Про переваги безладу
Originally posted by ihorhulyk at Про переваги безладу
Ілюстрація: mediaexperts.blog.ru
Якось дуже давно, - за мірками нинішнього, надзвичай динамічного часу, управитель Національного банку України зізнався у одному з нечисленних і тому важливих для нього інтерв’ю: Я не люблю політики, повірте. І я переконаний, що багато речей є набагато цікавішими, ніж українська політика». Я чомусь переконаний, що услід за Ющенком тепер цю єресь повторюватимуть, мов мантру, абсолютна більшість нинішніх кандидатів на президентське крісло. Особливо, найрейтинговіші з них...
...Плинув час, і, цілком узгоджуючись з відомим прислів’ям, аполітичним головним бухгалтером великої європейської держави політика зацікавилася сама. Без сумніву, погоджуючись на запропоновану випадком, людьми (нацією?), найближчим оточенням, родиною роль, екс-голова Нацбанку, екс-прем’єр і лідер потужної опозиції до тодішнього режиму мав певні світоглядні конструкції, які, якщо й дисонували з налаштованістю частини вітчизняних еліт, то не настільки, аби повністю заретушувати бажання цих еліт щось змінити. Це бажання, посилене небувалим ентузіазмом мас, врешті-решт втілилося у реальну владу.
«Влада розбещує, необмежена влада розбещує вкрай», - а влади чинній нині команді Юлії Володимирівни Тимошенко - хоч греблю гати. Маніпуляційні викрутаси лідерки, на кшталт «я тут скраю, то Турчинов і Яценюк...», пересічний українець розкусив одразу. Провокативні ідеї референдумів, обіцянки «другої державної», загравання з терористами (мовляв, поїду-розберусь-помирю, любі мої) - усе це у постмайданних умовах явно дисонує із настроями повсталих, і, маю підозру, покликане посіяти у свідомості мислячих громадян відчай та нудьгу. Зрештою, про "художества" ЮВТ на, так би мовити, мілітарному фронті, можна прочитати тут.
Але відбуваються дивні речі. По-перше, цілком зрозуміло, що набір ініціатив, пропонований ЮВТ, є калькою недавніх вимог, озвучених Кремлем. "Якщо здати українську мову (де-факто позбавивши її державного статусу), якщо здати соборність України - унітарний устрій, якщо здати незалежну зовнішню політику, відмовившись від можливості вступу до оборонних блоків, то що тоді залишиться від Української держави, беззахисна Чехія після 1938 року?"- запитує Ігор Лосєв на сторінках "Дня".
По-друге, зміни до Конституції, які незабаром запропонує правляча партія (не коаліція), пишуться, далебі, не у Києві, а в столиці держави-агресора. Пишуться сумновідомим Портновим, заступником глави адміністрації Янека, і, пригадуєте, адвокатом ЮВТ. А ще - пташкою із медведчуківського гнізда. За процесом так і чутно єхидне хіхікання ЮВТ під супровід схвальної усмішки ВВП.
Але... Спільнота, яка втратила опору на державні інституції, намагається виборсатися з цього варива несуразностей власними силами. Пригадуєте, щось схоже відбувалося у середині 90-х років минулого століття, тільки тоді найчисельніший і найактивніший прошарок спільноти володів значно меншим ресурсом і не до порівняння біднішим досвідом виживання.
Складається враження, що середній клас навіть чекав на переваги безладу: це, як у школі, де директор раптом звільнив усіх вчителів, а сам поринув у запій. Дмитро Биков пише з цього приводу так: «Можна нічого не робити - такий стан пригнічує лише роботоголіків; можна робити що завгодно, насолоджуючись дуже втішним для нас відчуттям безкарності, не переймаючись, що державна машина тебе знищить за пустощі; можна, зрештою, на тлі загального бардаку відчувати себе дисциплінованим, розумним, киваючи на владу, яка не здатна навести лад (а за будь-яких спроб наведення ладу можна критикувати цю владу за тоталітаризм».
Я переконаний, що з безладу та вийде щось путнє. Він, погодьмося, - прямий наслідок наших з вами вчинків, нашого вибору і, як це не сумно, легковір’я. Не пройшовши цього шляху, ми, мабуть, ще довго скніли б, волаючи до неба, до проводирів. Не спробувавши солодкого плоду ілюзорного всесилля Майдану, ми ніколи б не дізналися про власну міць і про те, що не завжди вона дає бажані результати.
Тепер ми знаємо, що владу не можна залишати наодинці з собою, так вона вироджується, грузне в інтригах і порахунках, замикається у собі, витворюючи клан недоторканих і безгрішних. Насправді - це примха долі, наснажена нашими спільними ілюзіями, і до неї слід ставитися саме так, - бо вона, зрештою, також має про наш з вами світ, про наші клопоти і проблеми вельми опосередковане уявлення.
Ігор Гулик
О преимуществах беспорядка
Как-то очень давно, - по меркам нынешнего, чрезвычайно динамического времени, управляющий Национального банка Украины признался в одном из немногочисленных и поэтому важных для него интервью: "Я не люблю политики, поверьте. И я убежден, что многие вещи намного интереснее, чем украинская политика». Я почему-то убежден, что вслед за Ющенко теперь эту ересь будут повторять, как мантру, абсолютное большинство нынешних кандидатов на президентское кресло. Особенно, самые рейтинговые из них...
...Шло время, и, вполне согласуясь с известной пословицей, аполитичным главным бухгалтером большого европейского государства политика заинтересовалась сама. Без сомнения, соглашаясь на предложенную случаем, людьми (нацией?), ближайшим окружением, семьей роль, экс-глава Нацбанка, экс-премьер и лидер мощной оппозиции к тогдашнему режиму имел определенные мировоззренческие конструкции, которые, если и диссонировали с настроенностью части отечественных элит, то не настолько, чтобы полностью заретушировать желание этих элит что-то изменить. Это желание, усиленное небывалым энтузиазмом масс, наконец воплотилось в реальную власть.
Но. «Власть развращает, абсолютная власть развращает абсолютно». А власти действующей ныне команде Юлии Владимировны Тимошенко - пруд пруди. Манипуляционные выкрутасы лидера, вроде «я здесь скраю, это Турчинов и Яценюк...», простой украинец раскусил сразу. Провокационные идеи референдумов, обещания «второго государственного», заигрывания с террористами (мол, поеду-разберусь-помирю, люби мои) - все это в постмайданных условиях явно диссонирует с настроениями восставших, и, подозреваю, призвано посеять в сознании мыслящих граждан отчаяние и скуку. Впрочем, про "художества" ЮВТ на, так сказать, милитарном фронте, можна почитать здесь.
Но происходят странные вещи. Во-первых, совершенно ясно, что набор инициатив, предлагаемый ЮВТ, является калькой недавних требований, озвученных Кремлем. "Если сдать украинский язык (де-факто лишив его государственного статуса), если сдать соборность Украини - унитарное устройство, если сдать независимую внешнюю политику, отказавшись от возможности вступления в оборонные блоки, то что тогда останется от Украинского готударства, беззащитная Чехия после 1938 года?"- спрашивает Игорь Лосев на страницах "Дня".
Во-вторых, изменения в Конституцию, которые вскоре предложит правящая партия (не коалиция), пишутся, право, не в Киеве, а в столице государства-агрессора. Пишутся печально известным Портновым, заместителем главы администрации Янека, и, помните, адвокатом ЮВТ. А еще - птенцом с медведчуковского гнезда. За процессом так и слышится ехидное хихикальнье ЮВТ с одобрительной улыбочкой ВВП.
Но... Общество, потерявшее опору в лице государственных институтов, пытается выбраться из этого варева несуразностей собственными силами. Помните, что-то похожее происходило в середине 90-х годов прошлого века, только тогда многочисленный и активный слой общества обладал значительно меньшим ресурсом и не в пример скудным опытом выживания.
Создается впечатление, что средний класс даже ждал таких преимуществ беспорядка: это, как в школе, где директор вдруг уволил всех учителей, а сам ушел в запой. Дмитрий Быков пишет по этому поводу так: «Можно ничего не делать - такое состояние подавляет только работоголиков; можно делать что угодно, наслаждаясь очень утешительным для нас ощущением безнаказанности, не заботясь, что государственная машина тебя уничтожит за шалости; можно, в конце концов, на фоне общего бардака чувствовать себя дисциплинированным, умным, кивая на власть, которая не способна навести порядок (а при любых попытках наведения порядка можно критиковать эту власть за тоталитаризм».
Я убежден, что из беспорядка обязательно получится что-то путное. Он, бардак, согласитесь, - прямое следствие наших с вами поступков, нашего выбора и, как это ни печально, легковерия. Не пройдя этого пути, мы, пожалуй, еще долго корпели бы, взывая к небу, к предводителям. Не попробовав сладкого плода иллюзорного всесилие Майдана, мы никогда бы не узнали о собственной мощи и о том, что не всегда она дает желаемые результаты.
Теперь мы знаем, что власть нельзя оставлять наедине с собой, потому что она вырождается, вязнет в интригах и разборках, замыкается в себе, создавая клан неприкасаемых и безгрешных. На самом деле власть - это прихоть судьбы, насыщенная нашими общими иллюзиями, и к ней следует относиться именно так, - потому что она, в конце концов, о нашем с вами мире, о наших заботах и проблемах имеет весьма опосредованное представление.
Игорь Гулик
Ілюстрація: mediaexperts.blog.ru
Якось дуже давно, - за мірками нинішнього, надзвичай динамічного часу, управитель Національного банку України зізнався у одному з нечисленних і тому важливих для нього інтерв’ю: Я не люблю політики, повірте. І я переконаний, що багато речей є набагато цікавішими, ніж українська політика». Я чомусь переконаний, що услід за Ющенком тепер цю єресь повторюватимуть, мов мантру, абсолютна більшість нинішніх кандидатів на президентське крісло. Особливо, найрейтинговіші з них...
...Плинув час, і, цілком узгоджуючись з відомим прислів’ям, аполітичним головним бухгалтером великої європейської держави політика зацікавилася сама. Без сумніву, погоджуючись на запропоновану випадком, людьми (нацією?), найближчим оточенням, родиною роль, екс-голова Нацбанку, екс-прем’єр і лідер потужної опозиції до тодішнього режиму мав певні світоглядні конструкції, які, якщо й дисонували з налаштованістю частини вітчизняних еліт, то не настільки, аби повністю заретушувати бажання цих еліт щось змінити. Це бажання, посилене небувалим ентузіазмом мас, врешті-решт втілилося у реальну владу.
«Влада розбещує, необмежена влада розбещує вкрай», - а влади чинній нині команді Юлії Володимирівни Тимошенко - хоч греблю гати. Маніпуляційні викрутаси лідерки, на кшталт «я тут скраю, то Турчинов і Яценюк...», пересічний українець розкусив одразу. Провокативні ідеї референдумів, обіцянки «другої державної», загравання з терористами (мовляв, поїду-розберусь-помирю, любі мої) - усе це у постмайданних умовах явно дисонує із настроями повсталих, і, маю підозру, покликане посіяти у свідомості мислячих громадян відчай та нудьгу. Зрештою, про "художества" ЮВТ на, так би мовити, мілітарному фронті, можна прочитати тут.
Але відбуваються дивні речі. По-перше, цілком зрозуміло, що набір ініціатив, пропонований ЮВТ, є калькою недавніх вимог, озвучених Кремлем. "Якщо здати українську мову (де-факто позбавивши її державного статусу), якщо здати соборність України - унітарний устрій, якщо здати незалежну зовнішню політику, відмовившись від можливості вступу до оборонних блоків, то що тоді залишиться від Української держави, беззахисна Чехія після 1938 року?"- запитує Ігор Лосєв на сторінках "Дня".
По-друге, зміни до Конституції, які незабаром запропонує правляча партія (не коаліція), пишуться, далебі, не у Києві, а в столиці держави-агресора. Пишуться сумновідомим Портновим, заступником глави адміністрації Янека, і, пригадуєте, адвокатом ЮВТ. А ще - пташкою із медведчуківського гнізда. За процесом так і чутно єхидне хіхікання ЮВТ під супровід схвальної усмішки ВВП.
Але... Спільнота, яка втратила опору на державні інституції, намагається виборсатися з цього варива несуразностей власними силами. Пригадуєте, щось схоже відбувалося у середині 90-х років минулого століття, тільки тоді найчисельніший і найактивніший прошарок спільноти володів значно меншим ресурсом і не до порівняння біднішим досвідом виживання.
Складається враження, що середній клас навіть чекав на переваги безладу: це, як у школі, де директор раптом звільнив усіх вчителів, а сам поринув у запій. Дмитро Биков пише з цього приводу так: «Можна нічого не робити - такий стан пригнічує лише роботоголіків; можна робити що завгодно, насолоджуючись дуже втішним для нас відчуттям безкарності, не переймаючись, що державна машина тебе знищить за пустощі; можна, зрештою, на тлі загального бардаку відчувати себе дисциплінованим, розумним, киваючи на владу, яка не здатна навести лад (а за будь-яких спроб наведення ладу можна критикувати цю владу за тоталітаризм».
Я переконаний, що з безладу та вийде щось путнє. Він, погодьмося, - прямий наслідок наших з вами вчинків, нашого вибору і, як це не сумно, легковір’я. Не пройшовши цього шляху, ми, мабуть, ще довго скніли б, волаючи до неба, до проводирів. Не спробувавши солодкого плоду ілюзорного всесилля Майдану, ми ніколи б не дізналися про власну міць і про те, що не завжди вона дає бажані результати.
Тепер ми знаємо, що владу не можна залишати наодинці з собою, так вона вироджується, грузне в інтригах і порахунках, замикається у собі, витворюючи клан недоторканих і безгрішних. Насправді - це примха долі, наснажена нашими спільними ілюзіями, і до неї слід ставитися саме так, - бо вона, зрештою, також має про наш з вами світ, про наші клопоти і проблеми вельми опосередковане уявлення.
Ігор Гулик
О преимуществах беспорядка
Как-то очень давно, - по меркам нынешнего, чрезвычайно динамического времени, управляющий Национального банка Украины признался в одном из немногочисленных и поэтому важных для него интервью: "Я не люблю политики, поверьте. И я убежден, что многие вещи намного интереснее, чем украинская политика». Я почему-то убежден, что вслед за Ющенко теперь эту ересь будут повторять, как мантру, абсолютное большинство нынешних кандидатов на президентское кресло. Особенно, самые рейтинговые из них...
...Шло время, и, вполне согласуясь с известной пословицей, аполитичным главным бухгалтером большого европейского государства политика заинтересовалась сама. Без сомнения, соглашаясь на предложенную случаем, людьми (нацией?), ближайшим окружением, семьей роль, экс-глава Нацбанка, экс-премьер и лидер мощной оппозиции к тогдашнему режиму имел определенные мировоззренческие конструкции, которые, если и диссонировали с настроенностью части отечественных элит, то не настолько, чтобы полностью заретушировать желание этих элит что-то изменить. Это желание, усиленное небывалым энтузиазмом масс, наконец воплотилось в реальную власть.
Но. «Власть развращает, абсолютная власть развращает абсолютно». А власти действующей ныне команде Юлии Владимировны Тимошенко - пруд пруди. Манипуляционные выкрутасы лидера, вроде «я здесь скраю, это Турчинов и Яценюк...», простой украинец раскусил сразу. Провокационные идеи референдумов, обещания «второго государственного», заигрывания с террористами (мол, поеду-разберусь-помирю, люби мои) - все это в постмайданных условиях явно диссонирует с настроениями восставших, и, подозреваю, призвано посеять в сознании мыслящих граждан отчаяние и скуку. Впрочем, про "художества" ЮВТ на, так сказать, милитарном фронте, можна почитать здесь.
Но происходят странные вещи. Во-первых, совершенно ясно, что набор инициатив, предлагаемый ЮВТ, является калькой недавних требований, озвученных Кремлем. "Если сдать украинский язык (де-факто лишив его государственного статуса), если сдать соборность Украини - унитарное устройство, если сдать независимую внешнюю политику, отказавшись от возможности вступления в оборонные блоки, то что тогда останется от Украинского готударства, беззащитная Чехия после 1938 года?"- спрашивает Игорь Лосев на страницах "Дня".
Во-вторых, изменения в Конституцию, которые вскоре предложит правящая партия (не коалиция), пишутся, право, не в Киеве, а в столице государства-агрессора. Пишутся печально известным Портновым, заместителем главы администрации Янека, и, помните, адвокатом ЮВТ. А еще - птенцом с медведчуковского гнезда. За процессом так и слышится ехидное хихикальнье ЮВТ с одобрительной улыбочкой ВВП.
Но... Общество, потерявшее опору в лице государственных институтов, пытается выбраться из этого варева несуразностей собственными силами. Помните, что-то похожее происходило в середине 90-х годов прошлого века, только тогда многочисленный и активный слой общества обладал значительно меньшим ресурсом и не в пример скудным опытом выживания.
Создается впечатление, что средний класс даже ждал таких преимуществ беспорядка: это, как в школе, где директор вдруг уволил всех учителей, а сам ушел в запой. Дмитрий Быков пишет по этому поводу так: «Можно ничего не делать - такое состояние подавляет только работоголиков; можно делать что угодно, наслаждаясь очень утешительным для нас ощущением безнаказанности, не заботясь, что государственная машина тебя уничтожит за шалости; можно, в конце концов, на фоне общего бардака чувствовать себя дисциплинированным, умным, кивая на власть, которая не способна навести порядок (а при любых попытках наведения порядка можно критиковать эту власть за тоталитаризм».
Я убежден, что из беспорядка обязательно получится что-то путное. Он, бардак, согласитесь, - прямое следствие наших с вами поступков, нашего выбора и, как это ни печально, легковерия. Не пройдя этого пути, мы, пожалуй, еще долго корпели бы, взывая к небу, к предводителям. Не попробовав сладкого плода иллюзорного всесилие Майдана, мы никогда бы не узнали о собственной мощи и о том, что не всегда она дает желаемые результаты.
Теперь мы знаем, что власть нельзя оставлять наедине с собой, потому что она вырождается, вязнет в интригах и разборках, замыкается в себе, создавая клан неприкасаемых и безгрешных. На самом деле власть - это прихоть судьбы, насыщенная нашими общими иллюзиями, и к ней следует относиться именно так, - потому что она, в конце концов, о нашем с вами мире, о наших заботах и проблемах имеет весьма опосредованное представление.
Игорь Гулик