Не все й не одразу
Originally posted by ihorhulyk at Не все й не одразу
Ілюстрація: caricatura.ru
Мене вже не дивує загальний постреволюційний настрій. Таке було й після першого Майдану. Маючи неабияке терпіння вистояти на дощі й морозі, перед загрозою «Беркуту» понад півроку, тепер, коли першочергові цілі досягнуто, громада починає потерпати від дивної сверблячки змін. Усе і негайно, всіх - і до дідька, як мед, так і ложкою...
Проблема не в ентузіазмі, не в радикалізмі вчорашніх революціонерів. Проблема - в одній препоганій звичці, яку, - поруч із цілим комплексом недугів, успадкованих від авторитаризму, теж слід подолати негайно.
Ця звичка, - користати моментом, авторитетом революції, її героїв,тих, хтоне повернувся з Майдану, для задоволення не вельми шляхетних цілей. Мені чомусь не вельми до смаку, коли зараз, взявшись «жити по-новому», попід офісами державних установ часто з’являються натовпи «розлючених самозваних люстраторів», вимагаюч, м’яко кажучи, не зовсім реальних і ще м’якше, - не зовсім праведних кроків. Я розумію, «революційні трибунали» - це модно, але, либонь, лише в уяві постсовка. Європа, до якої ми так прагнемо, не вельми толерує схожі методи.
Ба більше, судячи іх власних спостережень, можу виснувати одну доволі прикру річ: численні громадські організації, які під час революції справді демонстрували неабияку відвагу, принциповість і непохитність, зараз якось плавно трансформувалися у такий собі «рекет за викликом». Хтось за спинами молодих хлопців, плекаючи почуття помсти чи, може, вибудовуючи власні плани, винаймає їх для шантажу опонента чи кривдника, підсиливши їхню присутність телевізійними камерами... Мовляв, ось він - голос народу, ось люстрація в дії.
Я колись вже задавався непростим запитанням: а хто люструватиме люстраторів? Ця проблема чомусь затушовується, заминається, виштовхується на маргінес суспільного дискурсу. А тим часом за лаштунками вчорашні правдолюбці влаштовують «міжсобойчики» із тими, кого вони так полум’яно пікетували, ладнають свої справи, і, подейкують, навіть стрижуть неабиякі зелені купони. Чиновник відкупився, і спить спокійно. Він купив собі не тільки комфортне перебування на посаді, він тепер достеменно знає, до кого варто звертатися в разі чого...
Ясна річ, - «колишніх», скомпрометованих корупцією, злочинами тощо слід гнати поганою мітлою від управління державою. Але, гадаю, справедливо буде робити це аргументовано, серйозно і шануючи людську особистість, якою б ницою вона не була. Таким чином ми продемонструємо свою моральну вищість, нову якість політики. І не матимемо докорів сумління, що починали добре, а завершили полюванням на відьом.
...Не йде мені з голови й історія з призначенням Бориса Ложкіна на посаду головного канцеляриста при новому президентові. Певна річ, сприймати його чи не сприймати, - особиста справа кожного. Але серед зливи звинувачень їхні артикулятори мали б на хвильку зупинитися. Повернутися трішечки у минуле, коли, принаймні, журналістська спільнота дивилася на цього чоловіка, мов на ікону медіаменеджменту. Видання його холдингу, які відтак (підозрюю, не зовсім добровільно) перейшли до рук одіозного Курченка, так от, видання Ложкіна вважалися взірцевими за дотриманням стандартів. І коли власник UMH перестав бути господарем, ціла команда зірок пера пішла разом з ним. І створила новий продукт, який теж, гадаю, заслуговує найвищих оцінок.
Це так, між іншим, нічого особистого... Звісно, могли б й українською робити це діло. Зрештою, на все свій час.
...Громадська думка не має історії, - цинічно зауважив колись, здається, один із американських президентів. Але, в принципі, варто пам’ятати те, що відбулося з нами бодай недавно. Пам’ятати, аби тримати у голові страшну ціну, заплачену за те, що маємо нині. І для того, аби зрозуміти: не буває так, що «все й одразу». Кожна вершина - це, перш за все, час, піт, а, може, й кров. Хотілося б, щоб останньої було якомога менше. Тому будьмо розважливими і справедливими, якщо бажаємо справедливості й щодо себе.
Ігор Гулик
Не все и не сразу
Меня уже не удивляет общее постреволюционное настроение. Такое было и после первого Майдана. Имея большое терпение выстоять на дожде и морозе, перед угрозой «Беркута» более полугода, теперь, когда первоочередные цели достигнуты, общество начинает страдать от странного зуда изменений. Все и немедленно, всех - и к чертям, как мед, так и ложкой...
Проблема не в энтузиазме, не в радикализме вчерашних революционеров. Проблема - в одной отвратительной привычке, которую, - вместе с целым комплексом болезней, унаследованных от авторитаризма, - тоже следует преодолеть немедленно.
Эта привычка, - пользоваться моментом, авторитетом революции, ее героев, тех, кто не вернулся с Майдана, для удовлетворения не очень благородных целей. Мне почему-то не очень по вкусу, когда сейчас, взявшись «жить по-новому», под офисами государственных учреждений часто появляются толпы «разъяренных самозваных люстраторов», требуя, мягко говоря, не совсем реальных, и еще мягче, - не совсем праведных шагов. Я понимаю, «революционные трибуналы» - это модно, но, пожалуй, только в воображении постсовка. Европа, к которой мы так стремимся, не очень уважает подобные методы.
Более того, судя их собственных наблюдений, могу заключить одну довольно неприятную вещь: многочисленные общественные организации, которые во время революции действительно демонстрировали большую отвагу, принципиальность и непоколебимость, сейчас как-то плавно трансформировались в некий «рэкет по вызову». Кто-то за спинами молодых ребят, лелея чувство мести или, может, выстраивая собственные планы, нанимает их для шантажа оппонента или обидчика, усилив их присутствие телевизионными камерами... Мол, вот он - голос народа, вот люстрация в действии.
Я когда-то уже задавался непростым вопросом: а кто будет люстрировать люстраторов? Эта проблема почему-то затушевывается, застревает, выталкивается на обочину общественного дискурса. А тем временем за кулисами вчерашние правдолюбцы устраивают «междусобойчики» с теми, кого они так пламенно пикетировали, улаживают свои дела, и, говорят, даже стригут незаурядные зеленые купоны. Чиновник откупился, и спит спокойно. Он приобрел себе не только комфортное пребывание на должности, он теперь точно знает, к кому следует обращаться в случае чего...
Конечно, - «бывших», скомпрометированных коррупцией, преступлениями и т.п. следует гнать поганой метлой от управления государством. Но, думаю, справедливо будет делать это аргументированно, серьезно и уважая человеческую личность, какой бы низменной она ни была. Таким образом мы продемонстрируем свою моральное превосходство, новое качество политики. И не будем иметь упреков совести, что начинали хорошо, а завершили охотой на ведьм.
...Не идет у меня из головы и история с назначением Бориса Ложкина на должность главного канцеляриста при новом президенте. Конечно, воспринимать его или не принимать, - личное дело каждого. Но среди ливня обвинений их артикуляторы должны на минуту остановиться. Вернуться немного в прошлое, когда, по крайней мере, журналистское сообщество смотрело на этого человека, как на икону медиаменеджмента. Издания его холдинга, которые затем (подозреваю, не совсем добровольно) перешли в руки одиозного Курченко, так вот, издания Ложкина считались образцовыми за соблюдением стандартов. И когда владелец UMH перестал быть хозяином, целая команда звезд пера ушла вместе с ним. И создала новый продукт, который тоже, думаю, заслуживает самых высоких оценок.
Это так, между прочим, ничего личного... Конечно, могли бы делать этоина украинском. Впрочем, всему свое время.
...Общественное мнение не имеет истории, - цинично заметил когда-то, кажется, один из американских президентов. Но, в принципе, следует помнить то, что произошло с нами хотя бы недавно. Помнить, чтобы держать в голове страшную цену, заплаченную за то, что имеем сейчас. И для того, чтобы понять: не бывает так, что «все и сразу». Каждая вершина - это, прежде всего, время, пот, а, может, и кровь. Хотелось бы, чтобы последней было как можно меньше. Поэтому будем рассудительными и справедливыми, если желаем справедливости и в отношении к себе.
Игорь Гулык
Ілюстрація: caricatura.ru
Мене вже не дивує загальний постреволюційний настрій. Таке було й після першого Майдану. Маючи неабияке терпіння вистояти на дощі й морозі, перед загрозою «Беркуту» понад півроку, тепер, коли першочергові цілі досягнуто, громада починає потерпати від дивної сверблячки змін. Усе і негайно, всіх - і до дідька, як мед, так і ложкою...
Проблема не в ентузіазмі, не в радикалізмі вчорашніх революціонерів. Проблема - в одній препоганій звичці, яку, - поруч із цілим комплексом недугів, успадкованих від авторитаризму, теж слід подолати негайно.
Ця звичка, - користати моментом, авторитетом революції, її героїв,тих, хтоне повернувся з Майдану, для задоволення не вельми шляхетних цілей. Мені чомусь не вельми до смаку, коли зараз, взявшись «жити по-новому», попід офісами державних установ часто з’являються натовпи «розлючених самозваних люстраторів», вимагаюч, м’яко кажучи, не зовсім реальних і ще м’якше, - не зовсім праведних кроків. Я розумію, «революційні трибунали» - це модно, але, либонь, лише в уяві постсовка. Європа, до якої ми так прагнемо, не вельми толерує схожі методи.
Ба більше, судячи іх власних спостережень, можу виснувати одну доволі прикру річ: численні громадські організації, які під час революції справді демонстрували неабияку відвагу, принциповість і непохитність, зараз якось плавно трансформувалися у такий собі «рекет за викликом». Хтось за спинами молодих хлопців, плекаючи почуття помсти чи, може, вибудовуючи власні плани, винаймає їх для шантажу опонента чи кривдника, підсиливши їхню присутність телевізійними камерами... Мовляв, ось він - голос народу, ось люстрація в дії.
Я колись вже задавався непростим запитанням: а хто люструватиме люстраторів? Ця проблема чомусь затушовується, заминається, виштовхується на маргінес суспільного дискурсу. А тим часом за лаштунками вчорашні правдолюбці влаштовують «міжсобойчики» із тими, кого вони так полум’яно пікетували, ладнають свої справи, і, подейкують, навіть стрижуть неабиякі зелені купони. Чиновник відкупився, і спить спокійно. Він купив собі не тільки комфортне перебування на посаді, він тепер достеменно знає, до кого варто звертатися в разі чого...
Ясна річ, - «колишніх», скомпрометованих корупцією, злочинами тощо слід гнати поганою мітлою від управління державою. Але, гадаю, справедливо буде робити це аргументовано, серйозно і шануючи людську особистість, якою б ницою вона не була. Таким чином ми продемонструємо свою моральну вищість, нову якість політики. І не матимемо докорів сумління, що починали добре, а завершили полюванням на відьом.
...Не йде мені з голови й історія з призначенням Бориса Ложкіна на посаду головного канцеляриста при новому президентові. Певна річ, сприймати його чи не сприймати, - особиста справа кожного. Але серед зливи звинувачень їхні артикулятори мали б на хвильку зупинитися. Повернутися трішечки у минуле, коли, принаймні, журналістська спільнота дивилася на цього чоловіка, мов на ікону медіаменеджменту. Видання його холдингу, які відтак (підозрюю, не зовсім добровільно) перейшли до рук одіозного Курченка, так от, видання Ложкіна вважалися взірцевими за дотриманням стандартів. І коли власник UMH перестав бути господарем, ціла команда зірок пера пішла разом з ним. І створила новий продукт, який теж, гадаю, заслуговує найвищих оцінок.
Це так, між іншим, нічого особистого... Звісно, могли б й українською робити це діло. Зрештою, на все свій час.
...Громадська думка не має історії, - цинічно зауважив колись, здається, один із американських президентів. Але, в принципі, варто пам’ятати те, що відбулося з нами бодай недавно. Пам’ятати, аби тримати у голові страшну ціну, заплачену за те, що маємо нині. І для того, аби зрозуміти: не буває так, що «все й одразу». Кожна вершина - це, перш за все, час, піт, а, може, й кров. Хотілося б, щоб останньої було якомога менше. Тому будьмо розважливими і справедливими, якщо бажаємо справедливості й щодо себе.
Ігор Гулик
Не все и не сразу
Меня уже не удивляет общее постреволюционное настроение. Такое было и после первого Майдана. Имея большое терпение выстоять на дожде и морозе, перед угрозой «Беркута» более полугода, теперь, когда первоочередные цели достигнуты, общество начинает страдать от странного зуда изменений. Все и немедленно, всех - и к чертям, как мед, так и ложкой...
Проблема не в энтузиазме, не в радикализме вчерашних революционеров. Проблема - в одной отвратительной привычке, которую, - вместе с целым комплексом болезней, унаследованных от авторитаризма, - тоже следует преодолеть немедленно.
Эта привычка, - пользоваться моментом, авторитетом революции, ее героев, тех, кто не вернулся с Майдана, для удовлетворения не очень благородных целей. Мне почему-то не очень по вкусу, когда сейчас, взявшись «жить по-новому», под офисами государственных учреждений часто появляются толпы «разъяренных самозваных люстраторов», требуя, мягко говоря, не совсем реальных, и еще мягче, - не совсем праведных шагов. Я понимаю, «революционные трибуналы» - это модно, но, пожалуй, только в воображении постсовка. Европа, к которой мы так стремимся, не очень уважает подобные методы.
Более того, судя их собственных наблюдений, могу заключить одну довольно неприятную вещь: многочисленные общественные организации, которые во время революции действительно демонстрировали большую отвагу, принципиальность и непоколебимость, сейчас как-то плавно трансформировались в некий «рэкет по вызову». Кто-то за спинами молодых ребят, лелея чувство мести или, может, выстраивая собственные планы, нанимает их для шантажа оппонента или обидчика, усилив их присутствие телевизионными камерами... Мол, вот он - голос народа, вот люстрация в действии.
Я когда-то уже задавался непростым вопросом: а кто будет люстрировать люстраторов? Эта проблема почему-то затушевывается, застревает, выталкивается на обочину общественного дискурса. А тем временем за кулисами вчерашние правдолюбцы устраивают «междусобойчики» с теми, кого они так пламенно пикетировали, улаживают свои дела, и, говорят, даже стригут незаурядные зеленые купоны. Чиновник откупился, и спит спокойно. Он приобрел себе не только комфортное пребывание на должности, он теперь точно знает, к кому следует обращаться в случае чего...
Конечно, - «бывших», скомпрометированных коррупцией, преступлениями и т.п. следует гнать поганой метлой от управления государством. Но, думаю, справедливо будет делать это аргументированно, серьезно и уважая человеческую личность, какой бы низменной она ни была. Таким образом мы продемонстрируем свою моральное превосходство, новое качество политики. И не будем иметь упреков совести, что начинали хорошо, а завершили охотой на ведьм.
...Не идет у меня из головы и история с назначением Бориса Ложкина на должность главного канцеляриста при новом президенте. Конечно, воспринимать его или не принимать, - личное дело каждого. Но среди ливня обвинений их артикуляторы должны на минуту остановиться. Вернуться немного в прошлое, когда, по крайней мере, журналистское сообщество смотрело на этого человека, как на икону медиаменеджмента. Издания его холдинга, которые затем (подозреваю, не совсем добровольно) перешли в руки одиозного Курченко, так вот, издания Ложкина считались образцовыми за соблюдением стандартов. И когда владелец UMH перестал быть хозяином, целая команда звезд пера ушла вместе с ним. И создала новый продукт, который тоже, думаю, заслуживает самых высоких оценок.
Это так, между прочим, ничего личного... Конечно, могли бы делать этоина украинском. Впрочем, всему свое время.
...Общественное мнение не имеет истории, - цинично заметил когда-то, кажется, один из американских президентов. Но, в принципе, следует помнить то, что произошло с нами хотя бы недавно. Помнить, чтобы держать в голове страшную цену, заплаченную за то, что имеем сейчас. И для того, чтобы понять: не бывает так, что «все и сразу». Каждая вершина - это, прежде всего, время, пот, а, может, и кровь. Хотелось бы, чтобы последней было как можно меньше. Поэтому будем рассудительными и справедливыми, если желаем справедливости и в отношении к себе.
Игорь Гулык