Із переказів спогадів Агати Ускової
* * *
Сім років животіння в забутім далекім форті, загалом десять найкращих і без повороту відібраних від життя, могли б людину озлити до краю й він міг занепасти морально. Але з ним цього не сталося.
Ніжні струни його чутливої душі звучали й відгукалися, як і раніш, і скільки ласки було в його погляді, скілько тепла в його мові.
Суворо критикуючи все, завдяки великій начитаності, різнобічному знанню й спостережливості, він, разом з тим, міг захоплюватись, як дитина, й розчулюватися до сліз.
У день від’їзду Тараса Григоровича з фортеці в мого діда були сердечні проводи.
Не обійшлося й без сліз і з тої, і з тої сторони, але це були сльози радості за повернену йому волю.
- Коли він поїхав, - казала моя бабуся, - ми всі дуже засумували, нам усім бракувало його, як найдорожчого члена родини.
Тарас Григорович теж не забував родини Ускових. Він писав їм довгі докладні листи, завжди з особливою сердечністю запитуючи про свою улюбленицю «Наташеньку», що у відповіді свого батька завжди клала для дорогого доброго дяді «Тараса Горича» картинки чи квіти.
Спогади А. О. Ускової. Є. Литвинова, Дідусь Тарас, «Життя й революція», 1928, березень, стор. 116. [Див. повний текст.]