Патріотизм із колін: як українська влада бореться проти осквернення українських меморіалів у Польщі

[arshcherbak]

Суворо кажучи, чинна українська влада ніколи не відзначалася особливою принциповістю та сміливістю щодо відстоювання українських національних цінностей та історичної правди на міжнародній арені. Усі їхні наспіви про патріотизм та національну гордість із початку виборчої кампанії та дотепер були й завжди будуть розраховані суто на "внутрішній ринок". А ось сперечатися з пестунами із Євросоюзу - навіть якщо під ударом наша національна гідність і НАВІТЬ якщо йдеться про всякі Румунопольщаугорщини, які прилипли до цього Євросоюзу по периметру - наші політики не люблять. А якщо вони це й роблять, то суто на колінах та зі стеком у зубах.



Але усіх переплюнули сопліжуї із Українського інституту національної пам'яті, які днями звернулися до поляків із проханням (стаття ще є доступною в кеші гугла) (проханням, Карл!) заборонити аборигенним свинособакам оскверняти та знищувати українські пам'ятники бійцям УПА. А щоби "збити градус нахабства", директор інституту Антон Дробович відчутно применшив обсяг завданої шкоди ("слава Богу, не масовий характер!") та покаявся за "подібні ганебні випадки в Україні". Хоча цілком очевидно, що те, як поляки обходяться із українськими меморіалами та як їхня влада заплющує очі на осквернення могил українських воїнів, не має жодного еквіваленту в нашій країні та не може бути пом'якшено нічим. І Україна має право не просто просити, а вимагати від Польщі вибачень та повного відшкодування завданої шкоди. Замість цього Дробович пропонує полякам поміркувати над відповідним законопроектом, поки Україна буде сама за власні гроші відновлювати усі спаплюжені та знищені меморіали. Відчуваєте гордість? Національну гідність?

При цьому сама польська влада (а Дробович із нею ще й погоджується) вважає пам'ятники солдатам УПА та ОУН на своїй території незаконними й тому не бачить у своїх діях (або бездіяльності) складу злочину. І ось це тільки "причесана", офіційна позиція. Пересічні громадяни не соромляться у висловах на адресу українців та наших національних героїв, а то й взагалі виправдовують та підтримують осквернення пам'ятників. На польських ресурсах можна зустріти ось такі коментарі:

"В українському інституті національної пам'яті напевне усі з глузду з'їхали. Бандерівці не мають жодного морального права вимагати від нас визнання незаконно встановлених пам'ятників убивцям із УПА. Вони говорять, готові за свій рахунок відновити "зруйновані вандалами українські святині". В них немає ні честі, ні сорому, ні совісті, ні обмежень. Українці повинні просити вибачення на колінах за звірства проти поляків, які загинули від рук українських націоналістів. Ніхто із нас не забуде Волинь. А що ж ми бачимо, українська молодь виховується у дусі ненависті. Мало хто з них обізнаний про ті трагічні події. В Україні роблять усе, щоб підтримувати суспільне невігластво та сумніви. Але при цьому Києву вистачає нахабства піднімати питання про пам'ятники, присвячені УПА"

І ось із ЦИМ ми намагаємося домовитися "по-хорошому"? Перед ЦИМ наші офіційні особи підлабузнюються, бо бояться зіпсувати "гарні, дружні" стосунки? Навіщо? В обмін на що українська влада дозволяє ображати гідність українського народу, дресирувати себе - адже саме цим і займаються наші "трохи більш європейські" сусіди, промацуючи межі дозволеного, перевіряючи наскільки глибоко ми дозволимо втоптати нас у бруд. Давно пора дохідливо дати зрозуміти усім, і у першу чергу полякам, що Україна не питатиме у них дозволу, щоб шанувати своїх героїв, і не терпітиме жодних зазіхань на свої святині та історичну правду. Не дуплити ще термін-другий, каючись та підлабузнюючись, а поставити вже себе, як слід, як незалежну суверенну державу. І таке питання, як визнання пам'ятників та меморіалів солдатам УПА об'єктами культурної спадщини, треба вирішувати не через польський Сейм (ці лакузи зроблять, що їм зверху накажуть), а через такі організації, як ООН та вищі керівні органи Євросоюзу.

Захист культурних цінностей та національної гордості українського народу - це наш обов'язок, а не опція.