Спогад Д. Мордовця. Осінь 1859 р.
* * *
Було се року божого 1859-го, коли я, молода ще людина, двадцяти восьми літ, четвертий рік стояв на уряді редактора «Саратовских губернских ведомостей» **, ще й «начальника газетного стола» та ще на придачу і на уряді «переводчика губернского правления [...]»
Оселився я тоді у «Балалаївці», якраз коло самої Публічної бібліотеки. У ті часи про сю «Балалаївку» у Петербурзі, як ото у козацьких думах співають, «Слава дибом встала». Се була гостинниця Балабаєва з «номерами» і у тих «номерах» та ще з «мусікією», як казав батько Тарас, проживав тоді і Микола Костомаров, працюючи на професуру до університету.
Первий, кого я побачив, прийшовши до Костомарова, був батько Тарас.
- А чув, чув, земляче, про те, як ви у реп’яхи ускочили, - сказав сміючись і здоровкаючись зі мною Тарас.
- Е! бодай воно скисло! - махнув я рукою.
- Се пусте, хлопче, - додав ласкавим голосом автор «Кобзаря», - коли заразом у «холодну» не посадовили, то вам байдуже й думать про се... Он нас з Миколою колись, як того Семена Палія, вмент «на колесниці та на коні» - і засадовили у ту високу та гостру швайку **, що за Невою...
Коли двері рип! - і на порозі показалась руда голова.
- Ніт бога, крім бога, і Ніколай пророк його! - промовив рудоголовий.
Це був Чернишевський, Микола Гаврилович. Такими словами він раз у раз шкілював над Костомаровим і моєю жінкою (вона тут же була), шкілював за те, що й вони над ним шкілювали.
- Здоров був, вовче у овечій кожушині! - одрубав Костомаров. А Чернишевський до мене:
- Читали, читали, - каже, - ваше обличение... Назвать героев бутырцев *** «мокрыми орлами», чуть не курами! Да за это обличение сидеть вам в месте злачне, в месте прохладне, иде же праведний пророк Николай и кобзарь Тарас упокояшася... Так, Тарас Григорьевич?..
- Ні, трохи не так, - відповів батько Тарас, - а ви там так посидите!
- Що ж, - сказав я, - і я посидю там! Заробила коза те, чим їй роги правлять!
І пішла у нас весела розмова, бо за Чернишевським незабаром придибали у «Балалаївку» і Печерський Мельников, і Іван Федорович Горбунов 1, і Митро Юхимович Кожанчиков 2.
У ті часи «Балалаївка» була якоюсь літературною корчмою. Тут, було, Горбунов розказує свої тільки що з печі витягнені гаряченькі бублики - жартівливі оповіданнячка, котрі потім розлітались по усіх усюдах, а наша громадка аж за животи хапалась. Тут, було, Печерський-Мельников повідає, як він, мов на ведмедів з ратищем, ходив на старообрядців, що ховались «В лесах» і «На горах» (його твори); а Кожанчиков так, було, й сипле, мов з рукава, усякими літературними побрехеньками та книжними новинами.
- А знаєте, господа, - обертається до нас рудоголовий Чернишевський з жартливим посміхом, - еду я это сюда мимо думы, коли глядь на небо и диву дался: что за история творится на небе во вселенной? Там появилась какая-то новая, неведомая звезда, да такой величины и блеска, такое светило, что, пожалуй, и Сириусу и Артуру нос утрет. Коли подъезжаю сюда, глядь, а звезда эта как раз над «Балалаевкой»...
- Это, видите ли, новое светило появилось в «Балалаевке», - скривився Горбунов і очима показує на Костомарова.
- Та ні! - озвався Микола, - це над Тарасовою головою зійшла нова зірка, бо його тепер Петербург не зна де й посадовить та чим і частувать.
- Так, так, - каже Печерський, - про эту ж звезду Тарас Григорьевич и мурлычет весь вечер:
Ой зійди зійди, зіронько вечірняя...
Воно ж так і було.
Увесь тобі вечір батько Тарас усе ходить по «номеру», та все якось-то тихенько та гарненько мугиче собі:
Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная...
Сьорбаючи так склянку за склянкою, та помацає пляшечку з коняком, подивиться на світ та до Хоми, що змалку та до сивого волоску був ніби джурою у пана Миколи.
- Хомо, а подивись, козаче: вже пляшечка й порожня, матері його сто копанок! Отої Москалі усе видудлили!
То Хома й принесе другу пляшечку.
Довгенько таки ми засиділись тоді у Миколи.
На другий день пішов я до батька Тараса. А жив він тоді в Академії художеств, у невеличкій та світленькій студії. Застав я батька у чомусь біленькому, - чи то свитина полотняна, уся замурзана фарбами та іншими плямами, чи то «спінжачок» задрипаний. Сидів Тарас за своїми «офортами» і з великим запалом працював біля їх, бо дуже до душі припала йому ця праця.
Став він тут показувать мені свої «офорти», свого власного компонування і деякі гарні копії з великих майстрів. Тут же й подарував мені на добру незабудь кілька там своїх «офортових» малюнків, котрі я потім у дев’яностому, мабуть, році передав до українського музею невмирущої пам’яті Василя Васильовича Тарновського 3, а він мені за ці подарунки привіз із Києва гарний Тарасів портрет, що й досі веселить мою козачу хатину у столярному закутку.
- А там (себто там!..) - там, де козам роги правлять, там, - каже, - ні до офортів, ні до інших малюнків моя солдатська рука і доторкнутись не сміла, - там був отой зась!.. Тільки як я з адміралом Бутаковим плавав по Аму-Дар ї та по Аралу, мені вільно було малювати у альбом Бутакова...
Живучи там у «Балалаївці» і працюючи у Публічній бібліотеці за одним столом з Добролюбовим, блаженної пам’яті другом Чернишевського, зайшли ми якось з жінкою до Костомарова.
- Не бачили, - питає він нас, - Тараса?
- Ні! А що?
- Та бог його знає, що й думать! От вже три дні й три ночі, як не був він в Академії, і ніде його не видко!
- А может, он, как Иона, во чреве китове, - усміхнувся Чернишевський.
- Може й там на лихо, - похитав головою Костомаров.
- Я вже посилав Хому і до графа Толстого (що був тоді віце-президентом Академії художеств) і до Василя Матвієвича Лазаревського, - так і вони нічого не знають.
Дуже нам прикро тоді стало. Чи не попав часом знов сердешний у ту государственну «холодну», що у ціпного мосту? * А за віщо? На це ніхто не міг дати відповіді... Так може за понюх табаки й заперли. І пропаде чоловік ні за цапову душу... А чи довго ж і був він на волі! Чи рік, чи два роки...
Сидимо отак та сумуємо.
Коли чуєм - щось у коридорі за дверима бубонить... Прислухаємось - коли чути:
Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя...
Ми думали - це Хома.
Так ні! Про вовка помовка, а вовк і шасть у хату...
Рип двері - і на порозі стоїть Тарас.
Жінка моя як зірветься з місця та до нього:
- Голубчику! де це ви пропадали?
- Та застукали мене, як ото співають у пісні:
Застукали мене
Разсукини сини,
Богучарські пани...
Вибачайте, пані-матко, за цих «панів», не вдержався... Застукали мене гаспідські пани - Жемчужніков 4 та отой граф Олексій Товстий (Толстий)... Поманили мене, як цапа капустою, українськими варениками, та й продержали у Товстого під арештом аж три дні, поки не втік, - матері їх сто копанок чортів!
- А ми вже думали, чи не теє-то, як його... - усміхнувся Костомаров.
- Яко Иона во чреве китове, - додав Чернишевський.
- Ні вже - кат мене бери - протух за Аралом.
- Ну, і за те хвалити бога... А нам таке лізло у голову, що аж-аж! - промовив хазяїн. - А воно, бач, приїхала Хима з Єрусалима.
- Та ще й яка...
Ой зійди, зійди...
- Що це я! - зупинив він сам себе, обертаючись до мене.
- А як ви? Ще черга ваша не прийшла?
- Ні, дякувать господеві, і не прийде!
- Як так, матері його?
- Та господь ізглянувся на мене! - кажу. - Ще вчора Тройницькии 5 казав, що мене вирятував ухналь.
- Який ухналь? Той, що в підіски заганяють?
- Та вже ж він... Я чув від старих людей, що коли нема під рукою ні гаків великих, ні гвіздків добрих, то часом і ухналь чоловікові у пригоді стане... Таким ухналем став для мене саратовський губернатор. Він так написав про мене Ланському 6, ще й Мілютіну Миколаю Олексійовичу 7, - таке надряпав, що буцім я такий чолов’яга, така спасенна душа, так працюю на користь урядові, що й не сказати! Ланський і покажи того листа другим міністрам, та й государю «всеподаннейше» доложив так щиро, що царське величество всемилостивійше й дарували мені грішному мою провину.
- Оттак ухналь, матері його! - вдарився Тарас об поли руками.
- То-то воно й є!.. Які великі гаки та шпигори стирчать тут, а бач, нічого задля мене не зробили! А вискочив ухналик і викрутив мене, хоч самому і залили за шкуру сала.
- Нехай скисне та «холодна» та та «швайка!» - промовив батько Тарас.
Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя...
Більше я вже й не бачив батька.
Данило Мордовець 8, З минулого та пережитого, «Літературно-науковий вістник», 1902, червень, стор. 243 - 252. [Див. текст]
Примітки
* Видавалася в Саратові з 1838 р.
** Тобто в Петропавловську кріпость.
*** Офіцери Бутирського полку.
* Тобто в Петропавловську кріпость.
1 Горбунов Іван Федорович (1831 - 1895) - артист Олександринського театру, письменник. Прославився як талановитий оповідач побутових сцен.
2 Кожанчиков Дмитро Юхимович (помер у 1887 р.) - книготорговець і видавець. Друкував твори Писемського, Гончарова, Островського, Костомарова та ін. Йому належить і видання творів Т. Г. Шевченка в 1867 р., так званий кожанчиківський «Кобзар», під редакцією і з передмовою М. І. Костомарова.
3 Тарновський (молодший) Василь Васильович (1837 - 1899) - поміщик с. Качанівки, колекціонер. Знайомий з Шевченком ще з дитячого віку, коли поет, у 1845 р. гостював у його батька в с Качанівці.
Музей української старовини В. В. Тарновського, Велика Шевченківська колекція (малюнки, офорти, малярське та гравірувальне приладдя, меморіальні речі), яку В. В. Тарновський (молодший) почав колекціонувати ще в 1857 р. У 1897 р. В. Тарновський передав музей у власність. Чернігівському земству.
За літературними джерелами, у Мордовцева знаходилося близько 20 малюнків Т. Г. Шевченка, виконаних у різні періоди олівцем та аквареллю: «Куток Смоленського кладовища», «Натурщик», «Портрет невідомої в коричневому вбранні», «Селянське подвір’я з возом», «Мангишлацький сад» та ін.
4 Жемчужников Олексій Михайлович (1821 - 1902) - поет-лірик, сатирик. Разом з братом Володимиром Михайловичем Жемчужниковим (1830 - 1884) та графом О. К. Толстим видав цикл сатири і пародій під іменем Козьми Пруткова.
5 Тройницький Олександр Григорович (1807 - 1871) - статський радник, у 1853 - 1868 рр. член головного управління цензури (пізніше - голова ради у справі друку і товариш міністра внутрішніх справ). За дорученням міністра освіти Ковалевського переглянув «Кобзар» і «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка і дав свої висновки, «что эти сочинения могут быть одобрены к новому изданию».
6 Ланський Сергій Степанович (1787 - 1862) - міністр внутрішніх справ з 1855 по 1861 р.
7 Мілютін Микола Олексійович (1818 - 1872) - російський державний діяч, активний учасник і фактичний керівник підготовчих робіт по проведенню селянської реформи 1861 р.
8 Мордовець (Мордовцев) Данило Лукич (1830 - 1905) - письменник, історик, публіцист. В молоді роки був близький до М. Г. Чернишевського. У 1859 р., будучи редактором «Саратовских губернских ведомостей», виступав з статтями ліберального характеру. Довгий час був членом Літературного фонду. Співробітничав у журналах «Русское слово», «Отечественные записки», «Дело», «Русский вестник» та ін.