Покоління не-Престлі

Sep 07, 2013 19:37

Originally posted by ihorhulyk at Покоління не-Престлі


Фото: calend.ru

У серпні 1977-го не стало „короля Елвіса” в Індіанаполісі, і цілком припустимо, що такий часовий відрізок дозволяє говорити про певну ротацію поколінь. Ті, кому поталанило бути живим свідком дива на ім’я Престлі, стали поважними громадянами або пересічними обивателями, а тим, хто прийшов пізніше, - не менш фортунить від ностальгійних спогадів батьків про їхню юність і від того, що записи легендарного музиканта з висоти їхнього часу видаються дещо „архаїчними”.
...Шкода лише за одним, - що все це так хутко закінчилося. Слухати не те, щоб заборонену, але до певної міри, нетолеровану владою музику, знаючи, однак, що від неї „тащаться” і дітки партбонз, і зовсім юний вчитель фізкультури, - це все одно, що потай, під Святвечір, ходити на Коляду, остерігаючись класної керівнички, яку у звичній шкільній ситуації ніхто не боявся. Ризик торкнутися табуйованого „плоду”, чогось незвіданого і геть відмінного від того, що нам розповідали по „колгоспнику” чи з двох (!!!) телеканалів. Розуміння, що самотужки розширивши невідь ким окреслені межі, завойована терра інкогніта належить тільки тобі. Правда, було й розчарування, коли на перерві хтось потай хвалився, що теж чув Елвіса...
Але шкодувати за цим, - все одно, що плакати за збіглою молодістю. Хто не знає цього почуття? Є інше, - те, що наші діти направду дещо обділені „спокусою забороненого”. Хай так, - попри усвідомлення прогресивності змін, попри сякі-такі свободи слова, думки, пересування, - назовімо це умовно вседозволеністю, є щемке і неповторне бажання переступити межу, вчинити певну духовну атракцію, щось невтямне для сірого загалу, щось окрилююче і поза тим, холодне для зони під серцем . Але межі нема, атракції стали дешевим випробуванням нудьги, а ближні - ближні слухають своїх кумирів, дешевих, як пиво і сухарі з присмаком пластмаси.
Звісно, Елвіс - не для сьогоднішнього покоління „швидких вундеркіндів”. Епоха, домінантою якої є „швидкий гріш”, диктує свій темп навіть демографії з соціонікою. Нестримне бажання батьків („аби хоч нашим дітям було ліпше”), викидає за межі ймовірних проектів життєпис Престлі - вихідця зі злиденної родини, якому довелося довго шукати шляхи до самореалізації. Покажіть мені батечка, який бажав би своєму чадові кар’єри водія на електростанції, або ж не спробував відкупити сина від війська. Парадоксальна річ, - вимагаючи успадкування рис, характерів, звичок, трибу життя і світоглядних цінностей, батьки насправді не хочуть, аби діти були схожими на них. Конфлікт поколінь? Та ні, - просто контекстні, атрибутивні особливості епох стають на заваді порозуміння.
Світ став сонмищем неперевірених істин, тоді як за Елвіса він, здебільшого, був світом запитань. Сумнівні аксіоми приходять у життя нинішнього покоління разом з рекламою памперсів, але річ у тім, що „помилка стає помилкою, коли народжується, як істина”. Лєц знову ж таки має рацію, позаяк пошуки правди завжди спричинені розчаруванням від хиб.
Запитання ж - завжди провокація, бодай тому, що на них бажано відповідати. Пошуки відповідей - це неминучість нових запитань, тому Елвіс, точніше, навіть мільйони „престлі” - його адептів чи навіть його антагоністів, - були поколінням провокаторів. Гіпі, що „жив” у кав’ярні на розі Вірменської, провокував совєтську публіку не стільки виглядом свого нестриженого волосся чи потертими джинсами, а власне можливістю жити інакше. Перед зворохобленою публікою, з усталеними правилами, цілком певними чеснотами і не менш чіткими заборонами, бовваніло запитання: „А як?”.
...Недавно я бачив того гіпі у телепрограмі про львівські субкультури. Споважнів, банально виголошуючи затерті, нецікаві істини.
Запитання вичерпалися. Покоління - теж.
Ігор Гулик


Поколение не-Пресли
В августе 1977 года в Индианаполисе не стало «короля Элвиса», и вполне допустимо, что такой временной отрезок позволяет говорить об определенной ротации поколений. Те, кому повезло быть живым свидетелем чуда по имени Пресли, стали уважаемыми гражданами или серыми обывателями, а тем, кто пришел позже, - не менее везет от ностальгических воспоминаний «предков» об их юности и от того, что записи легендарного музыканта с высоты их времени выглядят несколько "архаичными".
...Жаль только одного, - что все так быстро закончилось. Слушать не то чтобы запрещенную, но до определенной степени, «неуважаемую» властью музыку, зная, однако, что от нее "тащатся" и детки партбонз, и совсем юный учитель физкультуры, - это все равно, что тайком, в Сочельник, ходить на Коляду , опасаясь классной руководительницы, которую в обычной школьной ситуации никто не боялся. Риск прикоснуться к табуированному "плоду", чему-то неизведанному и совсем отличному от того, что нам рассказывали по "колхознику" или из двух (!) телеканалов. Понимание, что после самостоятельно расширения кем-то очерченных границ, завоеванная терра инкогнита будет принадлежать только тебе. Правда, было и разочарование, когда на перемене кто-то втайне хвастался, что тоже слышал Элвиса ...
Но жалеть за этим - все равно, что плакать за невозвратной молодостью. Кто не знает этого чувства? Есть другое, - то, что наши дети действительно несколько обделены "соблазном запрещенного". Пусть так, - несмотря на перемены, на кой-какие свободы слова, мысли, передвижения, - назовем это условно вседозволенностью, - остается щемящее и неповторимое желание переступить черту, совершить определенные духовные аттракции, что-то непонятное для серой среды, что-то дающее крылья. Такое, аж до холодка под сердцем. Но границ нет, аттракции стали дешевым испытанием скуки, а ближние - ближние слушают своих кумиров, дешевых, как пиво и сухарики с привкусом пластмассы.
Конечно, Элвис - не для сегодняшнего поколения "быстрых вундеркиндов". Эпоха, доминантой которой является "быстрый рубль", диктует свой темп даже демографии с соционикой. Безудержное желание родителей ("чтобы хоть нашим детям было лучше"), выбрасывает за пределы вероятных проектов жизнеописание Пресли - выходца из нищей семьи, которому пришлось долго искать пути к самореализации. Покажите мне папочку, который желал бы своему чаду карьеры водителя на электростанции, или же не попытался откупить сына от армии. Парадоксальная вещь, - требуя унаследования черт, характеров, привычек, образа жизни и мировоззренческих ценностей, родители на самом деле не хотят, чтобы дети были бы похожими на них. Конфликт поколений? Да нет, - просто контекстные, атрибутивные особенности эпох препятствуют пониманию.
Мир стал сонмищем непроверенных истин, тогда как при Элвисе он, в основном, был миром вопросов. Сомнительные аксиомы приходят в жизнь нынешнего поколения вместе с рекламой памперсов, но дело в том, что "ошибка становится ошибкой, когда рождается, как истина". Лец опять же прав, поскольку поиски правды всегда провоцируются разочарованием недостатками.
Вопросы же - всегда провокация, хотя бы потому, что на них желательно отвечать. Поиски ответов - это неизбежность новых вопросов, поэтому Элвис, точнее, даже миллионы "Пресли" - его адептов или даже его антагонистов, - были поколением провокаторов. Хиппи, что "жил" в кафе на углу Армянской, провоцировал советскую публику не столько видом своих нестриженных волос или потертыми джинсами, а собственно возможностью жить иначе. Перед публикой с установившимися правилами, вполне определенными достоинствами и не менее четкими запретами, вставал вопрос: "А как?".
...Недавно я видел того хиппи в телепрограмме о львовских субкультурах. Приосанился, банально произнося затертые, неинтересны истины.
Вопросы иссякли. Поколение - тоже.
Игорь Гулык

колонка

Previous post Next post
Up