Гра в класику
Originally posted by ihorhulyk at Гра в класику
Ілюстрація: sportbuk.com
Десь далеко, ще за гранню 2004-го, ми, здавалося, мали б загубити, як непотріб, властиву з часів царя Гороха традицію візантійщини у політиці. Інтриги і залаштункові виправи, фаворитизм і сепаратні угоди, хитромудрі комбінації і меркантильні інтереси, - чи не це, переповнивши чашу терпіння, двічі виштовхувало майданну стихію, недвозначно даючи зрозуміти еліті, що так далі жити не можна?
Тодішніх провідників опозиції, очевидно, також не влаштовувала гра "втемну", чи не тому їхні слогани були лаконічними і концентрованими, натомість вивчена Банковою рать на публіку висловлювалася обтічно, даючи зрозуміти, що там, у високих кабінетах, словесні конфігурації переходять грань пристойності. "Маємо те, що маємо", - класична формула першого президента, трансформувалася згодом у "Розкажіть мені, що будувати, і я вам збудую" другого, аби вивершитися лайкою на адресу журналістів, суддів та опонентів і спробою реабілітації на кшталт "Україна не Росія". Класики української політичної фразеології не надто переймалися сенсами, вони радше намагалися неоковирно висловити порожнечу поля державницьких ідей і нечуваною досі атракційністю цих спроб створити у посполитого ілюзію такої собі хлопської політики, де все, як на долоні, де нема каменюк за пазухами.
Натомість потреба блукання "між крапель" шліфувала уміння вітчизняних провідників, набуте, мабуть, на генному рівні, - уміння класичного, історично сформованого на рівні традиції словоблудства, кривоприсяжництва, клятволомства. Невластива представникам колишньої партноменклатури альтруїстична риса змушувала дбати про самовиживання індивіда, а не самореалізацію державних мужів. А оскільки на персоні очільника замикалися незліченна команда тих, хто випхав їх на крісло, тих, хто допомагав у цьому кріслі втриматися, зрештою, "дорога родина", то вони доконечно опинялися в ситуації кокона з інтриг, переплетених зв'язків, зобов’язань, примусу. Дистанція між владою та її джерелом, означеним Конституцією, невпинно довшала, і потреби народу, перш ніж дійти до чинників їхнього втілення, заламувалися, мов промінь, через призму сотень, тисяч інтересів придворного люду, потрапляли до коло обраних спотвореними, перебріханими, сфальшованими.
Фаворитизм системи лише посилював домінанту особистісного у справах загальних, витворював "класику" ухвалення рішень залежно від настрою чи захцянки улюбленця, залежно від смакових уподобань виокремлених представників челяді. Рафінованим втіленням стилю тодішнього керівництва стала практика організації і штучного "розрулювання" криз і інститут штатних "антикризових менеджерів".
Але з'ясувалося що "гра в класику" годиться для депресивно-сірого міжвиборчого побуту, натомість напередодні справжньої війни, яку спільнота відчуває інстинктивно, її правила не спрацьовують, ба навіть шкодять. Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони. Вони ж плодять прорахунки у стосунках з опонентами, некоректність збереження інкогніто внутрішніх непорозумінь, вивертають назовні конфлікти серед владного табору. Додайте сюди невизначеність орієнтирів окремих фігур, стурбованих перспективою працевлаштування, збереження бізнесу за умов АТО і терористичних атак.
Україна змінилася. Разом з нею мали б змінитися й правила гри. Але, з'ясовуємо, що сподівання наразі є марними. Попри ротацію особистостей не відбулося переосмислення мотивацій. Суперечності між антагоністами перейшли у площину спецоперацій. Вчорашні пасіонарії нині, роззявивши рота, чекали на президента, який ось-ось, після 25-го, і не далі, зуміє нагодувати п'ятьма хлібинами усіх жадібних.
Гра в класику у розпалі. А надворі вже 1-е... Червня.
Ігор Гулик
Игра в классику
Где-то далеко, еще за гранью 2004-го, мы, казалось, должны были выбросить, как хлам, свойственную со времен царя Гороха традицию византийщины в политике. Интриги и закулисные зигзаги, фаворитизм и сепаратные соглашения, хитроумные комбинации и меркантильные интересы, - не это ли, переполнив чашу терпения, дважды выталкивало майданную стихию, недвусмысленно давая понять элите, что так дальше жить нельзя?
Тогдашних руководителей оппозиции, очевидно, также не устраивала игра "втемную", не потому ли их слоганы были лаконичными и концентрированными, зато выученная Банковой рать на публику высказывалась обтекаемо, давая понять, что там, в высоких кабинетах, словесные конфигурации перечекают грань приличия. "Имеем то, что имеем", - классическая формула первого президента, трансформировалась впоследствии в "Скажите мне, что строить, и я вам построю" второго, чтобы завершиться бранью в адрес журналистов, судей и оппонентов и попыткой реабилитации вроде "Украина не Россия". Классики украинской политической фразеологии не слишком заботились смыслами, они скорее пытались неуклюже выразить пустоту поля государственных идей и неслыханной доселе атракционностью этих попыток создать в посполитых иллюзию некой "хлопской политики", где все, как на ладони, где не камней за пазухами.
Зато потребность маневра "между капель" шлифовала умение отечественных проводников, унаследованное, видимо, на генном уровне, - умение классического, исторически сложившегося на уровне традиции словоблудия, кривоприсяжництва, клятволомства. Несвойственная представителям бывшей партноменклатуры альтруистическая черта заставляла заботиться о выживания индивида, а не самореализации государственных мужей. А поскольку на персоне лидера замыкались бесчисленные команды тех, кто вытолкал их в кресло, тех, кто помогал в этом кресле удержаться, наконец, "дорогая семья", то они непременно оказывались в ситуации кокона из интриг, переплетенных связей, обязательств, принуждений. Дистанция между властью и ее источником, обозначенным Конституцией, неустанно удлинялась, и потребности народа, прежде чем дойти до факторов их воплощения, заламывались, как луч, через призму сотен, тысяч интересов придворного люда, попадали в круг избранных искаженными, перевранными, сфальсифицированными.
Фаворитизм системы лишь усиливал доминанту личностного в делам общих, создавал "классику" принятия решений в зависимости от настроения или прихоти любимца, в зависимости от вкусовых предпочтений определенных представителей челяди. Рафинированным воплощением стиля руководства стала практика организации и искусственного " разруливания "кризисов" и институт штатных "антикризисных менеджеров".
Но выяснилось, что "игра в классику" годится для депрессивно-серого межизбирательного быта, зато накануне настоящей войны, которую общество чувствует инстинктивно, ее правила не срабатывают, даже вредят. Верхушка не может сконцентрировать все свое внимание на разрушителях ее благосостояния, потому что многочисленные необъяснимые проблемы знати отвлекают ее, принуждая к круговой обороне. Они плодят просчеты в отношениях с оппонентами, некорректность сохранения инкогнито внутренних недоразумений, выворачивают наружу конфликты среди властного лагеря. Добавьте сюда неопределенность ориентиров отдельных фигур, обеспокоенных перспективой трудоустройства, сохранения бизнеса в условиях АТО и террористических атак.
Украина изменилась. Вместе с ней должны бы измениться и правила игры. Но, оказывается, что надежды пока напрасны. Несмотря на ротацию личностей не произошло переосмысление мотиваций. Противоречия между антагонистами перешли в плоскость спецопераций. Вчерашние пассионарии сейчас, разинув рот, ждали президента, который вот-вот, после 25-го, и не далее, сумеет накормить пятью хлебами всех жадных .
Игра в классику в разгаре. А на дворе уже 1-е... Июня.
Игорь Гулык
Ілюстрація: sportbuk.com
Десь далеко, ще за гранню 2004-го, ми, здавалося, мали б загубити, як непотріб, властиву з часів царя Гороха традицію візантійщини у політиці. Інтриги і залаштункові виправи, фаворитизм і сепаратні угоди, хитромудрі комбінації і меркантильні інтереси, - чи не це, переповнивши чашу терпіння, двічі виштовхувало майданну стихію, недвозначно даючи зрозуміти еліті, що так далі жити не можна?
Тодішніх провідників опозиції, очевидно, також не влаштовувала гра "втемну", чи не тому їхні слогани були лаконічними і концентрованими, натомість вивчена Банковою рать на публіку висловлювалася обтічно, даючи зрозуміти, що там, у високих кабінетах, словесні конфігурації переходять грань пристойності. "Маємо те, що маємо", - класична формула першого президента, трансформувалася згодом у "Розкажіть мені, що будувати, і я вам збудую" другого, аби вивершитися лайкою на адресу журналістів, суддів та опонентів і спробою реабілітації на кшталт "Україна не Росія". Класики української політичної фразеології не надто переймалися сенсами, вони радше намагалися неоковирно висловити порожнечу поля державницьких ідей і нечуваною досі атракційністю цих спроб створити у посполитого ілюзію такої собі хлопської політики, де все, як на долоні, де нема каменюк за пазухами.
Натомість потреба блукання "між крапель" шліфувала уміння вітчизняних провідників, набуте, мабуть, на генному рівні, - уміння класичного, історично сформованого на рівні традиції словоблудства, кривоприсяжництва, клятволомства. Невластива представникам колишньої партноменклатури альтруїстична риса змушувала дбати про самовиживання індивіда, а не самореалізацію державних мужів. А оскільки на персоні очільника замикалися незліченна команда тих, хто випхав їх на крісло, тих, хто допомагав у цьому кріслі втриматися, зрештою, "дорога родина", то вони доконечно опинялися в ситуації кокона з інтриг, переплетених зв'язків, зобов’язань, примусу. Дистанція між владою та її джерелом, означеним Конституцією, невпинно довшала, і потреби народу, перш ніж дійти до чинників їхнього втілення, заламувалися, мов промінь, через призму сотень, тисяч інтересів придворного люду, потрапляли до коло обраних спотвореними, перебріханими, сфальшованими.
Фаворитизм системи лише посилював домінанту особистісного у справах загальних, витворював "класику" ухвалення рішень залежно від настрою чи захцянки улюбленця, залежно від смакових уподобань виокремлених представників челяді. Рафінованим втіленням стилю тодішнього керівництва стала практика організації і штучного "розрулювання" криз і інститут штатних "антикризових менеджерів".
Але з'ясувалося що "гра в класику" годиться для депресивно-сірого міжвиборчого побуту, натомість напередодні справжньої війни, яку спільнота відчуває інстинктивно, її правила не спрацьовують, ба навіть шкодять. Верхівка не може сконцентрувати усю свою увагу на руйнівниках її добробуту, бо численні нез'ясовані проблеми знаті відволікають її, змушуючи до кругової оборони. Вони ж плодять прорахунки у стосунках з опонентами, некоректність збереження інкогніто внутрішніх непорозумінь, вивертають назовні конфлікти серед владного табору. Додайте сюди невизначеність орієнтирів окремих фігур, стурбованих перспективою працевлаштування, збереження бізнесу за умов АТО і терористичних атак.
Україна змінилася. Разом з нею мали б змінитися й правила гри. Але, з'ясовуємо, що сподівання наразі є марними. Попри ротацію особистостей не відбулося переосмислення мотивацій. Суперечності між антагоністами перейшли у площину спецоперацій. Вчорашні пасіонарії нині, роззявивши рота, чекали на президента, який ось-ось, після 25-го, і не далі, зуміє нагодувати п'ятьма хлібинами усіх жадібних.
Гра в класику у розпалі. А надворі вже 1-е... Червня.
Ігор Гулик
Игра в классику
Где-то далеко, еще за гранью 2004-го, мы, казалось, должны были выбросить, как хлам, свойственную со времен царя Гороха традицию византийщины в политике. Интриги и закулисные зигзаги, фаворитизм и сепаратные соглашения, хитроумные комбинации и меркантильные интересы, - не это ли, переполнив чашу терпения, дважды выталкивало майданную стихию, недвусмысленно давая понять элите, что так дальше жить нельзя?
Тогдашних руководителей оппозиции, очевидно, также не устраивала игра "втемную", не потому ли их слоганы были лаконичными и концентрированными, зато выученная Банковой рать на публику высказывалась обтекаемо, давая понять, что там, в высоких кабинетах, словесные конфигурации перечекают грань приличия. "Имеем то, что имеем", - классическая формула первого президента, трансформировалась впоследствии в "Скажите мне, что строить, и я вам построю" второго, чтобы завершиться бранью в адрес журналистов, судей и оппонентов и попыткой реабилитации вроде "Украина не Россия". Классики украинской политической фразеологии не слишком заботились смыслами, они скорее пытались неуклюже выразить пустоту поля государственных идей и неслыханной доселе атракционностью этих попыток создать в посполитых иллюзию некой "хлопской политики", где все, как на ладони, где не камней за пазухами.
Зато потребность маневра "между капель" шлифовала умение отечественных проводников, унаследованное, видимо, на генном уровне, - умение классического, исторически сложившегося на уровне традиции словоблудия, кривоприсяжництва, клятволомства. Несвойственная представителям бывшей партноменклатуры альтруистическая черта заставляла заботиться о выживания индивида, а не самореализации государственных мужей. А поскольку на персоне лидера замыкались бесчисленные команды тех, кто вытолкал их в кресло, тех, кто помогал в этом кресле удержаться, наконец, "дорогая семья", то они непременно оказывались в ситуации кокона из интриг, переплетенных связей, обязательств, принуждений. Дистанция между властью и ее источником, обозначенным Конституцией, неустанно удлинялась, и потребности народа, прежде чем дойти до факторов их воплощения, заламывались, как луч, через призму сотен, тысяч интересов придворного люда, попадали в круг избранных искаженными, перевранными, сфальсифицированными.
Фаворитизм системы лишь усиливал доминанту личностного в делам общих, создавал "классику" принятия решений в зависимости от настроения или прихоти любимца, в зависимости от вкусовых предпочтений определенных представителей челяди. Рафинированным воплощением стиля руководства стала практика организации и искусственного " разруливания "кризисов" и институт штатных "антикризисных менеджеров".
Но выяснилось, что "игра в классику" годится для депрессивно-серого межизбирательного быта, зато накануне настоящей войны, которую общество чувствует инстинктивно, ее правила не срабатывают, даже вредят. Верхушка не может сконцентрировать все свое внимание на разрушителях ее благосостояния, потому что многочисленные необъяснимые проблемы знати отвлекают ее, принуждая к круговой обороне. Они плодят просчеты в отношениях с оппонентами, некорректность сохранения инкогнито внутренних недоразумений, выворачивают наружу конфликты среди властного лагеря. Добавьте сюда неопределенность ориентиров отдельных фигур, обеспокоенных перспективой трудоустройства, сохранения бизнеса в условиях АТО и террористических атак.
Украина изменилась. Вместе с ней должны бы измениться и правила игры. Но, оказывается, что надежды пока напрасны. Несмотря на ротацию личностей не произошло переосмысление мотиваций. Противоречия между антагонистами перешли в плоскость спецопераций. Вчерашние пассионарии сейчас, разинув рот, ждали президента, который вот-вот, после 25-го, и не далее, сумеет накормить пятью хлебами всех жадных .
Игра в классику в разгаре. А на дворе уже 1-е... Июня.
Игорь Гулык