Харьковчанин, воевавший на стороне дудаевцев в "Викинге".
Не секрет, что "власовцы" старательно повторяют все т.н. "нарративы" (утверждения) своих бандеровских "побратымов". В т.ч. о многовековой неприязни украинцев к россиянам,из-за чего идет и СВО.
Между тем, если эти мерзавцы набрались мужества, и поехали бы своими глазами посмотреть,что происходит на фронте, еще в далеком 2014г,они увидели бы, что в жизни все намного и проще, и сложнее.
Я приводил украинские фамилии в донецком ополчении, не говоря про "Беркут". Не редкость было, когда ехали воевать в ополчение парни и мужчины из Западной Украины, в то время как в "Азов" пробирались граждане РФ, и этнически русские из Донецка и Харькова, причем семьями, отец и сын.
Вот пример боевика. "Афганец", этнически русский,из Харькова (Одессы). Воевал в батальоне "Викинг" УНА-НСО в обеих компаниях,пока не был ликвидирован в 1996 на площади "Минутка".
Это все следствие того, что 1991г РФ отказалась от Украины. И потом была сильно удивлена,когда Украина понадобилась и НАТО,и другим.
П.С. Обратите внимание, что и тут "Викинг" антирусское формирование. Но Путину, как "верховному", виднее, как должны называться части РФ в СВО...
Олег Челнов народився у Харкові 31 січня 1965 року у звичайній радянській родині. Аліна згадує, що за розповідями бабусі, у батькові ніколи не виховували патріотизм чи ненависть до росіян.
- У них була проста робітнича родина, російськомовна, з радянськими поглядами. І виховувався він відповідно до радянських стандартів. У 80-х роках батько був призваний до війська і відправлений на війну в Афганістані. Звичайно, що примусово. Тоді, здається, більшість солдатів так потрапляли на війну. Там він отримав поранення у спину і повернувся додому. Я не пригадую, щоб наша родина відрізнялася сильним патріотизмом чи націоналізмом. Єдине, що вдома в нас найбільша лайка, яку придумала моя бабуся, була - назвати когось кацапом.
За словами Аліни, батько завжди був борцем за справедливість, захищав слабших та намагався допомогти кожному. У 1988 році він добровольцем поїхав до Вірменської РСР ліквідовувати наслідки Спітакського землетрусу, за що згодом був нагороджений орденом «За особисту мужність».
Коли розпочалася Перша російсько-чеченська війна, Олег не міг залишатися осторонь та вирішив поїхати до Ічкерії добровольцем. Донька розповідає, що з родиною батько не радився і, попри можливий осуд суспільства, вирушив на війну.
Перша поїздка Олега Челнова до ЧРІ відбулася 1994 року, де з українських добровольців було сформовано батальйон УНА-УНСО «Вікінг».
- Батько був дуже вольовою людиною, він ні з ким про це не радився, сказав, що не може лишатися осторонь. Він був людиною, яка б не могла домовитися зі своєю совістю. Було очевидно, що це жорстокий та несправедливий напад на меншу країну. Це був третій рік незалежності України, яка нещодавно вийшла з Радянського Союзу. З телевізора українцям розповідали, що чеченці - це терористи, які дітей навчають воювати. Суспільство тоді було не готове до рішення, яке прийняв мій батько й інші добровольці, та сприймало це дуже важко й агресивно. Наша родина і тато піддавалися великому осуду. Бабусі [матері Олега Челнова - ред.] знайомі говорили неприємні речі, погрожували. Навіть коли я була малою, інші діти дізнавалися, чим займається мій батько, говорили: «Ну він же там вбивав людей». Я казала, що він пішов не вбивати, а захищати народ, який був слабшим.
- Коли батько повертався з Чечні ми майже не жили у Харкові. Я пам’ятаю декілька епізодів з обшуками в нас удома, пам’ятаю погрози від різних людей. Багато часу, коли він був в Україні, ми проводили в Одесі, в його друзів. Окрім цього, невідомі погрожували моїй бабусі. Я і зараз іноді отримую повідомлення від росіян, які обіцяють мене вбити, але не сприймаю це серйозно. Загалом, цікаво, що жителів РФ через стільки років і досі хвилює це питання.
Батальйон «Вікінг», у якому воював Челнов, брав участь у боях за Грозний, Шаш, Аргун, Гудермес, Чечен-Аул та обороні Бамута. У 1996 році, за офіційною версією, Олег Челнов зник безвісти у Грозному під час бою в районі площі «Мінутка» 6 або 7 березня. Точної інформації про його загибель немає. Після війни він отримав найвищу нагороду Чеченської республіки Ічкерія - Герой нації, посмертно. Лише два українські добровольці мають таку відзнаку.
- Коли тато загинув, мені от-от мало б виповнитися шість років. Востаннє як він їхав на Кавказ, він пообіцяв повернутися до мого дня народження. Я дуже його чекала. А потім мама розповіла мені про загибель батька. Це було великим ударом для маленької мене. На шестиріччя я загадала колись із ним зустрітися. Оскільки тіло батька не було знайдене, ходили чутки, що він може бути живий або потрапив у полон. Загалом не було точної інформації, але нагороду йому видали вже посмертно. Попри це я, як дитина, ще довгий час хапалася за ці чутки й сподівалася, що він все-таки живий.
- У мене була якась образа, що мені довелося жити без нього. Я не могла на це вплинути, тому ставилася до цього як до належного. А коли батька не стало, я дуже плакала і не розуміла, чому це сталося саме з нами. Поступово, поки я зростала, я багато про це думала, але в мене не було достатньо інформації про його діяльність - бабуся і мама не дуже любили говорити про це. Але, я думаю, якби вони розповідали мені про те, ким він був, чому чинив саме так, проти кого він боровся та у чому полягав його героїзм, у мене б не було цієї дитячої образи, що він мене покинув. У мені завжди сперечалися дві сторони - одна казала, що батько класний, сміливий, вольовий герой, а інша казала «ну чому саме він? У нього ж залишилися я і мама. Нам було б набагато легше, якби він був з нами».
У дорослому віці, ділиться Аліна, вона повністю зрозуміла вибір свого батька і якби вдалося повернутися в минуле і ще раз його побачити, вона сказала: «Їдь, я тебе підтримую».
- Я пройшла довгий шлях аби прийняти його вибір. Але з повномасштабним вторгненням сумнівів не залишилося. Тоді я вже на власні очі побачила, що собою представляють росіяни та Росія. Я не виїжджала з Харкова і щодня бачила як вони систематично знищують моє місто. Одразу приходить усвідомлення, з ким ти маєш справу і що вони не розуміють іншої мови окрім сили й спротиву. Якби в мене була можливість поговорити з батьком я б сказала: «Удачі в бою» і повністю його підтримала. Бо є речі вищі й важливіші за все. Звичайно, що всім хочеться ситого комфортного життя - ростити дітей, подорожувати, розвиватися. Але поки є люди, які розуміють, що є якась вища мета і готові віддати за неї життя, ми тут і продовжуємо свій рух.
Между тем, если эти мерзавцы набрались мужества, и поехали бы своими глазами посмотреть,что происходит на фронте, еще в далеком 2014г,они увидели бы, что в жизни все намного и проще, и сложнее.
Я приводил украинские фамилии в донецком ополчении, не говоря про "Беркут". Не редкость было, когда ехали воевать в ополчение парни и мужчины из Западной Украины, в то время как в "Азов" пробирались граждане РФ, и этнически русские из Донецка и Харькова, причем семьями, отец и сын.
Вот пример боевика. "Афганец", этнически русский,из Харькова (Одессы). Воевал в батальоне "Викинг" УНА-НСО в обеих компаниях,пока не был ликвидирован в 1996 на площади "Минутка".
Это все следствие того, что 1991г РФ отказалась от Украины. И потом была сильно удивлена,когда Украина понадобилась и НАТО,и другим.
П.С. Обратите внимание, что и тут "Викинг" антирусское формирование. Но Путину, как "верховному", виднее, как должны называться части РФ в СВО...
Олег Челнов народився у Харкові 31 січня 1965 року у звичайній радянській родині. Аліна згадує, що за розповідями бабусі, у батькові ніколи не виховували патріотизм чи ненависть до росіян.
- У них була проста робітнича родина, російськомовна, з радянськими поглядами. І виховувався він відповідно до радянських стандартів. У 80-х роках батько був призваний до війська і відправлений на війну в Афганістані. Звичайно, що примусово. Тоді, здається, більшість солдатів так потрапляли на війну. Там він отримав поранення у спину і повернувся додому. Я не пригадую, щоб наша родина відрізнялася сильним патріотизмом чи націоналізмом. Єдине, що вдома в нас найбільша лайка, яку придумала моя бабуся, була - назвати когось кацапом.
За словами Аліни, батько завжди був борцем за справедливість, захищав слабших та намагався допомогти кожному. У 1988 році він добровольцем поїхав до Вірменської РСР ліквідовувати наслідки Спітакського землетрусу, за що згодом був нагороджений орденом «За особисту мужність».
Коли розпочалася Перша російсько-чеченська війна, Олег не міг залишатися осторонь та вирішив поїхати до Ічкерії добровольцем. Донька розповідає, що з родиною батько не радився і, попри можливий осуд суспільства, вирушив на війну.
Перша поїздка Олега Челнова до ЧРІ відбулася 1994 року, де з українських добровольців було сформовано батальйон УНА-УНСО «Вікінг».
- Батько був дуже вольовою людиною, він ні з ким про це не радився, сказав, що не може лишатися осторонь. Він був людиною, яка б не могла домовитися зі своєю совістю. Було очевидно, що це жорстокий та несправедливий напад на меншу країну. Це був третій рік незалежності України, яка нещодавно вийшла з Радянського Союзу. З телевізора українцям розповідали, що чеченці - це терористи, які дітей навчають воювати. Суспільство тоді було не готове до рішення, яке прийняв мій батько й інші добровольці, та сприймало це дуже важко й агресивно. Наша родина і тато піддавалися великому осуду. Бабусі [матері Олега Челнова - ред.] знайомі говорили неприємні речі, погрожували. Навіть коли я була малою, інші діти дізнавалися, чим займається мій батько, говорили: «Ну він же там вбивав людей». Я казала, що він пішов не вбивати, а захищати народ, який був слабшим.
- Коли батько повертався з Чечні ми майже не жили у Харкові. Я пам’ятаю декілька епізодів з обшуками в нас удома, пам’ятаю погрози від різних людей. Багато часу, коли він був в Україні, ми проводили в Одесі, в його друзів. Окрім цього, невідомі погрожували моїй бабусі. Я і зараз іноді отримую повідомлення від росіян, які обіцяють мене вбити, але не сприймаю це серйозно. Загалом, цікаво, що жителів РФ через стільки років і досі хвилює це питання.
Батальйон «Вікінг», у якому воював Челнов, брав участь у боях за Грозний, Шаш, Аргун, Гудермес, Чечен-Аул та обороні Бамута. У 1996 році, за офіційною версією, Олег Челнов зник безвісти у Грозному під час бою в районі площі «Мінутка» 6 або 7 березня. Точної інформації про його загибель немає. Після війни він отримав найвищу нагороду Чеченської республіки Ічкерія - Герой нації, посмертно. Лише два українські добровольці мають таку відзнаку.
- Коли тато загинув, мені от-от мало б виповнитися шість років. Востаннє як він їхав на Кавказ, він пообіцяв повернутися до мого дня народження. Я дуже його чекала. А потім мама розповіла мені про загибель батька. Це було великим ударом для маленької мене. На шестиріччя я загадала колись із ним зустрітися. Оскільки тіло батька не було знайдене, ходили чутки, що він може бути живий або потрапив у полон. Загалом не було точної інформації, але нагороду йому видали вже посмертно. Попри це я, як дитина, ще довгий час хапалася за ці чутки й сподівалася, що він все-таки живий.
- У мене була якась образа, що мені довелося жити без нього. Я не могла на це вплинути, тому ставилася до цього як до належного. А коли батька не стало, я дуже плакала і не розуміла, чому це сталося саме з нами. Поступово, поки я зростала, я багато про це думала, але в мене не було достатньо інформації про його діяльність - бабуся і мама не дуже любили говорити про це. Але, я думаю, якби вони розповідали мені про те, ким він був, чому чинив саме так, проти кого він боровся та у чому полягав його героїзм, у мене б не було цієї дитячої образи, що він мене покинув. У мені завжди сперечалися дві сторони - одна казала, що батько класний, сміливий, вольовий герой, а інша казала «ну чому саме він? У нього ж залишилися я і мама. Нам було б набагато легше, якби він був з нами».
У дорослому віці, ділиться Аліна, вона повністю зрозуміла вибір свого батька і якби вдалося повернутися в минуле і ще раз його побачити, вона сказала: «Їдь, я тебе підтримую».
- Я пройшла довгий шлях аби прийняти його вибір. Але з повномасштабним вторгненням сумнівів не залишилося. Тоді я вже на власні очі побачила, що собою представляють росіяни та Росія. Я не виїжджала з Харкова і щодня бачила як вони систематично знищують моє місто. Одразу приходить усвідомлення, з ким ти маєш справу і що вони не розуміють іншої мови окрім сили й спротиву. Якби в мене була можливість поговорити з батьком я б сказала: «Удачі в бою» і повністю його підтримала. Бо є речі вищі й важливіші за все. Звичайно, що всім хочеться ситого комфортного життя - ростити дітей, подорожувати, розвиватися. Але поки є люди, які розуміють, що є якась вища мета і готові віддати за неї життя, ми тут і продовжуємо свій рух.