Дрібка оптимізму
Originally posted by ihorhulyk at Дрібка оптимізму
Коли політики виходять на телеекрани і упродовж годин товчуть воду у ступах, мені хочеться сказати їм словами Єжи Лєца: „Не пиши кредо на паркані”. Направду, війна змусила нас не вірити словам, якими б філігранними вони не були, а реаліям, - коли жахливим, коли загрозливим, а коли й карикатурним.
Насправді Майдан і російська агресія не змінили нічого кардинального у повсякденні пересічного громадянина. Дехто піддався природній спокусі повірити обіцянкам влади, і тепер доводиться відкашлювати кров’ю. Але, за великим рахунком, принцип „все і негайно”, яким, здебільшого, послуговувалися люди, тішачись перспективою тотального оновлення, люстрації etc. - та ж лотерея, оскільки наша незріла демократія, далебі, не може гарантувати нікому таких суттєвих речей. Тобто, - варто реально оцінювати свої можливості і не випробовувати долю.
Хтось з аналітиків, якими тепер рясніє інтернет, вважає, що війна вкотре переконала всіх в утопічності «братерства» між народами. Те, що нехтування принципом «у політиці немає друзів, є лише інтереси» може перетворити пісок на дефіцит в Сахарі, підтвердилося вкотре і прямолінійно. Що вийшло із «полюбовних» стосунків Януковича і К з Москвою? За фатаморганні державні вибрики розраховуються тепер не «ощасливлені» люмпени, а нормальні і законослухняні громадяни, з родин яких мобілізація вивітрила спокій, висмикує синів, батьків, а війна витягнує не тільки благочинність для війська, але й мільйонні кошти для порятунку збанкрутілих фінансових установ.
Моя дрібка оптимізму у контексті тотальної зневіри і невідомості полягає у тому, щоб ствердити либонь парадоксальне: жодна війна не здатна забрати у людини її найлюдськішу рису - потребу мріяти і втілювати свої мрії у життя. „Так все не буде”, - кажуть з цього приводу галичани, а Гарі Гаррісон, американський фантаст, написав пророчі слова: „У світі існує рятівний механізм саморегуляції - погані часи не можуть тривати довго”.
Нам варто втримати цю здатність якомога довше, аби відтак, згодом, щойно з’явиться найменша нагода для самореалізації, взятися за справу. Я переконаний, що тоді все у нас виходитиме якнайкраще, і що результат дуже хутко компенсує нам терпіння під час „окаянних днів”.
Ба більше, навчені гірким досвідом виживання, ми навряд чи повіримо ще раз пустопорожнім політикам і епатажним проектам. Тобто станемо сильнішими і вправнішими, самодостатнішими у власному виборі. Ми будемо цінувати те, що маємо не тому, що хтось його нам дав, а тому, що воно набуте власними руками, розумом та енергією. І тоді політикам не доведеться провадити свої психотерапевтичні сеанси, їхні потуги видаватимуться банально-смішними, а те, що вони пропонують - грою слів. Не більше...
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru
Чуть-чуть оптимизма
Когда политики выходят на телеэкраны и на протяжении часов толкут воду в ступе, мне хочется сказать им словами Ежи Леца: "Не пиши кредо на заборе". Действительно, война заставила нас не верить словам, какими бы филигранными они не были, а реалиям, - иногда ужасным, иногда угрожающим, а случится - то и карикатурным.
На самом деле Майдан и российская агрессия не изменили ничего кардинального в повседневности простого гражданина. Некоторые подверглись естественному искушению поверить обещаниям власти, а теперь приходится откашливать кровью. Но, по большому счету, принцип "все и немедленно", которым, в основном, пользовались люди, радуясь перспективой тотального обновления, люстрации etc. - та же лотерея, поскольку наша незрелая демократия, право, не может гарантировать никому таких существенных вещей. То есть, - стоит реально оценивать свои возможности и не испытывать судьбу.
Кто-то из аналитиков, которыми теперь изобилует интернет, считает, что война раз убедила всех в утопичности «братства» между народами. То, что пренебрежение принципом «в политике нет друзей, есть только интересы» может превратить песок на дефицит в Сахаре, подтвердилось окончательно и прямолинейно. Что вышло из «полюбовных» отношений Януковича и К с Москвой? За фатаморганные государственные фокусы рассчитываются теперь не «осчастливленные» люмпены, а нормальные и законопослушные граждане, из семей которых мобилизация виветрила покой, выдергивает сыновей, отцов, а война вытягивает не только благотворительность для войска, но и миллионные средства для спасения обанкротившихся финансовых учреждений.
Моя щепотка оптимизма в контексте тотального унынья и неизвестности заключается в том, чтобы повторить, наверное, парадоксальное: ни одна война не способна забрать у человека его самую человеческую черту - потребность мечтать и воплощать свои мечты в жизнь. "Так всегда не будет", - говорят по этому поводу галичане, а Гарри Гаррисон, американский фантаст, написал пророческие слова: "В мире существует спасительный механизм саморегуляции - плохие времена не могут продолжаться долго".
Нам следует удержать эту способность как можно дольше, чтобы потом, впоследствии, как только появится малейшая возможность для самореализации, взяться за дело. Я убежден, что тогда все у нас будет выходить лучше, и результат очень быстро компенсирует нам терпение во время "окаянных дней".
Более того, наученные горьким опытом выживания, мы вряд ли поверим еще раз пустым политикам и эпатажным проектам. То есть станем сильнее и ловчее, самодостаточнее в собственном выборе. Мы будем ценить то, что имеем, не потому, что кто-то его нам дал, а потому, что оно приобретено собственными руками, умом и энергией. И тогда политикам не придется проводить свои психотерапевтические сеансы, их потуги будут казаться банально-смешными, а то, что они предлагают - игрой слов. Не более...
Игорь Гулык
Коли політики виходять на телеекрани і упродовж годин товчуть воду у ступах, мені хочеться сказати їм словами Єжи Лєца: „Не пиши кредо на паркані”. Направду, війна змусила нас не вірити словам, якими б філігранними вони не були, а реаліям, - коли жахливим, коли загрозливим, а коли й карикатурним.
Насправді Майдан і російська агресія не змінили нічого кардинального у повсякденні пересічного громадянина. Дехто піддався природній спокусі повірити обіцянкам влади, і тепер доводиться відкашлювати кров’ю. Але, за великим рахунком, принцип „все і негайно”, яким, здебільшого, послуговувалися люди, тішачись перспективою тотального оновлення, люстрації etc. - та ж лотерея, оскільки наша незріла демократія, далебі, не може гарантувати нікому таких суттєвих речей. Тобто, - варто реально оцінювати свої можливості і не випробовувати долю.
Хтось з аналітиків, якими тепер рясніє інтернет, вважає, що війна вкотре переконала всіх в утопічності «братерства» між народами. Те, що нехтування принципом «у політиці немає друзів, є лише інтереси» може перетворити пісок на дефіцит в Сахарі, підтвердилося вкотре і прямолінійно. Що вийшло із «полюбовних» стосунків Януковича і К з Москвою? За фатаморганні державні вибрики розраховуються тепер не «ощасливлені» люмпени, а нормальні і законослухняні громадяни, з родин яких мобілізація вивітрила спокій, висмикує синів, батьків, а війна витягнує не тільки благочинність для війська, але й мільйонні кошти для порятунку збанкрутілих фінансових установ.
Моя дрібка оптимізму у контексті тотальної зневіри і невідомості полягає у тому, щоб ствердити либонь парадоксальне: жодна війна не здатна забрати у людини її найлюдськішу рису - потребу мріяти і втілювати свої мрії у життя. „Так все не буде”, - кажуть з цього приводу галичани, а Гарі Гаррісон, американський фантаст, написав пророчі слова: „У світі існує рятівний механізм саморегуляції - погані часи не можуть тривати довго”.
Нам варто втримати цю здатність якомога довше, аби відтак, згодом, щойно з’явиться найменша нагода для самореалізації, взятися за справу. Я переконаний, що тоді все у нас виходитиме якнайкраще, і що результат дуже хутко компенсує нам терпіння під час „окаянних днів”.
Ба більше, навчені гірким досвідом виживання, ми навряд чи повіримо ще раз пустопорожнім політикам і епатажним проектам. Тобто станемо сильнішими і вправнішими, самодостатнішими у власному виборі. Ми будемо цінувати те, що маємо не тому, що хтось його нам дав, а тому, що воно набуте власними руками, розумом та енергією. І тоді політикам не доведеться провадити свої психотерапевтичні сеанси, їхні потуги видаватимуться банально-смішними, а те, що вони пропонують - грою слів. Не більше...
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru
Чуть-чуть оптимизма
Когда политики выходят на телеэкраны и на протяжении часов толкут воду в ступе, мне хочется сказать им словами Ежи Леца: "Не пиши кредо на заборе". Действительно, война заставила нас не верить словам, какими бы филигранными они не были, а реалиям, - иногда ужасным, иногда угрожающим, а случится - то и карикатурным.
На самом деле Майдан и российская агрессия не изменили ничего кардинального в повседневности простого гражданина. Некоторые подверглись естественному искушению поверить обещаниям власти, а теперь приходится откашливать кровью. Но, по большому счету, принцип "все и немедленно", которым, в основном, пользовались люди, радуясь перспективой тотального обновления, люстрации etc. - та же лотерея, поскольку наша незрелая демократия, право, не может гарантировать никому таких существенных вещей. То есть, - стоит реально оценивать свои возможности и не испытывать судьбу.
Кто-то из аналитиков, которыми теперь изобилует интернет, считает, что война раз убедила всех в утопичности «братства» между народами. То, что пренебрежение принципом «в политике нет друзей, есть только интересы» может превратить песок на дефицит в Сахаре, подтвердилось окончательно и прямолинейно. Что вышло из «полюбовных» отношений Януковича и К с Москвой? За фатаморганные государственные фокусы рассчитываются теперь не «осчастливленные» люмпены, а нормальные и законопослушные граждане, из семей которых мобилизация виветрила покой, выдергивает сыновей, отцов, а война вытягивает не только благотворительность для войска, но и миллионные средства для спасения обанкротившихся финансовых учреждений.
Моя щепотка оптимизма в контексте тотального унынья и неизвестности заключается в том, чтобы повторить, наверное, парадоксальное: ни одна война не способна забрать у человека его самую человеческую черту - потребность мечтать и воплощать свои мечты в жизнь. "Так всегда не будет", - говорят по этому поводу галичане, а Гарри Гаррисон, американский фантаст, написал пророческие слова: "В мире существует спасительный механизм саморегуляции - плохие времена не могут продолжаться долго".
Нам следует удержать эту способность как можно дольше, чтобы потом, впоследствии, как только появится малейшая возможность для самореализации, взяться за дело. Я убежден, что тогда все у нас будет выходить лучше, и результат очень быстро компенсирует нам терпение во время "окаянных дней".
Более того, наученные горьким опытом выживания, мы вряд ли поверим еще раз пустым политикам и эпатажным проектам. То есть станем сильнее и ловчее, самодостаточнее в собственном выборе. Мы будем ценить то, что имеем, не потому, что кто-то его нам дал, а потому, что оно приобретено собственными руками, умом и энергией. И тогда политикам не придется проводить свои психотерапевтические сеансы, их потуги будут казаться банально-смешными, а то, что они предлагают - игрой слов. Не более...
Игорь Гулык