Н. Т. («Великомученице кумо!») 2 грудня 1860 р.

[maksymus]

 
        2 грудня 1860 р., С.-Петербург.

Великомученице кумо!
                Дурна єси та нерозумна!
                В раю веселому зросла,
                Рожевим цвітом процвіла
                І раю красного не зріла,
                Не бачила, бо не хотіла
                Поглянути на Божий день,
                На ясний світ животворящий!
                Сліпа була єси, незряща,
                Недвига серцем; спала день
                І спала ніч. А кругом тебе
                Творилося, росло, цвіло,
                І процвітало, і на небо
                Хвалу Творителю несло.
                А ти, кумасю, спала, спала,
                Пишалася, та дівувала,

Та ждала, ждала жениха,
                Та ціломудріє хранила,
                Та страх боялася гріха
                Прелюбодійного. А сила
                Сатурнова іде та йде,
                І гріх той праведний плете,
                У сиві коси заплітає,
                А ти ніби недобачаєш:
                Дівуєш, молишся, та спиш,
                Та Матер Божію гнівиш
                Своїм смиренієм лукавим.
                Прокинься, кумо, пробудись
                Та кругом себе подивись,
                Начхай на ту дівочу славу
                Та щирим серцем нелукаво
                Хоть раз, сердего, соблуди.

{ Н. Т. }