115. П. О. КУЛІШ. 20 січня 1858. Петербург
Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, да не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька, ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків - то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі - ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Так не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю. Тут же саме се діло наклюнулось. Так-то, брате! - Інша була б річ, якби ти докінчив Гуса. Там би тобі було де розгуляться; а папство - така ледарь, що її зневажай скілько хочеш - усяке скаже спасибі. Тут же й лицарство у тебе під боком, і васали, і слов’яни з німцями, і жидова грошовита; широка вийде поема!
Пісні твої дуже гарні. Невже обидві ти сам скомпонував? «Дуда» наче мені знакома.
Не хапайся, братику, друкувати московських пóвістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. Адже ж і Данте і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Лучче нічого не роби, так собі сиди да читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров’є!
Ось, може, перепечатаемо твої перші стихи, то за те буде й слава й гроші. Я поспитаюсь у Крузе, нашого щирого поспішника, чи не пропустив би він другим изданием «Кобзаря» і «Гайдамак»? А до того ще можна дещо прибавить.
Вовчка тобі давно послано. Яке твоє буде про його слово?
Твій душею
П. Куліш
1858, янв[аря] 20.
С.-Петерб[ург].
Напиши мені реєстрик, од кого і скілько ти получив грошей, зробившись вольним козаком, почавши од Новопетровська. Тут збирали для тебе, і земляки з України трохи прислали. По твоєму реєстрику я б знав, у кого питать, а в кого ні, і заставив би інших одіслать тобі, бо мені здається, що вони придержують гроші про чорний твій день, думаючи, що хоть повну кишеню тобі насип, то зараз і проциндриш. Чи правда, бак, сьому, що ти такий запорожець?
Коментарі:
Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 112.
Вперше надруковано: Киевская старина. - 1898. - № 2. - С. 232 - 233. Публікація М. I. Стороженка.
Дата в автографі: «1858, янв[аря] 20. С.-Петерб[ург]».
Відповідь на лист Шевченка від 4 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.
Відповідь Шевченка - лист від 26 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.
Шевченко одержав листа 24 січня 1858 р.
Твої «Неофіти»... не для друку! - 4 січня 1858 р. Шевченко передав Кулішеві з П. А. Овсянниковим рукопис поеми «Неофіти», зазначивши в листі, що вони «ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну».
Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька... - Йдеться про дуже прозорий підтекст поеми «Неофіти», коли автор щоразу нагадує читачеві про ідентичність Неронівського Риму й Росії Миколи I. Олександр II, розуміючи фатальну роль феодальних пережитків, в т. ч. й кріпосництва, у виникненні соціальної та економічної кризи в країні (що особливо виявилося в поразці у Кримській війні 1853 - 1856 рр.) навесні 1856 р. наполегливо розпочав справу реформування соціально-економічного устрою країни зверху, не чекаючи, доки повсталий народ зробить це шляхом насильства знизу. Перші кроки й наміри царя викликали значний ентузіазм широких кіл інтелігенції, серед якої були й П. Куліш, М. Костомаров та багато інших.
Так не тільки друковати сю вещ рано... - На це Шевченко відповів Кулішеві: «Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою».
Інша була б річ, якби ти докінчив Гуса. - У листі-відповіді Шевченко писав: «Ян Гус» повинен буть у Василя Вас[ильовича] Тарновського, що жив колись в Потоках Київської губерні[ї]. Перероблять його або знову робить у мене щось руки не підіймаються».
«Дуда» наче мені знакома. - 4 січня 1858 р. Шевченко послав П. Кулішеві автографи своїх поезій «Утоптала стежечку через яр» (її Куліш і називає «Дудою») та «Навгороді коло броду», прохаючи передати їх А. М. Маркевичу, композиторові-аматору, щоб той поклав їх на музику. У листі-відповіді Шевченко писав: «Заграй мені, дуднику, На дуду: Нехай своє лишенько забуду. - Оце тілько, не моє, а то вся пісня моя».
«Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. - Це відповідь на запитання Шевченка у згаданому листі: «Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться». За життя автора жодна з цих повістей не побачила світу; лише дев’ять з них збереглося і було опубліковано у 80-х роках у журналах «Киевская старина», «Исторический вестник», газеті «Труд», українською мовою в перекладі О. Я. Кониського - у часописі «Зоря» в 90-х роках; окрема збірка - «Поэмы, повести и рассказы, писанные на русском языке» (К., 1888) видана редакцією «Киевской старины».
Данте Аліг’єрі (1265 - 1321) - класик італійської поезії, італійської літературної мови, якою написані збірка сонетів «Нове життя» (1292), трактат «Бенкет» (1306 - 1308), «Комедія» (1307 - 1321), опісля Дж. Бокаччо названа «Божественною» (її добре знав і цитував у листах і щоденнику Шевченко). Відомі трактати, написані латинською мовою: «Про народну мову», «Про монархію», «Питання про землю і воду», ряд послань тощо.
Петрарка Франческо (1304 - 1374) - найвизначніший італійський лірик, філософ-гуманіст, один із засновників італійської літературної мови; його сонети, присвячені Лаурі, канцони, секстини, балади мали значний вплив на розвиток італійської поезії. Він - автор багатьох латиномовних філософсько-релігійних трактатів: «Про зневагу до світу» (1342 - 1343), «Про усамітнення» (1346 - 1366) та ін., збірників античних текстів, власних їх наслідувань (епічної поеми «Африка» (1339 - 1342), збірки «Буколіки» (1346 - 1357).
Я поспитаюсь у Крузе, нашого щирого потішника... - Крузе Микола Федорович (1823 - 1901) - російський літератор, публіцист, цензор Московського цензурного комітету (1855 - 1859). Шевченко познайомився з ним у Москві на обіді у М. М. ІДепкіна 24 березня 1858 р.
Вовчка тобі давно послано. - У листі-відповіді Шевченко зазначав: «Вовчка твого і в очі не бачив. На кого ти його адресував?». Йдеться про видані в друкарні П. Куліша «Народні оповідання» Марка Вовчка (Спб., 1857), надіслані Кулішем Шевченкові 22 грудня 1857 р.
Напиши мені реєстрик... Тут збирали для тебе, і земляки з України трохи прислали. - Шевченко відповідав Кулішеві: «Про які там ти мені пишеш гроші? Не знаю, з яких грошей прислав мені М. Лазаревський в Новопетровськое укрепление, перед виїздом, 75 карбованців. Та 150 карбованців Залеський прислав у Нижній за рисунки через Лазаревського. Та ти, спасибі тобі, 250 карбованців. От і всі гроші». Куліш мав на увазі, очевидно, і гроші, про які писав Шевченкові М. М. Лазаревський (див. його лист від 9 грудня 1857 р.) Походження цих грошей з’ясовує лист М. А. Рігельмана до П. Куліша від 26 лютого 1857 р.: «Для Тараса послали ми 150 крб. Жемчужникову (моїх там 50), к тим мусив він доложить якийсь довг свій Галагану» (цит. за: Петров В. П. Матеріали до приятелювання Куліша й Шевченка р. 1856 - 1857-го // Шевченко та його доба. Зб. 2. - К., 1926. - С. 95). Ще у січні 1857 р., коли рознеслася звістка про звільнення Шевченка, Л. М. Жемчужников, ще не бувши навіть особисто з ним знайомий, розпочав активне листування з метою зібрати кошти на повернення Шевченка. Він писав Г. П. Галагану (Листи до Г. П. Галагана від 8, 16 січня, 3 березня 1857 р. - Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів [ЦНБ]. - С. 22 - 23), збирав кошти в Петербурзі. З березня він писав Г. П. Галаганові: «Спасибо Вам за участие в деле Шевченко. Я получил 150 руб[лей] серебром. Благодарю Николая Аркадиевича [Ригельмана. - Ред.], поцелуйте его за меня. Благодарите всех и Грабовского, вероятно, и он что-либо дал. Бог вознаградит за это» (Там само. - С. 23). Із цитованого вище листа Л. Жемчужникова до Г. Галагана видно, що докласти 50 крб. Жемчужников не міг, але або зібрав, або таки доклав 25 крб.
Чи правда, бак, сьому, що ти такий запорожець? - Подібну стурбованість виявив невдовзі й М. С. Щепкін у листі від 6 лютого 1858 р.; на ці закиди, продиктовані дружньою турботою, Шевченко відповів вдячним, але категоричним запереченням. Кулішеві, зокрема, він писав, перелічивши імена тих, хто допоміг йому грішми: «От і всі гроші. І я їх не циндрю, бо думаю одружиться, обісіло вже молодикувать. [...] А тобі якийсь дурень збрехав, що я ще й досі запорожець. Брехня! Не потурай».
Журнал Шевченка: 20, 21, 22, 23 січня.