Експертна самодостатність
Originally posted by ihorhulyk at Експертна самодостатність
Ілюстрація: dayevents.ru
Я доволі скептично ставлюся до розмаїтих проектів ухвалення поправок до Основного Закону держави. Особливо, до поліваріантності поглядів на сам процес - від всенародного обговорення до конституанти, тобто незаангажованих, авторитетних осіб, які мали б уплинути на суть і сенси написаного у новому документі. Є ідея скликання Конституційної асамблеї, -цей задум справді близький до реальності, але маю зауважити одну дуже драстичну для наших активістів річ: громадянське суспільство в Україні, як на мене, радше - мрія, ніж реальність, оскільки громадянство у нас доволі інфантильне, а будь-які спроби консолідувати його дрібні анклави серед суцільної байдужості чомусь обов’язково набирають з часом партійних барв.
Та що там конституанти і асамблеї, - в країні досі нема механізмів формування неупереджених Конституційного суду і ЦВК, і будь-яка схожа затія зі скликанням позірно незалежних органів для Основного Закону миттєво трансформується у звичний шарварок з дерибаном партійних квот.
Усяка влада, - і наша, між іншим, теж, - надзвичайно вразлива до недуги, яку можна окреслити «експертною самодостатністю». Тобто, декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції. Приклад АТО - тому, може й локальне, але промовисте підтвердження. Хор військових світил, журналістів, зрештою, тих, хто на власній шкірі відчув наслідки владного невігластва, втонув у какофонії самовпевнених голосів урядників, а ті, хто насмілився артикулювати свої рецепти чи пропозиції публічно, були так само публічно вигнані з пекла.
… Коли Олександр ІІ, імператор-реформатор, знаний ще й як автор Валуєвського та Емського указів і душитель повсталої Польщі, спробував вдатися до кардинальної зміни земельних відносин на теренах Росії, загал вперше почув звичні для вуха нашого сучасника слівця «пєрєстройка» і «гласность». Ба більше, - у чиновницьких нетрях зродилася потреба скликання так званих «редакційних комісій», які могли б укласти свої проекти звільнення селян від кріпацтва. До складу цих спонсорованих урядом інституцій входили так звані «люди знаючі» (в російській транскрипції - «свєдущіє»). Вони ретельно приходили на працю, виписували глибокодумні параграфи, аж поки одного прекрасного ранку не «поцілували клямку» своєї резиденції. Влада, яка покликала їх до життя, вмить обірвала цю бурхливу діяльність, навісивши на двері масивну колодку. Росія пішла іншим, не передбаченим тимчасовими дорадниками шляхом, звернувши на манівці громадського володіння землею, що відтак впало на країну лихом голоду 1891 - 1892 років, і, зрештою, вибухом 1905 року.
Цей історичний екскурс мав би засвідчити тяглість владної практики: не залежно від того, коли її застосовують - в умовах феодального устрою чи демократичного «розвою». Ідентичність термінології, способів маніпуляцій суспільною думкою «проєвропейця» Олександра ІІ і нинішніх позірно проєвропейських політиків є вражаючою. Старійшини, які з мудрим виглядом засідали на круглих столах, мусолячи далекі від життя і наперед безперспективні фрази майбутнього України, - де вони сьогодні, ці «свєдущіє»? Чи хтось запитав їхньої думки, готуючи проекти змін Основного закону, чи хтось радився з ними перед тим, як подавати ці, безумовно, доленосні речі, на розгляд Венеціанської комісії?
Найкращим порадником для влади є не народ, який вона час од часу називає своїм «джерелом», а потреба моменту, відчуття експертної самодостатності. За таких умов, слід думати, резонно було б перебирати усю повноту відповідальності на себе. Але цього не трапляється. Зазвичай, навпаки - у нас винні всі - неготова спільнота, ласі до сенсацій журналісти, іноземний чинник, несприятлива світова кон’юнктура, стихійні лиха, а ще… марсіани.
Ігор Гулик
Экспертная самодостаточность
Я довольно скептически отношусь к разнообразным проектам принятия поправок у Основному Закону государства. Особенно, к поливариантности взглядов на сам процесс - от всенародного обсуждения до конституанты, т.е. незаангажированных, авторитетных лиц, обязанных повлиять на суть и смыслы написанного в новом документе. Есть идея созыва Конституционной ассамблеи, - этот замысел действительно близок к реальности, но должен заметить одну очень раздражающую наших активистов вещь: гражданское общество в Украине, на мой взгляд, скорее - мечта, чем реальность, поскольку граждане у нас достаточно инфантильные, а любые попытки консолидировать мелкие анклавы активистов среди сплошного безразличия почему-то обязательно со временем приобретают партийные цвета.
Да что там конституанты и ассамблеи, - в стране до сих пор нет механизмов формирования беспристрастных Конституционного суда и ЦИК, и любая похожая затея с созывом внешне независимых органов для Основного Закона мгновенно трансформируется в обычную суматоху с дерибаном партийных квот.
Всякая власть, - и наша, между прочим, тоже , - чрезвычайно уязвима к болезни, которую можно обозначить «экспертной самодостаточностью». То есть, декларируя учет мнений, проектов, подходов, производимых обществом, власть а-приори настроена на то, чтобы пренебречь ими, считая себя самым высоким знатоком, легкомысленно одевая одежды носителя истин в последней инстанции. Пример АТО - тому, может и локальное, но красноречивое подтверждение. Хор военных светил, журналистов, в конце концов, тех, кто на собственной шкуре почувствовал последствия властного невежества, утонул в какофонии самоуверенных голосов чиновников, а те, кто осмелился артикулировать свои рецепты или предложения публично, были так же публично изгнаны из ада.
...Когда Александр ІІ, император-реформатор, известный еще и как автор Валуевского и Эмского указов и душитель восставшей Польши, попытался прибегнуть к кардинальному изменению земельных отношений на территории России, общественность впервые услышал привычные для уха нашего современника словечки «перестройка» и «гласность». Более того, - в чиновничьих дебрях родилась потребность созыва так называемых «редакционных комиссий», которые могли бы изложить свои проекты освобождения крестьян от крепостной зависимости. В состав этих спонсируемых правительством институтов входили так называемые «люди знающие» (в русской транскрипции - «сведущие»). Они систематически приходили на работу, писали глубокомысленные параграфы, пока в одно прекрасное утро не "поцеловали ручку" на двери своей резиденции. Власть, которая позвала их к жизни, мгновенно оборвала эту бурную деятельность, повесив на дверь массивный замок. Россия пошла другим, не предусмотренным временными советниками путем, избрав общественное владение землей, упавшее на страну бедствием голода 1891 - 1892 годов, и, наконец, взорвавшееся 1905-м годом.
Этот исторический экскурс должен засвидетельствовать преемственность властной практики: независимо от того, когда ее применяют - в условиях феодального строя или демократического «развитию». Идентичность терминологии, способов манипуляций общественным мнением «прозападников» Александра II и нынешних внешне проевропейских политиков воистину поразительна. Старейшины, с мудрым видом заседавшие на круглых столах, муссируя далекие от жизни и заранее бесперспективные фразы о будущем Украины, - где они сегодня, эти «сведущие»? Может, кто-то спросил их мнение, готовя проекты изменений Основного закона, может, кто-то советовался с ними перед тем, как подавать эти, безусловно, судьбоносные вещи, на рассмотрение Венецианской комиссии?
Лучшим советчиком для власти является не народ, который она время от времени называет своим «источником», а потребность момента, ощущение экспертной самодостаточности. При таких условиях, следует думать, резонно было бы взять всю полноту ответственности на себя. Но этого не происходит. Обычно, наоборот - у нас виноваты все - незрелое общество, падки к сенсациям журналисты, иностранный фактор, неблагоприятная мировая конъюнктура, стихийные бедствия, а еще... марсиане.
Игорь Гулик
Ілюстрація: dayevents.ru
Я доволі скептично ставлюся до розмаїтих проектів ухвалення поправок до Основного Закону держави. Особливо, до поліваріантності поглядів на сам процес - від всенародного обговорення до конституанти, тобто незаангажованих, авторитетних осіб, які мали б уплинути на суть і сенси написаного у новому документі. Є ідея скликання Конституційної асамблеї, -цей задум справді близький до реальності, але маю зауважити одну дуже драстичну для наших активістів річ: громадянське суспільство в Україні, як на мене, радше - мрія, ніж реальність, оскільки громадянство у нас доволі інфантильне, а будь-які спроби консолідувати його дрібні анклави серед суцільної байдужості чомусь обов’язково набирають з часом партійних барв.
Та що там конституанти і асамблеї, - в країні досі нема механізмів формування неупереджених Конституційного суду і ЦВК, і будь-яка схожа затія зі скликанням позірно незалежних органів для Основного Закону миттєво трансформується у звичний шарварок з дерибаном партійних квот.
Усяка влада, - і наша, між іншим, теж, - надзвичайно вразлива до недуги, яку можна окреслити «експертною самодостатністю». Тобто, декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції. Приклад АТО - тому, може й локальне, але промовисте підтвердження. Хор військових світил, журналістів, зрештою, тих, хто на власній шкірі відчув наслідки владного невігластва, втонув у какофонії самовпевнених голосів урядників, а ті, хто насмілився артикулювати свої рецепти чи пропозиції публічно, були так само публічно вигнані з пекла.
… Коли Олександр ІІ, імператор-реформатор, знаний ще й як автор Валуєвського та Емського указів і душитель повсталої Польщі, спробував вдатися до кардинальної зміни земельних відносин на теренах Росії, загал вперше почув звичні для вуха нашого сучасника слівця «пєрєстройка» і «гласность». Ба більше, - у чиновницьких нетрях зродилася потреба скликання так званих «редакційних комісій», які могли б укласти свої проекти звільнення селян від кріпацтва. До складу цих спонсорованих урядом інституцій входили так звані «люди знаючі» (в російській транскрипції - «свєдущіє»). Вони ретельно приходили на працю, виписували глибокодумні параграфи, аж поки одного прекрасного ранку не «поцілували клямку» своєї резиденції. Влада, яка покликала їх до життя, вмить обірвала цю бурхливу діяльність, навісивши на двері масивну колодку. Росія пішла іншим, не передбаченим тимчасовими дорадниками шляхом, звернувши на манівці громадського володіння землею, що відтак впало на країну лихом голоду 1891 - 1892 років, і, зрештою, вибухом 1905 року.
Цей історичний екскурс мав би засвідчити тяглість владної практики: не залежно від того, коли її застосовують - в умовах феодального устрою чи демократичного «розвою». Ідентичність термінології, способів маніпуляцій суспільною думкою «проєвропейця» Олександра ІІ і нинішніх позірно проєвропейських політиків є вражаючою. Старійшини, які з мудрим виглядом засідали на круглих столах, мусолячи далекі від життя і наперед безперспективні фрази майбутнього України, - де вони сьогодні, ці «свєдущіє»? Чи хтось запитав їхньої думки, готуючи проекти змін Основного закону, чи хтось радився з ними перед тим, як подавати ці, безумовно, доленосні речі, на розгляд Венеціанської комісії?
Найкращим порадником для влади є не народ, який вона час од часу називає своїм «джерелом», а потреба моменту, відчуття експертної самодостатності. За таких умов, слід думати, резонно було б перебирати усю повноту відповідальності на себе. Але цього не трапляється. Зазвичай, навпаки - у нас винні всі - неготова спільнота, ласі до сенсацій журналісти, іноземний чинник, несприятлива світова кон’юнктура, стихійні лиха, а ще… марсіани.
Ігор Гулик
Экспертная самодостаточность
Я довольно скептически отношусь к разнообразным проектам принятия поправок у Основному Закону государства. Особенно, к поливариантности взглядов на сам процесс - от всенародного обсуждения до конституанты, т.е. незаангажированных, авторитетных лиц, обязанных повлиять на суть и смыслы написанного в новом документе. Есть идея созыва Конституционной ассамблеи, - этот замысел действительно близок к реальности, но должен заметить одну очень раздражающую наших активистов вещь: гражданское общество в Украине, на мой взгляд, скорее - мечта, чем реальность, поскольку граждане у нас достаточно инфантильные, а любые попытки консолидировать мелкие анклавы активистов среди сплошного безразличия почему-то обязательно со временем приобретают партийные цвета.
Да что там конституанты и ассамблеи, - в стране до сих пор нет механизмов формирования беспристрастных Конституционного суда и ЦИК, и любая похожая затея с созывом внешне независимых органов для Основного Закона мгновенно трансформируется в обычную суматоху с дерибаном партийных квот.
Всякая власть, - и наша, между прочим, тоже , - чрезвычайно уязвима к болезни, которую можно обозначить «экспертной самодостаточностью». То есть, декларируя учет мнений, проектов, подходов, производимых обществом, власть а-приори настроена на то, чтобы пренебречь ими, считая себя самым высоким знатоком, легкомысленно одевая одежды носителя истин в последней инстанции. Пример АТО - тому, может и локальное, но красноречивое подтверждение. Хор военных светил, журналистов, в конце концов, тех, кто на собственной шкуре почувствовал последствия властного невежества, утонул в какофонии самоуверенных голосов чиновников, а те, кто осмелился артикулировать свои рецепты или предложения публично, были так же публично изгнаны из ада.
...Когда Александр ІІ, император-реформатор, известный еще и как автор Валуевского и Эмского указов и душитель восставшей Польши, попытался прибегнуть к кардинальному изменению земельных отношений на территории России, общественность впервые услышал привычные для уха нашего современника словечки «перестройка» и «гласность». Более того, - в чиновничьих дебрях родилась потребность созыва так называемых «редакционных комиссий», которые могли бы изложить свои проекты освобождения крестьян от крепостной зависимости. В состав этих спонсируемых правительством институтов входили так называемые «люди знающие» (в русской транскрипции - «сведущие»). Они систематически приходили на работу, писали глубокомысленные параграфы, пока в одно прекрасное утро не "поцеловали ручку" на двери своей резиденции. Власть, которая позвала их к жизни, мгновенно оборвала эту бурную деятельность, повесив на дверь массивный замок. Россия пошла другим, не предусмотренным временными советниками путем, избрав общественное владение землей, упавшее на страну бедствием голода 1891 - 1892 годов, и, наконец, взорвавшееся 1905-м годом.
Этот исторический экскурс должен засвидетельствовать преемственность властной практики: независимо от того, когда ее применяют - в условиях феодального строя или демократического «развитию». Идентичность терминологии, способов манипуляций общественным мнением «прозападников» Александра II и нынешних внешне проевропейских политиков воистину поразительна. Старейшины, с мудрым видом заседавшие на круглых столах, муссируя далекие от жизни и заранее бесперспективные фразы о будущем Украины, - где они сегодня, эти «сведущие»? Может, кто-то спросил их мнение, готовя проекты изменений Основного закона, может, кто-то советовался с ними перед тем, как подавать эти, безусловно, судьбоносные вещи, на рассмотрение Венецианской комиссии?
Лучшим советчиком для власти является не народ, который она время от времени называет своим «источником», а потребность момента, ощущение экспертной самодостаточности. При таких условиях, следует думать, резонно было бы взять всю полноту ответственности на себя. Но этого не происходит. Обычно, наоборот - у нас виноваты все - незрелое общество, падки к сенсациям журналисты, иностранный фактор, неблагоприятная мировая конъюнктура, стихийные бедствия, а еще... марсиане.
Игорь Гулик