похорон Т. Шевченка в Петербурзі на Смоленському кладовищі. Худ. В. Пєтухов. Олія. 1949.
Першим говорив Куліш.
«Нема з нас ні одного, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася». Сказавши про велику вагу і значення Шевченка яко поета і чоловіка, Куліш насамкінець мовив: «Будь, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам , проломив еси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо...»
Оцієї обіцянки, оцієї принародної і висловленої в таку незвичайну годину присяги Куліш, як відомо, не додержав і кілька разів висловлював «мішану правду». Між іншим у своїй «Истории воссоединения Руси», а потім і в «Южном краю» Куліш, забувши свою присягу, набравшись незвичайно чудної відваги, «огидливо», як сказав Костомарів 1297, вилаяв музу Шевченка п’яною...
Після Куліша над труною промовляли по-українськи Білозерський і Костомарів: а потім озвався польський голос з уст Хорошевського. «Нехай же і польське слово обізветься над труною твоєю, - мовив він, - достойний поет український! Ти любив свій край рідний, свій Дніпер синій, свій народ убогий. Ти був могутнім співакою свого народу! На сльози його ти завжди відповідав слізьми... Ти не любив поляків за їх давні неправди (błedy), котрі на народ твій, що ти так палко любив, привели великі страждання. Твоїй нелюбові спричинилося те, що ти «kochał wielu, żeś kochał wiele...» («кохав багатьох... кохав багато». - Пол. - Ред.). За помилки батьків не відповідають діти. Не будемо згадувати минулого, а скажемо по-братерськи: «Возлюбім друг друга». О, коли б твоя смерть, Тарасе, стала початком життя нового, то був би твій найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник...»
Промову по-великоруськи висловив приятель небіжчика Курочкін. «Не дожив він, - сказав під кінець Курочкін, - до здійснення тих ідей, простанню яких він служив своїми піснями: та не будемо об тім тужити. Він зробив в життю своє діло». Усіх промов в церкві було сім 1298.
З церкви труну з тілом до самої могили на Смоленському гробовищі несли студенти університету. З професорів, опріч Костомарова, увесь час ішов пішки за труною д. А. Н. Пипін 1299. Сила публіки, більшість з великоросів, що йшла за труною, свідчила про велике співчуття і шанобу до Шевченка 1300. Могилу задля нашого «останнього кобзаря і першого великого поета» 1301 викопали на гробовищі на тому саме місці, де він інколи сидів і задумувався. Він змалював те місце собі в альбом 1302.
На гробовищі біля могили теж говорили промови і читали вірші. «Біля мене коло могили, - оповідає Терпигорєв 1303, - стояв Костомарів, незвичайно сумний і зажурений. Він здавався мені невимовно жалісним і сиротливим. Він почав промову незвичайно теплу, повну глибокого почуття: але не спроможен був довести її до краю, заридав, замовк і пішов...»
Похорони скінчилися о 5 год. На свіжу могилу поклали багацько букетів з свіжих квіток 1304.
З усіх похорон, які доводилося мені бачити з того часу, каже Терпигорєв 1305, ні одні не мали на собі такого відбитку простоти і щирості, як похорони Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенєва і Салтикова-Щедріна, але усі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим тенденційним духом демонстрацій. Похорони Шевченка були чисті від сього ярмарочного комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних...»
Зараз після похорону зібралися громадяни і прирадили прохати дозволу щоб останки генія нашого слова перевезти на Україну і поховати відповідно поетичному заповіту Кобзаря, висловленому в віршах його: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій» 1306.
1295 Основа. - 1861. - Кн. III. - С 5.
1296 Ibidem.
1297 Литературное наследие... - С. 111 - 112.
1298 Русск[ая] речь. - 1861. - № 19 і 20.
1299 Русск[ая] стар[ина]. - 1885. - Кн. VI - С. 26. [Пипін О. М. - Ред.].
1300 Литературное наследие... - С. 124.
1301 Время. - 1861. - Кн. IV. - [С. 637. Григорьев А. Тарас Шевченко].
1302 Основа. - 1861. - Кн. III - С 18.
1303 Истор[ический] вест[ник]. - 1896. - Кн. VI. - С. 57.
1304 Русск[ая] речь. - 1861. - № 20.
1305 Исторический вестник. - 1896. - Кн. IV. - С. 58.
1306 Литерат[урное] наследие... - С. 123 - [12]4.
Коментар
На свіжу могилу поклали багацько букетів з свіжих квіток. - Нещодавно українська громада в Санкт-Петербурзі встановила на цьому місці пам’ятний камінь.
Попередня Наступна
II
Під час похоронного богослуження 28 лютого не тільки церква, але й коридори академічні були повнісенькі інтелігентних людей. «Тяжко, невимовно тяжко, - каже Лев Жемчужников 1295, - було останнє прощання: але, не вважаючи на те, якесь відрадне почуття і свіжість віяли на душу. Туга усіх переняла!.. Побожність до помершого і незрушена тиша стояли навкруги. Щира любов і поважання до Шевченка міцно сприятелили усіх». Почались надгробні промови. Кожен, чуючи прилюдну оцінку поета-чоловіка, і плакав, і радів. Кожне слово промови кожен з нас ладен був повторити голосно: бо воно належало усім» 1296.
Похорон Т. Шевченка в Петербурзі на Смоленському кладовищі. Худ. В. Пєтухов. Олія. 1949.
Першим говорив Куліш.
«Нема з нас ні одного, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася». Сказавши про велику вагу і значення Шевченка яко поета і чоловіка, Куліш насамкінець мовив: «Будь, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам , проломив еси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо...»
Оцієї обіцянки, оцієї принародної і висловленої в таку незвичайну годину присяги Куліш, як відомо, не додержав і кілька разів висловлював «мішану правду». Між іншим у своїй «Истории воссоединения Руси», а потім і в «Южном краю» Куліш, забувши свою присягу, набравшись незвичайно чудної відваги, «огидливо», як сказав Костомарів 1297, вилаяв музу Шевченка п’яною...
Після Куліша над труною промовляли по-українськи Білозерський і Костомарів: а потім озвався польський голос з уст Хорошевського. «Нехай же і польське слово обізветься над труною твоєю, - мовив він, - достойний поет український! Ти любив свій край рідний, свій Дніпер синій, свій народ убогий. Ти був могутнім співакою свого народу! На сльози його ти завжди відповідав слізьми... Ти не любив поляків за їх давні неправди (błedy), котрі на народ твій, що ти так палко любив, привели великі страждання. Твоїй нелюбові спричинилося те, що ти «kochał wielu, żeś kochał wiele...» («кохав багатьох... кохав багато». - Пол. - Ред.). За помилки батьків не відповідають діти. Не будемо згадувати минулого, а скажемо по-братерськи: «Возлюбім друг друга». О, коли б твоя смерть, Тарасе, стала початком життя нового, то був би твій найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник...»
Промову по-великоруськи висловив приятель небіжчика Курочкін. «Не дожив він, - сказав під кінець Курочкін, - до здійснення тих ідей, простанню яких він служив своїми піснями: та не будемо об тім тужити. Він зробив в життю своє діло». Усіх промов в церкві було сім 1298.
З церкви труну з тілом до самої могили на Смоленському гробовищі несли студенти університету. З професорів, опріч Костомарова, увесь час ішов пішки за труною д. А. Н. Пипін 1299. Сила публіки, більшість з великоросів, що йшла за труною, свідчила про велике співчуття і шанобу до Шевченка 1300. Могилу задля нашого «останнього кобзаря і першого великого поета» 1301 викопали на гробовищі на тому саме місці, де він інколи сидів і задумувався. Він змалював те місце собі в альбом 1302.
На гробовищі біля могили теж говорили промови і читали вірші. «Біля мене коло могили, - оповідає Терпигорєв 1303, - стояв Костомарів, незвичайно сумний і зажурений. Він здавався мені невимовно жалісним і сиротливим. Він почав промову незвичайно теплу, повну глибокого почуття: але не спроможен був довести її до краю, заридав, замовк і пішов...»
Похорони скінчилися о 5 год. На свіжу могилу поклали багацько букетів з свіжих квіток 1304.
З усіх похорон, які доводилося мені бачити з того часу, каже Терпигорєв 1305, ні одні не мали на собі такого відбитку простоти і щирості, як похорони Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенєва і Салтикова-Щедріна, але усі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим тенденційним духом демонстрацій. Похорони Шевченка були чисті від сього ярмарочного комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних...»
Зараз після похорону зібралися громадяни і прирадили прохати дозволу щоб останки генія нашого слова перевезти на Україну і поховати відповідно поетичному заповіту Кобзаря, висловленому в віршах його: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій» 1306.
1295 Основа. - 1861. - Кн. III. - С 5.
1296 Ibidem.
1297 Литературное наследие... - С. 111 - 112.
1298 Русск[ая] речь. - 1861. - № 19 і 20.
1299 Русск[ая] стар[ина]. - 1885. - Кн. VI - С. 26. [Пипін О. М. - Ред.].
1300 Литературное наследие... - С. 124.
1301 Время. - 1861. - Кн. IV. - [С. 637. Григорьев А. Тарас Шевченко].
1302 Основа. - 1861. - Кн. III - С 18.
1303 Истор[ический] вест[ник]. - 1896. - Кн. VI. - С. 57.
1304 Русск[ая] речь. - 1861. - № 20.
1305 Исторический вестник. - 1896. - Кн. IV. - С. 58.
1306 Литерат[урное] наследие... - С. 123 - [12]4.
Коментар
На свіжу могилу поклали багацько букетів з свіжих квіток. - Нещодавно українська громада в Санкт-Петербурзі встановила на цьому місці пам’ятний камінь.
Попередня Наступна