ПЕРЕД ГРУШЕЮ
ПЕРЕД ГРУШЕЮ
Сьогодні 19 січня. Рівно рік тому мирний протест на Майдані перейшов у активне повстання. В кожного, мабуть, свій сюжет цього дня; нижче - моя історія.
На народне віче тої неділі багато людей збиралися як на карнавал: адже трьома днями раніше, 16 січня, продажна Верховна Рада прийняла так звані диктаторські закони, згідно з якими, наприклад, було заборонено з’являтися на вулиці в масках і касках. Тож протестувальники змагалися у винахідливості: вбиралися в каструлі або в якісь химерні власноруч зроблені капелюхи, а на обличчя вдягали все що вдягається, в тому числі карнавальні маски.
Я теж підготувався: на фізіономію - італійську маску Арлекіна, на голову - веселенький оранжевий друшляк. В ранковому поїзді метра в бік центру було людно, що потішило: значить, ніхто нісенітниці з заборонами не злякався.
Те, що трапилося власне на мітингу, думаю, читачі пам’ятають. Опозиційне керівництво необачно пообіцяло, що буде не просто «мітинг, після якого всі розійдуться», а дещо цікавіше. Натомість трійця формальних лідерів знову взялася забалакувати протест, Майдан - теж не вперше - несхвально загув, але цього разу градус обурення виявився набагато вищим. Виступаючих освистували - особливо дісталося Яценюку, скандували «Ді-я-ти!», вимагали визначити єдиного лідера спротиву. Близько 15.00, вже під завісу, на сцену вийшов юнак з Автомайдану та закликав усіх іти на вулицю Грушевського, щоб піднятися до Ради й висловити незгоду із «законами про диктатуру». Йому вимкнули мікрофон; усі знали, що до парламенту дійти не вдасться, бо внизу вулиці, на перетині з Музейним провулком, стояв кордон Внутрішніх військ і беркутні, підсилений барикадою з вантажівок та автобусів - однак іскра влучила в переповнений пороховий погреб. Людям остогиділо стояти на місці, спостерігаючи, як Янукович просто знущається з них, планомірно закручуючи гайки; людям хотілося дії. Ситуація остаточно вийшла з-під контролю партійної верхівки.
У перші хвилини під руку потрапили два ДАЇшники, котрі мали необережність зупинити машину Автомайдану на Європейській площі. Їх трохи пом’яли, з одного зірвали погони, забрали жезл і викинули подалі, потім, правда повернули, але цей самотній смугастий причандал на бруківці виглядав ефектно. Перелякані менти намагалися погрожувати зброєю; натовп натомість звужував кільце. Але незабаром ця колізія вичерпалася - поруч знаходився набагато потужніший подразнювач.
Біля кордону на Грушевського спочатку було спокійно, правда, відчуваючи смалене, ще один наряд ДАЇ стрибнув у машину і втік, частина міліціонерів, що блукала площею, бігом сховалися за спинами колег. Перші чверть години все обмежувалося розмовами. Хтось намагався присоромити ВВ-шників (їм, як завжди, випало стояти в авангарді, боронити кабанів з «Беркуту»), хтось обіцяв їм усі соціальні гарантії і подвійну зарплатню після перемоги революції. Якась жіночка залізла на капот вантажівки і з посмішкою щось утовкмачувала служивим. Маніфестантів більшало, настрій змінювався. Почалося скандування, образливі жести. Незабаром кілька молодих людей (ймовірно, футбольні ультрас) заходилися розкачувати один з міліцейських автобусів, за яким стояли солдати, зрештою відбуксирували його вручну за допомогою троса. Якийсь хлопець витяг з салону трофей - покинутий міліцейський щит, підписаний зі зворотнього боку кульковою ручкою прізвищем власника - Шворак - і ходив з такою посмішкою, наче сам-один переміг весь «Беркут». Майже одразу, втім, до нього підбігли двоє набурмосених активістів і почали вимагати, щоб віддав здобич у штаб. Хлопчина погоджувався, але щит тримав міцно.
Близько 16.00 підійшла колона «Правого сектору» - із дерев’яними щитами, в масках, при палицях, але, майже не затримавшись, попрямували геть, Петрівською алеєю, уздовж стадіону імені Лобановського, і зупинилися там, слухаючи повстанські куплети під гітару, чекаючи команди на здійснення якогось особливо хитрого маневру через парк. Як співалося в старому дитячому фільмі, «нормальные герои всегда идут в обход».
Між тим на Грушевського автобуси розписували образливими написами («мусоровоз»), знову розкачували, аби перевернути, але цього розлюченим повстанцям здалося мало і вони нарешті почали товкти міліцію, поки що палицями та кулаками. Вона відповідала тим самим. Після заходу сонця стало гарячіше.
Ось такою була перша година сутичок на Грушевського. Про неї збереглося порівняно мало свідчень, тож, сподіваюся, ці спогади стануть в нагоді.
Буквально в кількох кварталах проходила ще одна акція, набагато менш чисельна, але так само важлива: мітинг пам’яті вбитих російськими нацистами в Москві антифашистів - росіянина, адвоката Станіслава Маркелова і українки, журналістки Анастасії Бабурової. Зібралася там переважно молодь лівих переконань - від анархістів до ортодоксальних марксистів, а також правозахисники. Частина учасників прийшла прямо з Майдану.
Говорили серйозні й вірні речі, але на промовах важко було зосередитися - з боку Грушевського одна за одною лунали вибухи шумових гранат, повз мітингувальників проносилися «швидкі».
На фотографіях з тої акції серед інших, до речі, можна помітити гладенького суб’єкта, що допомагає тримати червоний транспарант «Людина понад усе». Це - Олексій Албу, один з очільників партії «Боротьба», котра подавала себе принципово новою лівою організацією, а на повірку виявилася по-собачому відданою спочатку режиму «регіоналів», а потім - справі побудови «Новоросії». Саме Албу був співорганізатором антимайданівських нападів у Одесі, котрі завершилися бійнею 2 травня. Одне слово, збрехав товариш.
Потім у мене було на біду заздалегідь заплановане святкування дня народження, з якого частина гостей втекла просто на Грушу, а решта до 5 ранку не відривалася від телевізора.
Додам ще від себе, що я, як багато інших майданівців, не сприйняв ті події всерйоз. Усе ще вірив в уперте тривале стояння на місці. Сильно помилявся. Сильно шкодую.
Для мене Грушевського почалося 22 січня. Але то вже геть інакша історія.
Дмитро Десятерик, «День»
Сьогодні 19 січня. Рівно рік тому мирний протест на Майдані перейшов у активне повстання. В кожного, мабуть, свій сюжет цього дня; нижче - моя історія.
На народне віче тої неділі багато людей збиралися як на карнавал: адже трьома днями раніше, 16 січня, продажна Верховна Рада прийняла так звані диктаторські закони, згідно з якими, наприклад, було заборонено з’являтися на вулиці в масках і касках. Тож протестувальники змагалися у винахідливості: вбиралися в каструлі або в якісь химерні власноруч зроблені капелюхи, а на обличчя вдягали все що вдягається, в тому числі карнавальні маски.
Я теж підготувався: на фізіономію - італійську маску Арлекіна, на голову - веселенький оранжевий друшляк. В ранковому поїзді метра в бік центру було людно, що потішило: значить, ніхто нісенітниці з заборонами не злякався.
Те, що трапилося власне на мітингу, думаю, читачі пам’ятають. Опозиційне керівництво необачно пообіцяло, що буде не просто «мітинг, після якого всі розійдуться», а дещо цікавіше. Натомість трійця формальних лідерів знову взялася забалакувати протест, Майдан - теж не вперше - несхвально загув, але цього разу градус обурення виявився набагато вищим. Виступаючих освистували - особливо дісталося Яценюку, скандували «Ді-я-ти!», вимагали визначити єдиного лідера спротиву. Близько 15.00, вже під завісу, на сцену вийшов юнак з Автомайдану та закликав усіх іти на вулицю Грушевського, щоб піднятися до Ради й висловити незгоду із «законами про диктатуру». Йому вимкнули мікрофон; усі знали, що до парламенту дійти не вдасться, бо внизу вулиці, на перетині з Музейним провулком, стояв кордон Внутрішніх військ і беркутні, підсилений барикадою з вантажівок та автобусів - однак іскра влучила в переповнений пороховий погреб. Людям остогиділо стояти на місці, спостерігаючи, як Янукович просто знущається з них, планомірно закручуючи гайки; людям хотілося дії. Ситуація остаточно вийшла з-під контролю партійної верхівки.
У перші хвилини під руку потрапили два ДАЇшники, котрі мали необережність зупинити машину Автомайдану на Європейській площі. Їх трохи пом’яли, з одного зірвали погони, забрали жезл і викинули подалі, потім, правда повернули, але цей самотній смугастий причандал на бруківці виглядав ефектно. Перелякані менти намагалися погрожувати зброєю; натовп натомість звужував кільце. Але незабаром ця колізія вичерпалася - поруч знаходився набагато потужніший подразнювач.
Біля кордону на Грушевського спочатку було спокійно, правда, відчуваючи смалене, ще один наряд ДАЇ стрибнув у машину і втік, частина міліціонерів, що блукала площею, бігом сховалися за спинами колег. Перші чверть години все обмежувалося розмовами. Хтось намагався присоромити ВВ-шників (їм, як завжди, випало стояти в авангарді, боронити кабанів з «Беркуту»), хтось обіцяв їм усі соціальні гарантії і подвійну зарплатню після перемоги революції. Якась жіночка залізла на капот вантажівки і з посмішкою щось утовкмачувала служивим. Маніфестантів більшало, настрій змінювався. Почалося скандування, образливі жести. Незабаром кілька молодих людей (ймовірно, футбольні ультрас) заходилися розкачувати один з міліцейських автобусів, за яким стояли солдати, зрештою відбуксирували його вручну за допомогою троса. Якийсь хлопець витяг з салону трофей - покинутий міліцейський щит, підписаний зі зворотнього боку кульковою ручкою прізвищем власника - Шворак - і ходив з такою посмішкою, наче сам-один переміг весь «Беркут». Майже одразу, втім, до нього підбігли двоє набурмосених активістів і почали вимагати, щоб віддав здобич у штаб. Хлопчина погоджувався, але щит тримав міцно.
Близько 16.00 підійшла колона «Правого сектору» - із дерев’яними щитами, в масках, при палицях, але, майже не затримавшись, попрямували геть, Петрівською алеєю, уздовж стадіону імені Лобановського, і зупинилися там, слухаючи повстанські куплети під гітару, чекаючи команди на здійснення якогось особливо хитрого маневру через парк. Як співалося в старому дитячому фільмі, «нормальные герои всегда идут в обход».
Між тим на Грушевського автобуси розписували образливими написами («мусоровоз»), знову розкачували, аби перевернути, але цього розлюченим повстанцям здалося мало і вони нарешті почали товкти міліцію, поки що палицями та кулаками. Вона відповідала тим самим. Після заходу сонця стало гарячіше.
Ось такою була перша година сутичок на Грушевського. Про неї збереглося порівняно мало свідчень, тож, сподіваюся, ці спогади стануть в нагоді.
Буквально в кількох кварталах проходила ще одна акція, набагато менш чисельна, але так само важлива: мітинг пам’яті вбитих російськими нацистами в Москві антифашистів - росіянина, адвоката Станіслава Маркелова і українки, журналістки Анастасії Бабурової. Зібралася там переважно молодь лівих переконань - від анархістів до ортодоксальних марксистів, а також правозахисники. Частина учасників прийшла прямо з Майдану.
Говорили серйозні й вірні речі, але на промовах важко було зосередитися - з боку Грушевського одна за одною лунали вибухи шумових гранат, повз мітингувальників проносилися «швидкі».
На фотографіях з тої акції серед інших, до речі, можна помітити гладенького суб’єкта, що допомагає тримати червоний транспарант «Людина понад усе». Це - Олексій Албу, один з очільників партії «Боротьба», котра подавала себе принципово новою лівою організацією, а на повірку виявилася по-собачому відданою спочатку режиму «регіоналів», а потім - справі побудови «Новоросії». Саме Албу був співорганізатором антимайданівських нападів у Одесі, котрі завершилися бійнею 2 травня. Одне слово, збрехав товариш.
Потім у мене було на біду заздалегідь заплановане святкування дня народження, з якого частина гостей втекла просто на Грушу, а решта до 5 ранку не відривалася від телевізора.
Додам ще від себе, що я, як багато інших майданівців, не сприйняв ті події всерйоз. Усе ще вірив в уперте тривале стояння на місці. Сильно помилявся. Сильно шкодую.
Для мене Грушевського почалося 22 січня. Але то вже геть інакша історія.
Дмитро Десятерик, «День»