Страх і мужність
Originally posted by ihorhulyk at Страх і мужність
Заворушення у Туреччині, безпрецедентна хода сотень тисяч демонстрантів через Босфорський міст, сутички із поліцією, сльозогінний газ і бруківка, -- ось чим завершилися наміри влади забудувати стамбульську площу Таксим сучасним торговельним центром. Усе б нічого: прем’єр Ердоґан спочатку виступив із погрозами на адресу незгодних, а відтак, буквально через кілька годин, змушений віддати наказ військам звільнити найближчі від епіцентру бунту квартали. Чергова серія «арабської революції» завершилася нічим, хіюа кількома травмованими і доставленими у поліцейські відділки.
Чому так? Адже у телевізійному зверненні Ердоґан був аж надто упевненим, щоб запідозрити його у безсиллі. Та, здається, саме упевненість і войовничість слугувала йому потрібною у тій ситуації маскою для прикриття розгубленості і страху. Проблема у тому, що турецький прем’єр - не Каддафі, -- він обраний демократичний лідер держави на фундаменті, змурованому Кемалем кров’ю прихильників фундаментального ісламізму. Він - Ердоґан - цілком усвідомлює наслідки жорстокого протистояння із суспільством, яке згуртувалося не «під лідера» опозиційної партії (кулуарні політики завжди виторгують мир), а задля конкретної мети - у нашому випадку - проти свавілля забудовників. Ердоґан добре вивчив уроки і вітчизняної історії, і лівійської драми. Він прекрасно усвідомив, що революції - то штука апріорі програшна для влади (навіть у випадку придушення бунту). Бо ще Токвіль зауважив цікаву деталь: тотальну атомізацію захисників чинного режиму в умовах загального спротиву. Він писав: «Коли почалася французька революція, у Франції не знайшося б і десяти осіб, що діяли б узгоджено і захищали свої інтереси, не звернувшись за допомогою до центральної влади».
Цікаво, що усунення поліційних сил зі стамбульського кварталу Таксим відбулося після, здавалося б, непоміченого жесту: майбутні орендарі торгових площ у ще незведеному центрі почали масово відмовлятися від перспективи робити там бізнес. Вони не виходили на вулицю, не кидали у правоохоронців камінням, вони тихо вказали владі на неспроможність її затії. У цьому власне й мужність обивателя, який здатен на скромну акцію ненасильницького спротиву.
Ми, звісно, не Туреччина, хоча спалахів спонтанних бунтів на ґрунті свавілля наших забудовників стало б на півсвіту. Але роль миротворця у нас, зазвичай, відіграє… всеохопна корупція. Вона змащує тертя, конфлікти, проникаючи навіть у стосунки між мирянами та церквою (я писав про конфлікт між мешканцями та забудовниками Святоюрської гори у Львові, який полагоджено… згодою кліриків за підписом владики Ігоря Возьняка в обмін на кілька офісних приміщень у майбутній висотці (див. пост «Гендлярі під святинею»). Саме корупція як метод вирішення вибухонебезпечних ситуацій гальмує громадянські страх і мужність. Риси, притаманні зрілому суспільству.
Ігор Гулик
Заворушення у Туреччині, безпрецедентна хода сотень тисяч демонстрантів через Босфорський міст, сутички із поліцією, сльозогінний газ і бруківка, -- ось чим завершилися наміри влади забудувати стамбульську площу Таксим сучасним торговельним центром. Усе б нічого: прем’єр Ердоґан спочатку виступив із погрозами на адресу незгодних, а відтак, буквально через кілька годин, змушений віддати наказ військам звільнити найближчі від епіцентру бунту квартали. Чергова серія «арабської революції» завершилася нічим, хіюа кількома травмованими і доставленими у поліцейські відділки.
Чому так? Адже у телевізійному зверненні Ердоґан був аж надто упевненим, щоб запідозрити його у безсиллі. Та, здається, саме упевненість і войовничість слугувала йому потрібною у тій ситуації маскою для прикриття розгубленості і страху. Проблема у тому, що турецький прем’єр - не Каддафі, -- він обраний демократичний лідер держави на фундаменті, змурованому Кемалем кров’ю прихильників фундаментального ісламізму. Він - Ердоґан - цілком усвідомлює наслідки жорстокого протистояння із суспільством, яке згуртувалося не «під лідера» опозиційної партії (кулуарні політики завжди виторгують мир), а задля конкретної мети - у нашому випадку - проти свавілля забудовників. Ердоґан добре вивчив уроки і вітчизняної історії, і лівійської драми. Він прекрасно усвідомив, що революції - то штука апріорі програшна для влади (навіть у випадку придушення бунту). Бо ще Токвіль зауважив цікаву деталь: тотальну атомізацію захисників чинного режиму в умовах загального спротиву. Він писав: «Коли почалася французька революція, у Франції не знайшося б і десяти осіб, що діяли б узгоджено і захищали свої інтереси, не звернувшись за допомогою до центральної влади».
Цікаво, що усунення поліційних сил зі стамбульського кварталу Таксим відбулося після, здавалося б, непоміченого жесту: майбутні орендарі торгових площ у ще незведеному центрі почали масово відмовлятися від перспективи робити там бізнес. Вони не виходили на вулицю, не кидали у правоохоронців камінням, вони тихо вказали владі на неспроможність її затії. У цьому власне й мужність обивателя, який здатен на скромну акцію ненасильницького спротиву.
Ми, звісно, не Туреччина, хоча спалахів спонтанних бунтів на ґрунті свавілля наших забудовників стало б на півсвіту. Але роль миротворця у нас, зазвичай, відіграє… всеохопна корупція. Вона змащує тертя, конфлікти, проникаючи навіть у стосунки між мирянами та церквою (я писав про конфлікт між мешканцями та забудовниками Святоюрської гори у Львові, який полагоджено… згодою кліриків за підписом владики Ігоря Возьняка в обмін на кілька офісних приміщень у майбутній висотці (див. пост «Гендлярі під святинею»). Саме корупція як метод вирішення вибухонебезпечних ситуацій гальмує громадянські страх і мужність. Риси, притаманні зрілому суспільству.
Ігор Гулик