Із статті Я. Головацького «Становище русинів у Галичині». 25 червня 1846 р.
1846 р., червня 25 **. - ІЗ СТАТТІ Я. ГОЛОВАЦЬКОГО «СТАНОВИЩЕ РУСИНІВ У ГАЛИЧИНІ» ПРО АНТИНАРОДНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ВИЩОГО УНІАТСЬКОГО ДУХОВЕНСТВА ТА ЙОГО ГАНЕБНУ РОЛЬ У ЦЕНЗУРНИХ ПЕРЕСЛІДУВАННЯХ НОВАТОРСЬКИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ПОЧИНАНЬ
...Серед усіх слов’янських народів руський або малоруський народ занепав найбільше. Найчисельніший після великорусів, він, однак, не міг у відповідній пропорції розвинути свій дух у літературі. Відомо, що русини, котрих називають також малоросами або південноросами, частково живуть під російським володінням, де їх нараховує Шафарик 10 370 000 чоловік, частково під Австрією, де їх нараховується 2 774 000. Отже, народ у кількості майже 13 320 мільйонів 395, тобто на 3 млн. більший від поляків, у 3 рази більший від чехів (богемців і морав’ян) у 2,5 раза більший від усіх сербів, понад 5 разів більший, ніж австрійські серби, хорвати і словенці разом взяті, майже 5 разів так великий, як словаки, майже у 4 рази більший, ніж болгари, і у 85 разів більший, ніж лужицькі серби! Звідки така духовна мертва тиша? Мала прихильність Росії і Австрії до духовного і літературного національного розвитку русинів не може, очевидно, бути виною цьому всьому. Хоча Малоросія і може показати багатьох людей, котрі мають заслуги у рідній літературі, проте їх надто мало, щоби вони могли вплинути на весь народ, роз’єднаний у державному відношенні. Травестована Котляревським «Енеїда» пережила видання, його опери ставляться з великим успіхом не тільки в Малоросії (Харків, Полтава, Київ), а й в обох столицях Росії. Із захопленням читаються незрівнянно милі і наївні романи та оповідання справді народного письменника Основ’яненка (Григорія Квітки), як і поетичні твори національних талановитих (поетів) Гулака-Артемовського, Гребінки, Єремії Галки (Костомарова), А. Могили (Метлинського), Шевченка та інших. Та це майже все, і сам факт достатньо свідчить про те, як тяжко малоруській літературі піднятися до рівня великоруської.
Якщо уважно придивитися до слов’ян, які живуть під австрійським скипетром, то побачимо, що австрійські русини займають серед них щодо кількості третє місце, оскільки їх по-праву можна вважати кількістю у 3 млн. Уже кілька десятиліть, як великі і малі слов’янські народи Австрії збудилися до нового життя; кожен з них звеличує мову своїх предків, розвиває свою літературу, поширює знання серед свого народу. Чехи, хорвати, словенці й далматинці, серби та словаки змагаються між собою. Такі жменьки людей, як словенці, далматинці, лужицькі серби, словаки, видають часописи, а 3 млн. русинів не можуть похвалитися чимось таким, що могло би бути ознакою їх літературного життя. Навіть болгари, що знемагають у мусульманському ярмі, показують ознаки своєї духовної діяльності, а русини під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари.
Яка ж причина цієї апатії русинів? Де першоджерело такого духовного конання?...
Передусім бракує руському народові здібних керівників і проводирів, центру і органічного зв’язку окремих частин, а освіченим русинам - необхідної моральної сили, знання справи, любові до батьківщини і самопожертвування. Народ розчленований, пригноблений і ледве животіє без самосвідомості, а його вожді, денаціоналізовані й чужі йому, спокійно присипляють його дальше в цьому сні. А зверху, нарешті, дивляться на цей гнилий застій цілком спокійно і відхиляють посередньо і, можливо, несвідомо, кожний рух, який міг би розбудити сплячих.
Друга головна біда - в численному розпорошенні русинів у політичному, соціальному й церковному відношенні. Дещо менша частина народу знаходиться під австрійським пануванням, але навіть і ці неповні 3 млн політично поділені. Майже 2,5 млн. належать до Галичини, а 0,5 млн до угорської корони. Нарешті, галицькі русини у релігійному відношенні діляться на уніатів і неуніатів (на Буковині близько 150 тис).
...Але якщо щось може мати вплив на громадське і літературне життя нашого народу, мусимо докладніше зупинитися на цьому, оскільки ми поставили перед собою завдання відверто з’ясувати справжні причини застою галицьких русинів і першоджерело їх духовного конання. Друже Като, друже Плато і т. д. Ми настійно просимо вас, галицькі (псевдо)-русини заперечити нам, що слова, які ми тут навели - брехня. Хіба це неправда, що митрополит 396 «усе руське навколо себе пригноблює», як це стверджує анонім («Щоріч[ник] слов’[янської] літератури], с 210)? Ви повинні відповісти ще на ці та багато інших питань у статті аноніма. Зі свого боку запитуємо Вас, його захисників, що зробив він доброго для свого народу, для довіреної йому пастви протягом багатьох років від 1813 [р.] (коли він став єпископом), хоч мав великі засоби? Чия це вина, що руська мова і література так дуже занепали? Хто ставить їм всюди перешкоди?
Він умів підбирати собі людей, котрі не мають самостійного характеру, а лише надавалися для його обскурантних цілей, і здебільшого ними оточував себе. Він надав семінарії цей неправильний напрям, який вона має тепер, бо довірив ректорат таким людям, котрі здебільшого не доросли до такого поста. Формування вихованців багато в чому залежить від індивідуальності керівників. Вони можуть легко надихнути слабку молодь своїм духом і статися при цьому зразком для наслідування. Якщо ректор п’яниця, то він буде виховувати п’яниць і картярів, якщо вік короткозорий, то всюди буде ошуканий. Теперішній ректор - сумнівна, безвольна людина, без твердості і рішучості. Колись семінарія була окрасою русинів і надією батьківщини. У теперішній семінарії є немало основ для знань, але немає правдивої віри, християнської любові й жодної надії на краще. Єзуїтські лицемірники, польські ренегати, жадні до хліба чревоугодники, родичі Левицького - всі перемішалися між собою. Дзвін - це важіль, який рухає цю машину і привчає до святенництва. Словом, заклад - годівниця для виховання [індивідів] без душі і ідеї. Вихованцям суворо заборонено читати книжки, будь-який прояв молодого таланту, будь-яке сміливе слово викликають підозру. Ректор заборонив читати Гете 397, Шіллера 398, Оссіяна 399. Молоді люди не сміють читати польську газету, що виходить у Львові, ані книжок з університетської бібліотеки, заборонені навіть «Правда руська» Раковецького і «Історія Росії» Карамзіна у німецькому перекладі (!), що знаходяться у семінарській бібліотеці. Загалом мотиви у цих панів логічні: якщо молодь читає книжки, то не можна перешкодити, щоби їй не потрапили в руки також заборонені, тому найліпше не давати їм зовсім нічого, тоді вони будуть гарантовані від заборонених. Ця аргументація схожа з таким висновком: серед харчових продуктів є також багато отруйних рослин, тому щоб врятувати себе від отруєння і неминучої смерті, не треба їсти нічого, тоді й отруйні рослини не проковтнеш. Природно, перед людиною мимоволі постає питання: навіщо тоді змушувати молодь вивчати в гімназіях римських і грецьких класиків, слухати на філософському факультеті філософію, природознавство, загальну історію і т. д.? Хіба імена, наприклад, Шеллінга 400, Окена 401, Гумбольдта 402, Роттека повинні бути відомі їм лише з кафедри, а їх твори залишатися для них таємницею. Молодь потребує поживи для душі. Кращі таланти знаходять досить часу поза шкільними уроками для благородної літератури. Але ці пани самі з молодих літ нічого іншого, крім шкільних підручників, не читали, потрапили через ласку або з допомогою інших засобів на високі посади, нічого не знають про поступ нашого часу і не хочуть також дозволяти молоді, щоби вона що-небудь почула про це. Нарешті, митрополит використовує також свій вплив навіть на цензуру чи точніше на цензора руських книг, котрий часто радиться з його ексцеленцією. Там, де ієрархічний тиск сягає так далеко, що статтю Ламартіна 403 «Про обов’язки духовного стану», яку один аматор переклав на церковнослов’янську і також польську, в одному місцевому журналі не допустили до друку, де вже 10 років не пройшли цензури ряд статей, найбільш невинні речі про світ, майже всі переклади, зокрема «Селянин-мільйонер» (опера з німецького), стаття про те, як слов’яни грецького обряду повинні вираховувати день воскресіння (також з німецького), методика (з німецького), уривок з твору «Конрад Валленрод» Падури 404 (з польської), його вірш про Дніпро, переклади з Анакреонта 405 і Карпінського 406, альманах «Зоря», «Руська орфографія» й. Левицького, його ж другий лист про руську літературу, історії Галичини 407, «Історія руської ієрархії» б[арона] Гарасевича 408, «Руська граматика» Лозинського і т. д., і т. д.; де рецензують не твір, а автора, беруть до уваги його особу і підозрюють, як за таких умов можливе літературне життя? Так, у нас дійшло навіть до того, що в брошурі «Листи до руських літераторів у Галичині» Й. Левицького (1843 [р.], с. 24), автор хвалить уряд за те, що він (чи точніше руський цензор) конфіскував видану в 1837 р[оці] в Офені руську книжку під назвою «Русалка Дністрова» тільки тому, що вона була надрукована новою орфографією. Нам невідома справжня причина конфіскації цього твору, але це справжній глум з уряду - вважати, щоб він опустився до такої дрібничкової справи, як азбука, і через це захотів знищити твір літератури, яка майже нічого не продукує. І так протягом кількох років багато творів було приречено з поміткою «не дозволяється». Як же може тут розвиватися література? У якому ж дусі і яким чином повинні писати автори? В усякому разі неможливо зрозуміти, чим власне керується цензор: єзуїтськими принципами, порадами ординаріату чи своєю власною скрупульозною мораллю, оскільки неможливо, щоби уряд вимагав таких суворих цензурних обмежень. І що ж буде, якщо і далі стільки часу буде витрачатися марно, стільки авторів залишуться незадоволеними...
Щоби вже раз закінчити, не будемо дальше викладати, як за намовою митрополита ревнителі національної справи були замучені і ще будуть мучені тисячами неприємностей і насмішок. Досить згадати, як мучили бідного Вагилевича. Він мусив зазнати канонічного процесу, який за вигадкою митрополита повинен був бути певного роду фокусом чи духовною інквізицією, коли двоє заприсягнених священиків мали засвідчити перед деканом в протокол» що духовний кандидат не грає в карти, не пиячить, не курить тютюну і тому подібне. Принаймні мені так описали цю справу. Сім років митрополит утримувався від висвячення Вагилевича і нарешті, аби успішно завершити, справу, змусив його дати розписку, в якій Вагилевич зобов’язувався нічого не писати і нічого не друкувати ні в межах країни, ні за кордоном (!!!). Адже Вагилевич - безневинний книжковий хробак, який тілом і душею відданий слов’янській літературі і, незважаючи на деякі недоліки: і хибні погляди, міг би зробити багато корисного. Нехай галицькі (псевдо-) русини дадуть нам відповідь на те, чи видумані факти, які ми тут навели, чи дихаємо ми лише злістю і мстивістю («Щоріч[ник]», 1845, с 126) 409. Ми вимагаємо спростувати нас, але речення за реченням, не загальними фразами і софізмами, лише відповідно дійсному стану справи. Сумно для народу, коли негідні люди чужої нації топчуть ногами його національність, але значно сумніше, коли син-виродок роздирає груди своєї рідної матері. На жаль, ми мусимо сказати це про наш народ: в його надрах таїться надто багато брудних виродків, таких гнобителів нації, котрим гарантоване цілковите безсмертя. Але вони гірше Герострата, оскільки храм національності дорожчий тисячу разів, ніж храм Діани 410...
Гаврило Русин
Написано на руїнах колишньої столиці Галича, 25 червня 1846 р.
Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft. - 1846. - H. 9 - 10. - S. 362 - 363, 370 - 373. Переклад з німецької.
Примітки
** Датується за публікацією.
395. Дані про чисельність українського народу в складі Російської і Австрійської імперій, що наводились у праці П. Й. Шафарика «Slovanský národopis» (1842), відзначались високим ступенем достовірності і здобули визнання тогочасних етнографів. Вони близькі до даних, встановлених сучасною історико-демографічною наукою (13,5 тис. чоловік). Див.: Брук С. И., Кабузан В. М. Численность и расселение украинского этноса в XVIII - начале XX в.//Советская этнография. - 1981 - № 5. - С. 21. - Док. № 156.
396. Йдеться про митрополита М. Левицького. Див. прим. № 133. - Док. № 156.
397 Гете Йоганн-Вольфганг (1749 - 1832) - німецький поет і мислитель, один із корифеїв німецького Просвітництва та основоположників нової німецької літератури. Автор романів, драм, ліричних віршів, а також наукових праць з природознавства. - Док. № 156.
398. Шіллер Йоганн-Фрідріх (1759 - 1805) - один з корифеїв Просвітництва. Автор ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, а також праць з естетики. - Док. № 156.
399. Йдеться про цикл поем-підробок англійського письменника Джеймса Макферсона «Ossian» (Т. 1 - 2. - 1765), представлених ним як оригінальні пісні стародавнього кельтського співця Оссіана. Пісні набули широкої популярності і мали великий вплив на розвиток романтичної поезії. їх переспівували, перекладали використовували в дослідженнях. Виявлення підробки здійснено лише в середині XIX ст. - Док. № 156.
400. Шеллінг Фрідріх-Вільгельм (1775 - 1854) - німецький філософ, притримувався об’єктивно-ідеалістичних поглядів. Першоосновою світу вважав тотожність буття і свідомості, матерії і духу, об’єкта і суб’єкта. Розвиток природи тлумачив як діалектичний саморозвиток світового руху від несвідомого стану до самоусвідомлення. Чимало з ідейно-філософських засад Ф.-В. Шеллінга (особливо концепція натурфілософії) лягло в основу світогляду діячів «Руської трійці». («Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. - Київ, 1987. - С 41 - 47, 190 - 191). - Док. № 156.
401. Окен (справжнє прізвище - Оккенфус) Лоренс (1779 - 1851) - німецький природознавець, натурфілософ. Будучи за філософськими поглядами ідеалістом, розвивав умоглядні уявлення про природу. Визнаючи взаємозв’язок і єдність явищ світу, висловив геніальну здогадку - ідею розвитку, яка увійшла одним із головних елементів ідеології романтизму. - Док. № 156.
402. Гумбольдт Вільгельм (1767 - 1835) - німецький філософ-ідеаліст, мовознавець і державний діяч, визначний представник німецького класичного гуманізму, засновник порівняльно-історичного методу дослідження мов. Один із засновників Берлінського університету. - Док. № 156.
403. Ламартін Альфонс Марі Луї де (1790 - 1869) - французький поет - романтик, історик, політичний діяч. - Док. № 156.
404. Тут помилка. «Конрад Валленрод» - поема А. Міцкевича, а не Т. Падури. - Док. № 156.
405. Анакреонт (близько 570 - 478 рр. до н. е.) - старогрецький поет. Йому приписується збірник життєрадісної лірики (переважно на теми кохання), яка пізніше - у часи Відродження і Просвітництва - викликала багато наслідувань і перекладів у європейських літературах. Переспіви М. Шашкевича окремих сюжетів «Анакреонтики» під заголовком «Сила невістки» і «Жалость» див.: Маркіян Шашкевич. Твори. - К.: Дніпро, 1973 - С 108. - Док. № 156.
406. Карпінський Францішек (1741 - 1825) - польський поет епохи Просвітництва, основоположник польського сентименталізму. Автор ідилій, ліричних віршів, пісень, близьких до фольклору. Переспів одного з його віршів («До Юстини. Скарга на весну») належить М. Шашкевичу. - Док. № 156.
407. Йдеться про працю Д. Зубрицького «История древнего Галичско-русского княжества» (ч. 1 - 3, 1852 - 1855). - Док. № 156.
408. Мається на увазі коментований збірник документів професора Львівського університету, історика, церковного діяча, археографа Михайла Гарасевича (1763 - 1836) «Annales ecclesiae ruthenae ad dioceses ruthenas Leopoliensem, Premisliensem et Chelmensem», виданий М. Малиновським посмертно у Львові 1862. - Док. № 156.
409. Тут цитуються слова з відповіді Й. Лозинського на статтю Й. Левицького (див. прим. 355). Відповідь й. Лозинського була надрукована у журналі «Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft» (Лейпціг, 1845, № 4). - Док. № 156.
410. Герострат - грек із Ефесу, який прагнув за всяку ціну увічнити своє ім’я і 356 р. до н. е. спалив храм Артеміди. Його ім’я набуло узагальненого значення марнославної людини. Діана - у римській міфології богиня Місяця й полювання, яку ототожнювали з грецькою богинею Артемідою. - Док. № 156.
За вид.: «Русалка Дністрова».: Документи і матеріали / АН УРСР. Ін-т сусп. наук та ін.; Упоряд. Ф. І. Стеблій та ін.; Ф. І. Стеблій (відп. ред.) та ін. - К.: Наук. думка, 1989. - С.247-251.