Термінал
Originally posted by ihorhulyk at Термінал
„Найліпший вихід з української кризи - аеропорт Бориспіль”. Сумний анекдот, який, з одного боку, провокує на конкретні вчинки, а, з іншого, спричиняє здорову злість тих, хто вирішив не здаватися. Країна насправді поділена не скільки Дніпром чи кольорами вилинялих політичних стягів, стільки тими, хто махнув на неї рукою, шукаючи порятунку деінде, і тими, хто залишається. Тобто символи ще одного розламу - термінал летовища, перон вокзалу, причал порту...
Я маю на увазі продуктивну частину спільноти, тих наших співвітчизників, що здатні мислити, працювати, говорити про проблеми і вирішувати їх. Справді, прикро, коли країна втрачає своїх громадян, але ще прикріше, що ті, хто зважився „піти”, десь там: в італіях - канадах, вважають свій учинок піком самопожертви і прямо-таки вимагають жалю. Вони не міркують, що ті, хто залишився, мусять перебрати на себе їхні обов’язки перед дітьми, старими, - і тисячі долярів, присланих зі щирих міркувань, не компенсують для родин людської утрати. Навпаки, ті, хто залишився, мають справу з подекуди розбещеним поколінням споживачів, які живуть собі на мамині гроші із заробітків, навіть не застановившись над тим, що слід і самому до чогось докласти рук.
Але що робити тим, хто залишився? Є ще один термінал, невидимий, однак лячний, - внутрішня еміграція. Інфантильність спостерігача, озлобленого лише власним дискомфортом, власними нестатками, злість, викинута на смітник разом з купою газет із пропозиціями праці, безсилля, що переростає в агресію проти всіх і вся. Прокурені кухні, у яких серед цигаркового диму зависли в повітрі „вічні теми” нудьги та скарг, блошині ринки з фартом погодинної роботи, і запльований пивбар, де кухонні варіації густо присмачені алкоголем...
Є третій термінал, на якому вирує життя, на якому небезпечно ловити гав, бо так проспиш усе на світі. Є добра злість, яка переростає у добрі вчинки, є просто таки інстинкт, який нашіптує не здаватися. Є внутрішнє відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного тиску перетворюється на оксюморон. Але хай там як, - лихі часи мають одну здатність: вони колись минають. Так, разом з ними „минаємо” й ми, але залишаються наші справи, карби досвіду і країна, яка, попри титанічні зусилля злодійкуватих „еліт”, таки прогресує. Наша країна, яку ми відчуваємо усіма фібрами душі, бо кожен її крок, - це і наш поступ, кожна її біда - це і наш біль, кожна її радість - це й усмішка на обличчях наших дітей.
Вона залишиться нашою і для тих, хто обрав „термінал Борисполя”. Ті, хто залишився, - великодушні, їхня щирість - абсолютно іншого гатунку, аніж та, що підтверджена цифрами у квитанції Венстерн Юніон...
Ігор Гулик
„Найліпший вихід з української кризи - аеропорт Бориспіль”. Сумний анекдот, який, з одного боку, провокує на конкретні вчинки, а, з іншого, спричиняє здорову злість тих, хто вирішив не здаватися. Країна насправді поділена не скільки Дніпром чи кольорами вилинялих політичних стягів, стільки тими, хто махнув на неї рукою, шукаючи порятунку деінде, і тими, хто залишається. Тобто символи ще одного розламу - термінал летовища, перон вокзалу, причал порту...
Я маю на увазі продуктивну частину спільноти, тих наших співвітчизників, що здатні мислити, працювати, говорити про проблеми і вирішувати їх. Справді, прикро, коли країна втрачає своїх громадян, але ще прикріше, що ті, хто зважився „піти”, десь там: в італіях - канадах, вважають свій учинок піком самопожертви і прямо-таки вимагають жалю. Вони не міркують, що ті, хто залишився, мусять перебрати на себе їхні обов’язки перед дітьми, старими, - і тисячі долярів, присланих зі щирих міркувань, не компенсують для родин людської утрати. Навпаки, ті, хто залишився, мають справу з подекуди розбещеним поколінням споживачів, які живуть собі на мамині гроші із заробітків, навіть не застановившись над тим, що слід і самому до чогось докласти рук.
Але що робити тим, хто залишився? Є ще один термінал, невидимий, однак лячний, - внутрішня еміграція. Інфантильність спостерігача, озлобленого лише власним дискомфортом, власними нестатками, злість, викинута на смітник разом з купою газет із пропозиціями праці, безсилля, що переростає в агресію проти всіх і вся. Прокурені кухні, у яких серед цигаркового диму зависли в повітрі „вічні теми” нудьги та скарг, блошині ринки з фартом погодинної роботи, і запльований пивбар, де кухонні варіації густо присмачені алкоголем...
Є третій термінал, на якому вирує життя, на якому небезпечно ловити гав, бо так проспиш усе на світі. Є добра злість, яка переростає у добрі вчинки, є просто таки інстинкт, який нашіптує не здаватися. Є внутрішнє відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного тиску перетворюється на оксюморон. Але хай там як, - лихі часи мають одну здатність: вони колись минають. Так, разом з ними „минаємо” й ми, але залишаються наші справи, карби досвіду і країна, яка, попри титанічні зусилля злодійкуватих „еліт”, таки прогресує. Наша країна, яку ми відчуваємо усіма фібрами душі, бо кожен її крок, - це і наш поступ, кожна її біда - це і наш біль, кожна її радість - це й усмішка на обличчях наших дітей.
Вона залишиться нашою і для тих, хто обрав „термінал Борисполя”. Ті, хто залишився, - великодушні, їхня щирість - абсолютно іншого гатунку, аніж та, що підтверджена цифрами у квитанції Венстерн Юніон...
Ігор Гулик