Військовий Микільський собор - втрачена перлина Києва
Мурований Микільський собор на Печерах був однією з найвизначніших пам’яток сакральної архітектури старого Києва. Як і багато інших храмів, він був знищений у 30-ті роки, тож тепер на його місці знаходиться готель «Салют» і Київський Палац дітей та юнацтва.
Далі пропонуємо вашій увазі статтю мистецтвознавця Олекси Повстенка (1902-1973), присвячену складній історії собору. Текст є передруком з універсального ілюстрованого місячника «Нові дні» (Торонто, Рік VII. Липень/серпень 1956. Ч. 78/79). Стиль і правопис автора збережено.
Олекса Повстенко
Військова катедра св. Миколи в Києві
(до 20-тиліття з часу руйнування)
Микільський собор, фото кінця XIX століття. - Вікіпедія
На місці, де була збудована гетьманом Іваном Мазепою катедра св. Миколи Чудотворця, був розташований колись, ще в XI ст., жіночий Миколаївський манастир, у якому прийняла чернечу схиму мати препод. Феодосія Печерського.
В цій мальовничій місцевості, над крутим схилом придніпрової гори (“урочище Угорське”) року 882 поховано убитого Олегом київського князя Аскольда. Описуючи цю подію, літописець говорить, що якийсь Олма збудував над могилою Аскольда церковцю в ім’я св. патрона князя Аскольда - Миколи Чудотворця. Це місце, на якому була пролита кров князя-християнина, вважалось священним. Тут ще задовго до офіційного хрещення України-Руси таємно збирались християни. Ченці заснованого тут першого манастиря переховувалися в печерах. Року 1852 нижче Аскольдової могили, на Панкратіївському узвозі, була виявлена печера з довгими коридорами і нішами - закапелками; стіни печери були оздоблені фресками з написами.
Військовий Микола. Скульптурна оздоба над головним входом.
Неподалік, на розвилці доріг на Берестове і Печерське, був похований князем Святополком Ізяславичем убитий у бійці з ним його тесть - половецький хан Тугоркан. Під час цього бою церква св. Миколи над Аскольдовою могилою була зруйнована.
З давнього переказу відомо, що князь Мстислав Володимирович, полюючи в цих місцях, набрів р. 1113 в лісовій хащі на слуп (стовп - прим.), на якому була ікона св. Миколи Чудотворця (правдоподібно - на місці зруйнованої церкви св. Миколи). В пам’ять цього, князь заснував тут чоловічий Миколаївський манастир. Про нього маємо певні відомості з 1411 року, коли чернець цього манастиря Макарій переписував Євангеліє (рукопис, майже рівнозначний із славетною Остромировою Євангелією).
Року 1715 перший київський губернатор, князь Дмитро Голіцин, збудував на місці Миколаївського манастиря типову трикамерну муровану церкву св. Миколи в стилі українського барокко з високою грушовидною банею. Відтоді кияни стали називати цю церкву “Слупським” або “Малим Миколою”. У 1831 р. російське духівництво зіпсувало цю бароккову українську церкву добудовами в характері архітектури північної Московії.
Військовий Микола. Декорація металевих дверей бічного входу.
На місці колишніх манастирських виноградників збудовано на кошти великого мецената українського мистецтва - гетьмана Івана Мазепи велику муровану катедру св. Миколи. Катедру будували впродовж 1690-93 рр. за проєктом і безпосереднім доглядом архітекта Йосипа Старченка. Гетьман довго домагався від московських царів Іоана і Петра Алєксеєвічів відпустити з Москви цього видатного кріпака-майстра, якому за московськими звичаями змінили прізвище на Старцев.
Йосип Старченко був автором також і другого видатного київського храму Мазепиної фундації - Богоявленської катедри Братського манастиря на Подолі. Пляни обох храмів мають ідентичну композицію тринавової базиліки з поперечним трансептом і трьома вівтарними апсидами. Над перехрестям головної нави з трансептом споруджено головну баню; на західній фасаді виступи з вежами, увінчані банями чудової бароккової форми. Їм відповідають такі ж бані над двома боковими апсидами.
Катедра св. Миколи (як і Богоявленська катедра Братського манастиря та головна церква Мгарського манастиря, на Полтавщині) - це зовсім нова на той час архітектурна композиція монументальної будови храму, у якій поєднано давньоукраїнський тринавовий шестистовпний плян великокняжої доби з пляном західнього типу базиліки. Це просте і логічне, а разом з тим конструктивно виправдане рішення пляну вперше запроваджується у Києві; воно вже перевершує типову композицію мурованих храмів гетьмансько-козацької доби України, що постала на ґрунті дерев’яних симетрично зрубних, хрещатих у пляні церков. Звичайно, що нічого ще подібного не будувалося на той час у Московщині, яка черпала з України (переважно з Києва) свою нескладну архітектурну обізнаність, послуговуючись при тому чужинецькими, зокрема українськими майстрами, серед яких були такі видатні особистості як Іван Зарудний, Йосип Старченко та багато інших.
Військовий Микола. Скульптурне оздоблення бічного входу.
Зовні катедра св. Миколи вражала своїми монументальними формами, п’ятибанною окремішністю відносної асиметрії (щодо поперечної осі) і надзвичайно влучно допасованим до основних конструктивних частин архітектурним оздобленням.
Вона домінувала над усім архітектурним ансамблем манастирських будов, вивершувала своєю висотною композицією мальовничу наддніпрову гору, на якій був розташований Миколаївський манастир і, разом з тим, своєю монументальністю справляла враження якоїсь казкової фортеці.
Мальовниче поєднання архітектурно-конструктивних елементів зовнішніх фасад катедри св. Миколи з декоративними фронтонами, порталем, бічними входами, грайливими баштоньками, завершеними золотими рипідами (“сонцями правди”), багатством вибагливої скульптурної оздоби, колонами, пілястрами, капітелями і рясними карнизами - все це надзвичайно влучно допасоване одне до одного з метою створити найбільший ефект гри світлотіней.
Ця соковитість плястичної декорації довершується стриманою кольоровою гамою, підпорядкованою однак, до загального оздоблення: білого кольору скульптурні прикраси на світлому пастелево-зеленкавому тлі зафарбення стін; зеленкаві бані з визолоченими маковицями та хрестами; у дисонанс до цієї кольорової гами - суворий ритм глибоко-темних, як фортечні амбразури, проте підкреслених чудовим ліпленим оздобленням вікон. Ніші порталю і фронтонів були заповнені олійними образами з зображенням святих. Малярське артистичне оздоблення так само, як скульптурне, вражає своєю вибагливістю й ефектовністю. В усіх своїх деталях оздоблення катедри св. Миколи глибоко просякнуте українським національним духом. Виразний український характер позначився також і на зображеннях святих, наприклад, князь Володимир Великий у козацькому кунтуші (фронтон над головним порталем); на фронтонах бічних - скульптури янголів з короною (як і на дзвіниці Софійської катедри, теж Мазепиної фундації, де ці янголи зображені в козацьких жупанах, підперезані поясами). Під цими коронами, треба сподіватися, були герби гетьмана Мазепи. На гравюрі - панегірику гетьманові Ів. Мазепі, яка була виконана Іларіоном Мігурою 1706 р. всі київські церкви гетьманської фундації або тільки репарації були зображені з гербами гетьмана Мазепи. Після Полтавської трагедії ці гетьманські герби, або знищувалися безслідно, або замінювалися (як на дзвіниці Софійської катедри та ін.) зображеннями двоголових орлів Російської імперії.
Ще більшою красою вражало внутрішнє оздоблення катедри св. Миколи: скульптурні прикраси чергуються з мальованою орнаментацією і зображеннями святих та ікон у багатих бароккових визолочених рамах, але найбільшу увагу звертав на себе чудової різьби семиярусний іконостас, що своїми горішними скульптурними постатями (янголи-мистці з палітрами і пензлями в руках та ін.) заходив аж у середину бані.
Іконостас військової катедри св. Миколи, виконаний київським майстром Созонтом Баликою в 1690-х рр. Зруйнований 1934 р.
Ця, сяюча в позолоті різьба ніби була зіткана з найвитонченіших узорів - листя, квітів, ґрон винограду чудової і надзвичайно складної композиції, просякнутої тим же національним духом, що й зовнішня декорація стін. Шедевром були царські врата надзвичайної майстерности орнаментального рисунку. Намісні ікони були покриті розкішними орнаментованими рельєфними срібними з золоченням ризами. Автором і виконавцем цього високомистецького твору був київський майстер Созонт Балика, як це було зазначено у написові на верхній частині іконостасу.
Праворуч від катедри св. Миколи була будова колишньої манастирської трапезної, також фундації гетьмана І. Мазепи. Вона мала спочатку три бані й аркатури на стовпах і навколо гранчастого вівтаря. Мала, мабуть, і бароккові фронтони. Ії зіпсовано перебудовами під провіянтські склади військового відомства в 1831 р., яке заволоділо Миколаївським манастирем під час розбудови печерської фортеці. З того часу манастир став називатися Військово-Миколаївським, або просто: - «Військовий» або «Великий Микола».
Трапезна церква Військово-Микільського манастиря (1690 рр.) в процесі руйнування 1934 р.
Дзвіниця Миколаївського манастиря була збудована в 1750-х рр.. теж у стилі українського барокко. Військова російська адміністрація зіпсувала її, перебудувавши типово-української форми баню на незґрабну псевдо-російську.
Увесь архітектурний ансамбль Миколаївського манастиря будувався в добу блискучого розквіту української національної культури, науки і мистецтва, в часи найбільшого добробуту українського народу і розкішного життя козацтва.
За часів гетьмансько-козацької держави напівзруйнований різними загарбниками Київ знову відбудовується і прикрашується новими храмами в шляхетному стилі українського барокко. По всій Україні і зокрема в її столиці провадилось велетенське будівництво коштами козацької старшини і всього народу, який любовно оздоблював своїми національно-мистецькими перлинами новозбудовані храми. Стиль українського барокко своїм багатством форм та імпозантністю органічно зростався з високорозвиненим народнім мистецтвом. Він, творчо вбравши в себе мистецькі впливи заходу, став досягненням народу. В історію світової архітектури він увійшов під назвою український або козацький барокко.
Микільський монастир наприкінці XVIII ст. - Вікіпедія
В цьому шляхетному стилі народ створив на своїй землі чимало перлин української національної архітектури. Прекрасні столичні архітектурні ансамблі катедри св. Софії, Михайлівського манастиря, Києво-Печерської Лаври, а також Братського, Флорівського, Кирилівського, Видубецького манастирів і зокрема манастиря Миколаївського були гордістю всього українського народу.
Ця самобутність українського національного мистецтва дуже дратувала царський уряд і наслане в Україну московське духівництво. Скрізь, де тільки було можливо, вони намагалися надавати українським храмам бодай частинно московського характеру - (перебудовування бань, дахів, начіплювання своїх двоголових орлів на стінах, вівтарних царських вратах: св. Софія, Успенська катедра та ін. і навіть на надбанних хрестах: Михайлівський манастир).
Офіційна церковна анатема на гетьмана Мазепу зобов’язувала виклинати його ім’я в усіх церквах України. Проте ім’я фундатора храму за давньою церковною традицією завжди відзначалася похвалою.
Трапився великий конфуз, коли цар Микола I, бувши одного разу на Службі Божій у Військово-Миколаївській катедрі запитав настоятеля храму, чому ім’я «ізмєнніка» Мазепи вихваляється, коли за анатемою його треба тільки проклинати. Резонною відповіддю було пояснення: «і проклинаємо (як «ізмєнніка») і вихваляємо як фундатора храму цього».
Пряма послідовниця царської - радянська Росія пішла ще далі прокльонів імени великого мецената українського національного мистецтва. Всі храми фундації й частинно репарації гетьмана Івана Мазепи були зруйновані дощенту. В одному тільки Києві в 1934-36 рр. були зруйновані Михайлівський, Братський і Миколаївський манастирі (Успенська катедра Києво-Печерської Лаври була замінована перед втечею більшевиків з Києва в 1941 р.). Зруйновані також храми Мазепиної будови в Переяславі (Покровська катедра) і безліч церков цієї доби по цілій Україні.
На місці зруйнованого Миколаївського манастиря збудовано декілька убогих бараків військово-мебльової фабрики, зруйновано також «Малого Миколу» і цвинтар навколо Аскольдової могили, який перетворено на «Парк культури і отдыха». Зіпсовано також перебудовою і церковцю-ротонду над могилою князя Аскольда.
Катедру св. Миколи, як і більшість інших храмів, не було обмірено і не сфотографовано докладно перед руйнуванням. Проте ми маємо вичерпні документи, щоб заперечити тенденційні радянські тлумачення про те, ніби деталі порталів катедр Миколаївського і Братського манастирів виконувались з каменю у Москві і ніби привезені до Києва в розібраному вигляді, як заявляє Д. Яблонський, намагаючись змосковщити архітектуру вже неіснуючих обох храмів. (Див. Д. Яблонський, Порталы в украинской архитектуре. Под ред. Доктора архитектуры В. Г. Заболотного, Киев, 1955. Изд. Академии Архитектуры УССР, ст. 125). Це не відповідає правді, бо всі зовнішні архітектурні деталі в обох катедрах виконані були з цегли і оздоблені скульптурними прикрасами безпосередньо у Києві. Російська ж версія про авторство «московського зодчего Йосифа Старцева», повторювана в згаданій праці, вже двічі була заперечена видатними українськими мистецтвознавцями - проф. Костем Шероцьким та проф. Федором Єрнстом.
Про автора:
Олекса Іванович Повстенко (1902-1973) - український архітектор, історик мистецтва.
Народився на Поділлі. Учасник визвольної боротьби Української Народної Республіки. Член наукової ради Софійського архітектурно-історичного музею (1939-1941), з 1941 - директор.
У 1941 році врятував святу Софію від знищення радянськими військами перед їхнім відступом. На еміграції написав про неї свою цінну монографію: Катедра св. Софії у Києві. - Нью-Йорк, УВАН, 1954 (http://diasporiana.org.ua/mistetstvo/9227-povstenko-o-katedra-sv-sofiyi-u-kiyevi/). З 1949 року жив у США, з 1959 року працював архітектором-проектувальником Капітолію США.
Похований на українському цвинтарі Саут-Баунд-Брук в штаті Нью-Джерсі.
Підготовано Ігорем Писаренко
Джерело - www.happymisto.od.ua