Споминки Г. Честахівського про Одарку
* * *
Кобзар Тарас Григорович Шевченко якось дуже бідкався, що не збреде натурниці для парсунку виду козацької вроди.
- А постривайте, батьку, я понашпорю, чи не надибаю де гніздечка, щоб підодрать орлицю, може бог погодить, а фортуна стане в пригоді.
- Будьте ласка, сердешно вас прошу, поклопочіться, як мога, бо мені дуже, дуже треба.
Я пішов до знакомої сім’ї української і почав благати жінку Горпину, рідну сестру українського маляра Петра Соколенка, щоб вона сама, а коли хоче, то ще з ким-небудь, повела свою сестру Одарочку 1 в Академію, до батька Тараса - звести її вид на папері. Горпина Соколиха не знала, як се діло укукобити, і каже: «Я не знаю, треба спитатися братів, що вони скажуть». А брати тоді пробували в Україні, в Славгороді. На велику силу ублагав її, виміг слова, що піде з сестрою до Кобзаря, але ж щоб братам написати про се, і то тільки тим, що як ще жила на Вкраїні, то перечувала про мене добре від братів, як було поприїздять з Петербурга, а тепер і сама добре знала, який я чоловік; а то ні в світі не пішла б... Я при ній написав від себе лист і послав братам її Соколенкам в Україну, щоб вони не жахалися цього діла, як сестра їх Горпина, а ще гордували б тим, що їх Одарочка стане в пригоді і послужить тому, хто став дуже в великій пригоді усій Україні...
Я навпослі дознав, як се склалось, уже без мене. Ось як було: у суботу Одарочка прийшла додому від модниці французки, де вчилась шиття; а в неділю, з своєю заміжньою сестрою Горпиною і родичем, жонатим чоловіком архітектором Хижняком, ранком, в десятім часі, чорнява сімнадцятилітня Одарочка - в білій чохлатій сорочці з червоною стьожкою, в плахотці, запасці, стрічках, кісниках і головка квітами заквітчана, як маківка на городі, опинилась - зацвіла в Кобзаревій майстерні.
У понеділок я навідався до Кобзаря, - дознать, чи приходила Одарочка до його? Він, як орел крилами, ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орлих грудей:
- Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру ласку, бодай тебе ніколи лихо не знало!
- А за віщо се, батьку?
- Учора в мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала мене лиха доля з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновивсь серцем, як радіють вірущі, що Христа дочитались на Великдень, - наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано - чорнява Одарочка, як маків квіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і як те сонечко ясне освітила мої очі, просяяла туман з душі заснутого серця... Хвалити бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачить, подивиться на маків квіт з козацького огороду! Що за люба дівчина ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа - яка славна, чиста! Ще не вспіла зачумитись смердючим духом. Як пташка з божого раю нащебетала мені в оціх мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло! Де ви й видрали оцю мальовану пташеньку?
Я розповів, що вона кріпачка, вся сім’я і весь рід її - кріпаки князів Голіциних. Брати наче з води виросли, як один хороші на вроду. Федір - кухарем, Микола - панькає коло князя, чистить чоботи і всяке збіжжя, а Петро - маляр - попихач усяких відбутків у княгині. Я розповів, а Кобзар тихесенько ходив, трошки похило, вздовж майстерні, в бархатних чоботах і кобиняці козацькому. Густі брови його осунулись, наче темна хмара холодно насумрила очі... Промовив:
- Горе-горенько в світі, лишенько тяжке, яке добро гине і нікому рятувати!
Споминки Г. Н. Честахівського, «Зоря», 1895, ч. 5, стор. 98 - 99. [Див. текст]
1 Крім згадок художника Честахівського, інших відомостей про Одарку Соколівну та її братів, кріпаків кн. Голіцина, в шевченківській літературі немає.