Некрофіли
Originally posted by ihorhulyk at Некрофіли
Демонтаж пам'ятника Фєліксу Дзєржинскому. 23 серпня 1991 року
Фото: radiosvoboda.org
На Луб’янку повернуть пам’ятник
Фєліксу Дзєржинскому, -
рішення Московської Думи
Кілька років тому у моєму рідному селищі на Тернопільщині без побиття вітрин перенесли рештки двох енкаведистів, яких наприкінці 50-х років минулого століття чомусь вирішили поховати у самісінькому центрі, там, де люди, зазвичай, купують хліб, іншу провізію, там, де увечері гуртується молодь.
Акурат наприкінці 50-х у моєму ж таки селищі «визволителі» застосували небачену і жахливу практику - щоранку під сільрадою місцеві мешканці споглядали на трупи українських повстанців, а пильне око з вікна «совєтской власті» пильнувало за реакцією: чи не пустить хтось з «бандеровцев» непрошену сльозу, упізнавши серед загиблих брата, свояка чи просто приятеля.
Мені важко зараз сказати, чого було у тих «інсталяціях» більше - садистичного задоволення, дикого азійського інстинкту чи справді бажання знищити усіх, хто чинив спротив непрошеним гостям? А, може, зайди вирішили, що насправді господарі тут вони, а тубільцям слід влаштувати «погост» ось так, прилюдно, аби не забували.
Я не кажу про культурну традицію муміфікованих вождів, цвинтаря під стінами Кремля, сакрального центру, який ледь не століття слугував «православной Рассеї» і за храм, і за танцмайданчик, і за сповідальню для непокірних. Не кажу, що акурат у таких деталях помічаємо достеменну генеалогію тих, хто галасує про окремішність «расєйской раси», забувши чудове визначення літописця про «чудь і мєрю», про азійсько-німецьку суміш у жилах імператорів, про те, що у далекій Бурятії досі поклоняються муміфікованим ламам. Але там - це справжній сакрал, це природно, рівнозначно нашому цілуванню плащаниць…
Прилюдність некрофільства як екзекуція європейської цивілізації, як знущання над її «манірністю», її естетством, її пошанівком добра. 1939 - 1941-і роки у Львові, Дрогобичі, назагал в Галичині - класичний приклад потворства. Трупарні у центрі міста - на Лонцького, Замарстинові. «Комі с раскосимі глазамі» воліли робити це серед людей, по-садистському вишукано, не замислюючись навіть над тим, аби сховати свої жертви у землю… А вічний спочинок для «своїх» обирали на домінуючих висотах - Пагорбі Слави зокрема - аби звіддаля було видно, чиї тут кістки, а, отже, «атчізна». Попередньо, правда, забравши звідти мусульманський цвинтар часів Першої світової…
Пропагандистський чинник «рідних могил» ніколи й не приховувався офіційною Москвою, оскільки вважалося і вважається, що вони, з-поміж іншого, мають слугувати свідченням месійності «рускага духа», постійним нагадуванням про вину «місцевих» перед великим сусідом. Ця істерія щорічно сягає коди у травневі меморіальні дні, цілячи у мету переконати людство, що саме Росія, а не хто інший, порятував Європу від фашизму. Але попри очевидну історичну нісенітницю, є ще один прихований мотив ритуальних танців на могилах переможців - відсахнути публіку від могил їхніх жертв, спробувати зробити так, аби пересічний обиватель не замислювався, що війна триває досі, що агонізуюча імперія намагається втримати у своїх обіймах якщо не сьогоднішнє, то бодай минуле.
Ігор Гулик
Некрофилы
На Лубянку вернется памятник
Феликсу Дзержинскому, -
решение Московской Думы
Несколько лет тому назад в моем родном поселке на Тернопольщине тихо, без митингов, перенесли останки двух энкаведистов, которых в конце 50-х годов прошлого века почему-то решили похоронить в самом центре, там, где люди, как правило, покупают хлеб, другую провизию, там, где вечерами тусуется молодежь.
Аккурат в конце 50-х в моем же поселке «освободители» практиковали доселе невиданную и ужасную вещь - каждое утро под сельсоветом местные жители видели трупы украинских повстанцев, а зоркий глаз из окна «советское власти» следил за реакцией: не пустит ли кто-то из «бандеровцев» непрошеную слезу, узнав среди погибших брата, родственника или просто приятеля.
Мне трудно сейчас сказать, чего было больше в этих «инсталляциях» - садистского удовольствия, дикого азиатского инстинкта или желания уничтожить всех, кто решался сопротивление непрошеным гостям? А, может, чужаки считали, что на самом деле хозяева здесь они, а туземцам следует устроить «погост» вот так, публично, чтобы не забывали.
Я не говорю о "культурной традиции" мумифицированных вождей, о кладбище под стенами Кремля, сакрального центра, который целые столетия служил «православной Рассее» и как храм, и как танцплощадка, и как "исповедальня" для непокорных. Не говорю о том, что именно в таких деталях замечаем истинную генеалогию тех, кто вопит об особенностях «расейской расы», забыв замечательное определение летописца про «чудь и мерю», об азиатско-немецкой смеси в жилах императоров, о том, что в далекой Бурятии поклоняются мумифицированным ламам. Но там - это настоящий сакрал, это естественно, равнозначно нашему целованию плащаниц...
Публичность некрофильства как экзекуция европейской цивилизации, как издевательство над ее «манерностью», ее эстетством, ее почитанием добра. 1939 - 1941-е годы во Львове, Дрогобыче, в Галичине вообще - классический пример морального уродства. Морги в центре города - на Лонцкого и Замарстынове. «Коми с раскосыми глазами» делали это среди людей, по-садистски изысканно, не задумываясь даже над тем, чтобы скрыть свои жертвы в земле... А вечный покой для «своих» выбирали на доминирующих высотах - Холме Славы в частности - чтобы издалека было видно, чьи здесь кости, а, следовательно, «атчизна». Предварительно, правда, выбросив с Холма мусульманское кладбище времен Первой мировой...
Пропагандистський фактор «родных могил» никогда и не скрывался официальной Москвой, поскольку считалось и считается, что они, в числе прочего, должны служить свидетельством мессийности «Рускаго духа», постоянным напоминанием о вине «местных» перед большим соседом. Эта истерия ежегодно достигает коды в майские мемориальные дни, преследуя цель убедить человечество, что именно Россия, а не кто-то другой, спас Европу от фашизма. Но несмотря на очевидную историческую чушь, есть еще один скрытый мотив ритуальных танцев на могилах победителей - отвлечь публику от могил ихних жертв, попытаться сделать так, чтобы рядовой обыватель не задумывался, что война продолжается, что агонизирующая империя пытается удержать в своих объятиях если не сегодня, то хотя бы прошлое.
Игорь Гулык
Демонтаж пам'ятника Фєліксу Дзєржинскому. 23 серпня 1991 року
Фото: radiosvoboda.org
На Луб’янку повернуть пам’ятник
Фєліксу Дзєржинскому, -
рішення Московської Думи
Кілька років тому у моєму рідному селищі на Тернопільщині без побиття вітрин перенесли рештки двох енкаведистів, яких наприкінці 50-х років минулого століття чомусь вирішили поховати у самісінькому центрі, там, де люди, зазвичай, купують хліб, іншу провізію, там, де увечері гуртується молодь.
Акурат наприкінці 50-х у моєму ж таки селищі «визволителі» застосували небачену і жахливу практику - щоранку під сільрадою місцеві мешканці споглядали на трупи українських повстанців, а пильне око з вікна «совєтской власті» пильнувало за реакцією: чи не пустить хтось з «бандеровцев» непрошену сльозу, упізнавши серед загиблих брата, свояка чи просто приятеля.
Мені важко зараз сказати, чого було у тих «інсталяціях» більше - садистичного задоволення, дикого азійського інстинкту чи справді бажання знищити усіх, хто чинив спротив непрошеним гостям? А, може, зайди вирішили, що насправді господарі тут вони, а тубільцям слід влаштувати «погост» ось так, прилюдно, аби не забували.
Я не кажу про культурну традицію муміфікованих вождів, цвинтаря під стінами Кремля, сакрального центру, який ледь не століття слугував «православной Рассеї» і за храм, і за танцмайданчик, і за сповідальню для непокірних. Не кажу, що акурат у таких деталях помічаємо достеменну генеалогію тих, хто галасує про окремішність «расєйской раси», забувши чудове визначення літописця про «чудь і мєрю», про азійсько-німецьку суміш у жилах імператорів, про те, що у далекій Бурятії досі поклоняються муміфікованим ламам. Але там - це справжній сакрал, це природно, рівнозначно нашому цілуванню плащаниць…
Прилюдність некрофільства як екзекуція європейської цивілізації, як знущання над її «манірністю», її естетством, її пошанівком добра. 1939 - 1941-і роки у Львові, Дрогобичі, назагал в Галичині - класичний приклад потворства. Трупарні у центрі міста - на Лонцького, Замарстинові. «Комі с раскосимі глазамі» воліли робити це серед людей, по-садистському вишукано, не замислюючись навіть над тим, аби сховати свої жертви у землю… А вічний спочинок для «своїх» обирали на домінуючих висотах - Пагорбі Слави зокрема - аби звіддаля було видно, чиї тут кістки, а, отже, «атчізна». Попередньо, правда, забравши звідти мусульманський цвинтар часів Першої світової…
Пропагандистський чинник «рідних могил» ніколи й не приховувався офіційною Москвою, оскільки вважалося і вважається, що вони, з-поміж іншого, мають слугувати свідченням месійності «рускага духа», постійним нагадуванням про вину «місцевих» перед великим сусідом. Ця істерія щорічно сягає коди у травневі меморіальні дні, цілячи у мету переконати людство, що саме Росія, а не хто інший, порятував Європу від фашизму. Але попри очевидну історичну нісенітницю, є ще один прихований мотив ритуальних танців на могилах переможців - відсахнути публіку від могил їхніх жертв, спробувати зробити так, аби пересічний обиватель не замислювався, що війна триває досі, що агонізуюча імперія намагається втримати у своїх обіймах якщо не сьогоднішнє, то бодай минуле.
Ігор Гулик
Некрофилы
На Лубянку вернется памятник
Феликсу Дзержинскому, -
решение Московской Думы
Несколько лет тому назад в моем родном поселке на Тернопольщине тихо, без митингов, перенесли останки двух энкаведистов, которых в конце 50-х годов прошлого века почему-то решили похоронить в самом центре, там, где люди, как правило, покупают хлеб, другую провизию, там, где вечерами тусуется молодежь.
Аккурат в конце 50-х в моем же поселке «освободители» практиковали доселе невиданную и ужасную вещь - каждое утро под сельсоветом местные жители видели трупы украинских повстанцев, а зоркий глаз из окна «советское власти» следил за реакцией: не пустит ли кто-то из «бандеровцев» непрошеную слезу, узнав среди погибших брата, родственника или просто приятеля.
Мне трудно сейчас сказать, чего было больше в этих «инсталляциях» - садистского удовольствия, дикого азиатского инстинкта или желания уничтожить всех, кто решался сопротивление непрошеным гостям? А, может, чужаки считали, что на самом деле хозяева здесь они, а туземцам следует устроить «погост» вот так, публично, чтобы не забывали.
Я не говорю о "культурной традиции" мумифицированных вождей, о кладбище под стенами Кремля, сакрального центра, который целые столетия служил «православной Рассее» и как храм, и как танцплощадка, и как "исповедальня" для непокорных. Не говорю о том, что именно в таких деталях замечаем истинную генеалогию тех, кто вопит об особенностях «расейской расы», забыв замечательное определение летописца про «чудь и мерю», об азиатско-немецкой смеси в жилах императоров, о том, что в далекой Бурятии поклоняются мумифицированным ламам. Но там - это настоящий сакрал, это естественно, равнозначно нашему целованию плащаниц...
Публичность некрофильства как экзекуция европейской цивилизации, как издевательство над ее «манерностью», ее эстетством, ее почитанием добра. 1939 - 1941-е годы во Львове, Дрогобыче, в Галичине вообще - классический пример морального уродства. Морги в центре города - на Лонцкого и Замарстынове. «Коми с раскосыми глазами» делали это среди людей, по-садистски изысканно, не задумываясь даже над тем, чтобы скрыть свои жертвы в земле... А вечный покой для «своих» выбирали на доминирующих высотах - Холме Славы в частности - чтобы издалека было видно, чьи здесь кости, а, следовательно, «атчизна». Предварительно, правда, выбросив с Холма мусульманское кладбище времен Первой мировой...
Пропагандистський фактор «родных могил» никогда и не скрывался официальной Москвой, поскольку считалось и считается, что они, в числе прочего, должны служить свидетельством мессийности «Рускаго духа», постоянным напоминанием о вине «местных» перед большим соседом. Эта истерия ежегодно достигает коды в майские мемориальные дни, преследуя цель убедить человечество, что именно Россия, а не кто-то другой, спас Европу от фашизма. Но несмотря на очевидную историческую чушь, есть еще один скрытый мотив ритуальных танцев на могилах победителей - отвлечь публику от могил ихних жертв, попытаться сделать так, чтобы рядовой обыватель не задумывался, что война продолжается, что агонизирующая империя пытается удержать в своих объятиях если не сегодня, то хотя бы прошлое.
Игорь Гулык