МАВПА Й СУТЬ
МАВПА Й СУТЬ
У Національному художньому музеї відкрилася виставка артефактів з резиденції Януковича «Кодекс Межигір’я»
Прекрасне - поняття надзвичайно умовне. Мабуть, господар резиденції в Межигір’ї вважав прекрасним те, що накопичував роками. Невідомо як там опинилися поодинокі твори справжнього мистецтва - ваза руки Пікасо, полотна Полєнова й Айвазовського, візантійська ікона 14 століття, «Апостол» друку Івана Федорова (1547 р.) Але ми не будемо приділяти увагу виняткам, бо нас цікавить діагноз, тобто закономірність.
А втім, нічого нового не скажу. Починаючи з заростей золотих канделябрів у першій залі та закінчуючи рушницями на стінах останньої, «Кодекс Межигір’я» - суцільний пароксизм пожирання, щось на кшталт вмісту велетенського ментального шлунку, котрий безуспішно намагається напхатися саме тим Прекрасним, якого йому так бракувало в повній заздрощів юності: фаянс, фарфор, кришталь, посуд, ікони, картини про красиве панське життя в стилі «смерть Антуана Ватто» і позолота, позолота, багато позолоти - здається, що злиденна квартира радянських 1970-х раптом проросла у власний рай, збільшившись до розмірів палацу, але так і лишившись убогою халупою.
Упорядники спробували приборкати це оскаженіле від власного блиску чудовисько, накинувши на нього зашморг іронії. Назвали виставку «Кодекс Межигір’я» в значенні кодексу як збірки книг під однією обкладинкою, тож різні частини експозиції позначені як «Книга часу», «Книга води», «Книга прозорості», «Книга куртуазності» тощо; але постмодерністські трюки тут не працюють, все воно про одне, відповідно до назви однієї з зал - «Книга марнославства». Між іншим, саме ця зала найцікавіша: в ній зібрані портрети екс-президента. Тут хочеться затриматися. Одразу згадуєш слова нині притихлої Ганни Герман про те, що вона багато чула про Африку, але коли вперше потрапила туди, то все, що вона знала, треба було забути - ось і Янукович «такий, як Африка!" Тобто багатоликий, як цілий континент.
Наприклад, Янукович пензля одного з найспритніших шахраїв від живопису, Нікаса Сафронова, не схожий на Януковича взагалі і зокрема не схожий на Януковича, складеного з рисових зерен, а Янукович, надрукований на китайський тарілці, суттєво відрізняється від огрядного меланхоліка на картині з патетичним помаранчевим тлом, подарованій вірменською делегацією. Є й мала скульптурна форма: бронзовий чоловічок сантиметрів 20 заввишки з екстатичним обличчям і написом на постаменті "Спільно до нашої перемоги" - теж Янукович. На тій же полиці - діамантові запонки з написом «Кристал мрії» на футлярі. Мрії та зірки завжди тягнуться одні до одних. У дальньому кутку зали висить сертифікат про присвячення двох ні в чому не винних небесних світил тому, хто обіцяв почути кожного. Одну зірку звати "Віра. Надія. Любов", другу - "Віктор Янукович". До речі, десь писали, що подібні сертифікати - це фількіни грамоти, котрі різні комерційні структури продають направо й наліво, і нічого спільного з реальними небесними тілами не мають. Поруч з зірками - полотно, намальоване зіркою футболу, ще одним надзвичайно специфічним мужчиною на ім*я Дієго Марадона. На курорті у Франції він на пару з російською художницею Юлією Косульниковою перемалював фотографію збірної України. №10 одягнений у форму аргентинської збірної - це сам Марадона, котрий нетипово скромно замазав собі обличчя. Але ми відволіклися.
Гідний виклик іконостасові колишнього шефа кидають три полотна з маєтку Пшонки. Пшонка як Кутузов на полі бою, з подряпаною якимсь шанувальником фізіономією; почет - колеги по Генпрокуратурі. Взята у розкішну золоту раму дружина Пшонки у вигляді імператриці Єлизавети. Якукович і Пшонка разом: цього разу вже обличчя боса трохи порізане. Та все ж найдивовижніше в залі марнославства - не зірки, не Пшонки, не скульптури, а ростова лялька Віктора Федоровича, котра, одягнена у спортивний костюм, невимушено тронує над скринькою з написом «пошта». Вочевидь, намагалися зліпити щось на кшталт воскової фігури, але вийшло городнє опудало, настільки кумедне, що напрошується припущення про наявність у колишнього лідера неабиякого почуття гумору, однак контекст не дозволяє, і лишається тільки одна, хоча й неймовірна думка, що це робилося цілковито серйозно.
Остання зала присвячена полюванню. Екс-президент був, як відомо, запеклим мисливцем. Бронзові коні й носороги мчать на скляну шафу з кубком за перемогу в номінації "Кращий мисливець на лося».
Вслухайтесь у це:
Кращий мисливець на лося.
Кращий мисливець на лося.
Кращий мисливець на лося.
Ще під склом - руно ненародженого ягняти. Теж трофей. На окремому стенді - старовинні книжки про полювання, одна з яких дає приємне усвідомлення того, що колишній керівник держави, окрім всього іншого, знався на латині.
І ще висить у тій залі шкіра крокодила. Навряд чи володар маєтку вбив його.
Свій на свого не здійме руку.
Я мав би написати, що тут і казочці кінець, але є ще дещо.
На виставці є чимало образів тварин. Серед них - чотири мавпи. Перша зустрічає глядачів серед золотих канделябрів, лапами топчучи бутафорські книжки, а хвостом тримаючи круглу лампу. Статуетки двох мартишок стоять перед дзеркалом у куртуазній залі - одна б’є в барабан, друга на барабані танцює. Нарешті, крихітна макака намальована на картині в тій таки залі: сидить на гілочці, їсть виноград на потіху двом паннам у пишних сукнях.
На мавп Янукович пополювати не встиг. Їх опудал у нього не було. Оці кілька зображень - це все, що він мав. Ще один елемент міщанського бестіарію.
Однак у всього в цій колекції є своя символіка. Маленький загін приматів, утворюючи пунктир натяків, веде нас до гарного завершення екскурсії:
Та людина,
Людина горда, що короткочасним
На цій землі наділена величчям,
Так певна у собі, що вже й забула,
Що і вона не вічна,- перед небом,-
Кривляється, неначе люта мавпа,
Ще й так, що плачуть ангели над нею,
Хоча якби були, мов люди, смертні,
То, мабуть би, до смерті реготали.
(Шекспір. «Міра за міру». Переклад - Дмитро Білоус)
Дмитро Десятерик, «День»
У Національному художньому музеї відкрилася виставка артефактів з резиденції Януковича «Кодекс Межигір’я»
Прекрасне - поняття надзвичайно умовне. Мабуть, господар резиденції в Межигір’ї вважав прекрасним те, що накопичував роками. Невідомо як там опинилися поодинокі твори справжнього мистецтва - ваза руки Пікасо, полотна Полєнова й Айвазовського, візантійська ікона 14 століття, «Апостол» друку Івана Федорова (1547 р.) Але ми не будемо приділяти увагу виняткам, бо нас цікавить діагноз, тобто закономірність.
А втім, нічого нового не скажу. Починаючи з заростей золотих канделябрів у першій залі та закінчуючи рушницями на стінах останньої, «Кодекс Межигір’я» - суцільний пароксизм пожирання, щось на кшталт вмісту велетенського ментального шлунку, котрий безуспішно намагається напхатися саме тим Прекрасним, якого йому так бракувало в повній заздрощів юності: фаянс, фарфор, кришталь, посуд, ікони, картини про красиве панське життя в стилі «смерть Антуана Ватто» і позолота, позолота, багато позолоти - здається, що злиденна квартира радянських 1970-х раптом проросла у власний рай, збільшившись до розмірів палацу, але так і лишившись убогою халупою.
Упорядники спробували приборкати це оскаженіле від власного блиску чудовисько, накинувши на нього зашморг іронії. Назвали виставку «Кодекс Межигір’я» в значенні кодексу як збірки книг під однією обкладинкою, тож різні частини експозиції позначені як «Книга часу», «Книга води», «Книга прозорості», «Книга куртуазності» тощо; але постмодерністські трюки тут не працюють, все воно про одне, відповідно до назви однієї з зал - «Книга марнославства». Між іншим, саме ця зала найцікавіша: в ній зібрані портрети екс-президента. Тут хочеться затриматися. Одразу згадуєш слова нині притихлої Ганни Герман про те, що вона багато чула про Африку, але коли вперше потрапила туди, то все, що вона знала, треба було забути - ось і Янукович «такий, як Африка!" Тобто багатоликий, як цілий континент.
Наприклад, Янукович пензля одного з найспритніших шахраїв від живопису, Нікаса Сафронова, не схожий на Януковича взагалі і зокрема не схожий на Януковича, складеного з рисових зерен, а Янукович, надрукований на китайський тарілці, суттєво відрізняється від огрядного меланхоліка на картині з патетичним помаранчевим тлом, подарованій вірменською делегацією. Є й мала скульптурна форма: бронзовий чоловічок сантиметрів 20 заввишки з екстатичним обличчям і написом на постаменті "Спільно до нашої перемоги" - теж Янукович. На тій же полиці - діамантові запонки з написом «Кристал мрії» на футлярі. Мрії та зірки завжди тягнуться одні до одних. У дальньому кутку зали висить сертифікат про присвячення двох ні в чому не винних небесних світил тому, хто обіцяв почути кожного. Одну зірку звати "Віра. Надія. Любов", другу - "Віктор Янукович". До речі, десь писали, що подібні сертифікати - це фількіни грамоти, котрі різні комерційні структури продають направо й наліво, і нічого спільного з реальними небесними тілами не мають. Поруч з зірками - полотно, намальоване зіркою футболу, ще одним надзвичайно специфічним мужчиною на ім*я Дієго Марадона. На курорті у Франції він на пару з російською художницею Юлією Косульниковою перемалював фотографію збірної України. №10 одягнений у форму аргентинської збірної - це сам Марадона, котрий нетипово скромно замазав собі обличчя. Але ми відволіклися.
Гідний виклик іконостасові колишнього шефа кидають три полотна з маєтку Пшонки. Пшонка як Кутузов на полі бою, з подряпаною якимсь шанувальником фізіономією; почет - колеги по Генпрокуратурі. Взята у розкішну золоту раму дружина Пшонки у вигляді імператриці Єлизавети. Якукович і Пшонка разом: цього разу вже обличчя боса трохи порізане. Та все ж найдивовижніше в залі марнославства - не зірки, не Пшонки, не скульптури, а ростова лялька Віктора Федоровича, котра, одягнена у спортивний костюм, невимушено тронує над скринькою з написом «пошта». Вочевидь, намагалися зліпити щось на кшталт воскової фігури, але вийшло городнє опудало, настільки кумедне, що напрошується припущення про наявність у колишнього лідера неабиякого почуття гумору, однак контекст не дозволяє, і лишається тільки одна, хоча й неймовірна думка, що це робилося цілковито серйозно.
Остання зала присвячена полюванню. Екс-президент був, як відомо, запеклим мисливцем. Бронзові коні й носороги мчать на скляну шафу з кубком за перемогу в номінації "Кращий мисливець на лося».
Вслухайтесь у це:
Кращий мисливець на лося.
Кращий мисливець на лося.
Кращий мисливець на лося.
Ще під склом - руно ненародженого ягняти. Теж трофей. На окремому стенді - старовинні книжки про полювання, одна з яких дає приємне усвідомлення того, що колишній керівник держави, окрім всього іншого, знався на латині.
І ще висить у тій залі шкіра крокодила. Навряд чи володар маєтку вбив його.
Свій на свого не здійме руку.
Я мав би написати, що тут і казочці кінець, але є ще дещо.
На виставці є чимало образів тварин. Серед них - чотири мавпи. Перша зустрічає глядачів серед золотих канделябрів, лапами топчучи бутафорські книжки, а хвостом тримаючи круглу лампу. Статуетки двох мартишок стоять перед дзеркалом у куртуазній залі - одна б’є в барабан, друга на барабані танцює. Нарешті, крихітна макака намальована на картині в тій таки залі: сидить на гілочці, їсть виноград на потіху двом паннам у пишних сукнях.
На мавп Янукович пополювати не встиг. Їх опудал у нього не було. Оці кілька зображень - це все, що він мав. Ще один елемент міщанського бестіарію.
Однак у всього в цій колекції є своя символіка. Маленький загін приматів, утворюючи пунктир натяків, веде нас до гарного завершення екскурсії:
Та людина,
Людина горда, що короткочасним
На цій землі наділена величчям,
Так певна у собі, що вже й забула,
Що і вона не вічна,- перед небом,-
Кривляється, неначе люта мавпа,
Ще й так, що плачуть ангели над нею,
Хоча якби були, мов люди, смертні,
То, мабуть би, до смерті реготали.
(Шекспір. «Міра за міру». Переклад - Дмитро Білоус)
Дмитро Десятерик, «День»