d_desyateryk
in
ua
ВАЙСБЕРГ ГОВОРИТЬ
ВАЙСБЕРГ ГОВОРИТЬ
Провідний український живописець про колір, захват, страх і "малих", а також великих голландців
Матвія Вайсберга інтерв'ювати складно у тому сенсі, що якнайповніше він висловлюється на своїх полотнах.
Тому я прийшов туди, де ці картини створюються - до нього у майстерню - і записав його пряму мову.
Отже, Вайсберг говорить.
КОЛІР
Я інколи запитую себе, звідки береться і куди зникає колір. Така дивна синусоїда, яка багато у чому залежить і від внутрішнього стану, і від стану світу навколо тебе.
Наприклад, синій з'являється, коли є певна надія. Коли я пишу сині картинки, це, імовірно, свідчить про відносний внутрішній комфорт. У «Семи днях» (серія робіт за мотивами Книги Буття. - ДД) синій - це колір світоустрою.
Часом трапляються кумедні ситуації. Колись мені подарували тюбик дуже гарної яскраво-зеленої темпери, і у мене почався зелений період. Коли я цей тюбик загубив, причому навіть пам'ятаю, де - цей період завершився, бо таку фарбу ніде не виробляли. Чому немає більше зелених картин? Фарба закінчилась.
Не дуже точно було би сказати, що я мислю кольором. Скоріше, відчуваю ним, згідно з максимою Піросмані «Живопис - це удар по очах». Удар по очах - аж ніяк не думання. Потім ти вже дивишся, що там намальовано. А спочатку у тебе просто спалах такий.
Якщо ти хочеш зрозуміти, як це влаштовано, то нічого не вийде. Бо я теж не розумію, як. У цьому є таємниця, і сягає вона, мені здається, найдавніших законів Усесвіту, того, що світ квантово вірогідний, а звідси виникає свобода волі і свобода вибору, а з них уже - загадка мистецтва.
ШТУДІЇ
(серія картин за мотивами ренесансних полотен)
Якщо я дивлюсь у вікно на пейзаж і малюю його, то, власне, немає особливої різниці, якщо я так само дивлюсь на картину і малюю її. Цей жанр був завжди. Якщо візьмемо ікону - то це перемальовування одних і тих самих сюжетів постійно. Хтось робить це краще, хтось гірше. Можу відрізнити Феофана Грека від Данила Чорного або Андрія Рубльова, хоча схожість сюжетів беззаперечна.
Хто я в цих полотнах? Я - це захват зовні класичної картини, який слід відобразити не вербально, а за допомогою малювання ще раз.
Є така гравюра у Доре на тему історії літератури. Стоять скрижалі, з них переписують Вергілій, Гомер - їхні фігури найбільші за розмірами, з їхніх сувоїв переписує хтось трохи менший - Шекспір тощо, а всякий дріб’язок унизу переписує переписане з переписаного. Трохи злосливо, але по-своєму справедливо. Єдине, з чим я не згоден - з окремими величинами, а так - чом би й ні?
ХУДОЖНИК І РЕАЛЬНІСТЬ
Я перебуваю у згоді з офіційним Союзом художників: жодного стосунку до нього не маю. Вважати це незгодою смішно. Намагаюсь не мати справ з державою; щоправда, це дещо змінилося через події останніх двох років. А так з реальністю у мене розбіжностей немає. Я у незгоді з несправедливістю у будь-якому її прояві. Інколи це буває досить важко. Додає клопоту.
Нещодавно перемальовував для серії штудій батальні картини Леонардо і Мікеланджело, і у мене склалося враження, що їм, найвеличнішим художникам-гуманістам, не надто когось шкода у тих битвах. Вони люди іншого часу. Лежать там якісь розчавлені блощиці внизу... Леонардо цікавила колізія між кіньми і людьми, такий собі орнамент зі спотворених люттю облич, але там немає місця особливому співчуттю. Імовірно, художник гостріше відчуває якісь речі, але реакція може бути різною. Моранді за Муссоліні весь час малював натюрморти. Може, йому так подобалось, а може, виходу іншого не мав. Буває, людина вдається до такого. Якби епоха затрималась, то ми всі теж могли б замкнутися в собі, а може й ні. Як зараз раптом з'ясовується, ніхто не був у піонерах-комсомольцях, а всі були собі на умі, проти радянської влади і за вільну Україну.
Те, що я не конформіст - це абсолютно точно. Це навіть не принцип, а спосіб існування.
УСПІХ
Успіх - діло добре. Щоправда, коли вперше у мене купили картину, я неабияк злякався. «Десь помилився старий Бебель, що ці пси тебе так хвалять». Батько навчив мене дуже обережно ставитись до таких проявів. Приємно, коли тобі посміхаються, але треба пильнувати.
Успіх успіхом, але питання у тому, наскільки серйозно ти до цього ставишся. І гроші потрібні, бо це дає свободу для роблення хороших і корисних речей. Але лише до певної межі, звісно. Бо я не розумію, на фіга віолончелістові два мільярди (ідеться про хранителя офшорних заощаджень Путіна віолончеліста Ролдугіна. - ДД). Мої прагнення далі нового фотооб'єктива не йдуть. Квартира є, машину не хочу.
Приїхала моя знайома, чудова скульпторка, їй щось потрібно, я телефоную друзям, і вони кидаються їй допомагати. Ось успіх: коли будь-якої миті знаходиться хтось, готовий виручити.
ДОВГИЙ ПОСТСКРИПТУМ: РЕМБРАНДТ І «МАЛІ» ГОЛЛАНДЦІ
(із запису в особистому блозі)
«Природа дала свободу і безсловесним тваринам, та мужність є винятковим благом людей: допомагають боги тому, хто має більше хоробрості». Клавдій Юлій Цивіліс, родоначальник голландської нації.
...1661 року хтось згадав про старого художника: а чи не замовити нам Рембрандту картину для Великої галереї Амстердамської ратуші - прекрасної споруди, що втілює могутність і багатство Республіки Сполучених Провінцій.
Я уявляю собі це так: ти, звісно, Рембрандт, ось тобі велике замовлення, але будь чемним, зроби все по-людськи, без цих твоїх широких мазків-ударів та інших вільностей...
Дивакуватих, зайшлих і бідних бюргер (не має значення його національна приналежність, пригадаймо хоча б наш Яготин) завжди недолюблює і побоюється, якби це був хоч сам Рембрандт, хоч біженець з Сирії, хоч оцей незрозумілий українець.
От «малі голландці», яких не злічити, - інша річ, душевні люди, малюють як і що треба, прославляють добробут і багатство та роблять це красиво і витончено, не те що цей невдаха, банкрут і марнотрат.
Тому вони й «малі», а Рембрандт - великий.
Утім, перейдемо до сьогодення.
Проголосувавши проти асоціації ЄС з Україною, голландський, точніше, нідерландський обиватель сказав не про нас з нашою корупцією, війною, політичними чварами, але й з нашою мужністю подолання, Майданом, військовою доблестю, волонтерським рухом, мистецтвом, нарешті, прагненням і мрією бодай колись стати повноцінними де-юре європейцями. Він сказав насамперед про себе, про свої фобії і свої вподобання, зрадивши зокрема і свою історію, і своїх мертвих зі збитого «Боїнга».
...Картина «Змова Клавдія Цивіліса» недовго провисіла в ратуші - її повернули художнику на «доопрацювання». І автор, котрий якось сказав: «Я народився Рембрандтом і помру Рембрандтом», - ножем власноруч вирізав середню частину картини, сподіваючись продати хоча б її. У цьому вигляді картина і дійшла до нас - не лише як твір генія та бунтаря, але і як пам'ятка ставлення обивателя до художника і аутсайдера, на його, обивательський, погляд.
Я ніколи не був ані в Амстердамі, ані в Роттердамі, ані у Дельфті. Я обов'язково з'їжджу туди, на батьківщину Рембрандта, Вермеєра і Ван Гога.
І "малих" голландців, чорт їх забирай, люблю я їхній живопис, вони ж не винні, що вони малі.
Нідерланди, врешті-решт, - батьківщина чи притулок усіх тих, хто, незважаючи на путінську пропаганду і страх перед чужими, проголосував «за».
А наша свобода - у наших руках, ми її обрали самі.
Дмитро ДЕСЯТЕРИКВАЙСБЕРГ ГОВОРИТЬ
Провідний український живописець про колір, захват, страх і малих, а також великих голландців
Матвія Вайсберга інтерв'ювати складно у тому сенсі, що якнайповніше він висловлюється на своїх полотнах.
Тому я прийшов туди, де ці картини створюються - до нього у майстерню - і записав його пряму мову.
Отже, Вайсберг говорить.
КОЛІР
Я інколи запитую себе, звідки береться і куди зникає колір. Така дивна синусоїда, яка багато у чому залежить і від внутрішнього стану, і від стану світу навколо тебе.
Наприклад, синій з'являється, коли є певна надія. Коли я пишу сині картинки, це, імовірно, свідчить про відносний внутрішній комфорт. У «Семи днях» (серія робіт за мотивами Книги Буття. - ДД) синій - це колір світоустрою.
Часом трапляються кумедні ситуації. Колись мені подарували тюбик дуже гарної яскраво-зеленої темпери, і у мене почався зелений період. Коли я цей тюбик загубив, причому навіть пам'ятаю, де - цей період завершився, бо таку фарбу ніде не виробляли. Чому немає більше зелених картин? Фарба закінчилась.
Не дуже точно було би сказати, що я мислю кольором. Скоріше, відчуваю ним, згідно з максимою Піросмані «Живопис - це удар по очах». Удар по очах - аж ніяк не думання. Потім ти вже дивишся, що там намальовано. А спочатку у тебе просто спалах такий.
Якщо ти хочеш зрозуміти, як це влаштовано, то нічого не вийде. Бо я теж не розумію, як. У цьому є таємниця, і сягає вона, мені здається, найдавніших законів Усесвіту, того, що світ квантово вірогідний, а звідси виникає свобода волі і свобода вибору, а з них уже - загадка мистецтва.
ШТУДІЇ
(серія картин за мотивами ренесансних полотен)
Якщо я дивлюсь у вікно на пейзаж і малюю його, то, власне, немає особливої різниці, якщо я так само дивлюсь на картину і малюю її. Цей жанр був завжди. Якщо візьмемо ікону - то це перемальовування одних і тих самих сюжетів постійно. Хтось робить це краще, хтось гірше. Можу відрізнити Феофана Грека від Данила Чорного або Андрія Рубльова, хоча схожість сюжетів беззаперечна.
Хто я в цих полотнах? Я - це захват зовні класичної картини, який слід відобразити не вербально, а за допомогою малювання ще раз.
Є така гравюра у Доре на тему історії літератури. Стоять скрижалі, з них переписують Вергілій, Гомер - їхні фігури найбільші за розмірами, з їхніх сувоїв переписує хтось трохи менший - Шекспір тощо, а всякий дріб’язок унизу переписує переписане з переписаного. Трохи злосливо, але по-своєму справедливо. Єдине, з чим я не згоден - з окремими величинами, а так - чом би й ні?
ХУДОЖНИК І РЕАЛЬНІСТЬ
Я перебуваю у згоді з офіційним Союзом художників: жодного стосунку до нього не маю. Вважати це незгодою смішно. Намагаюсь не мати справ з державою; щоправда, це дещо змінилося через події останніх двох років. А так з реальністю у мене розбіжностей немає. Я у незгоді з несправедливістю у будь-якому її прояві. Інколи це буває досить важко. Додає клопоту.
Нещодавно перемальовував для серії штудій батальні картини Леонардо і Мікеланджело, і у мене склалося враження, що їм, найвеличнішим художникам-гуманістам, не надто когось шкода у тих битвах. Вони люди іншого часу. Лежать там якісь розчавлені блощиці внизу... Леонардо цікавила колізія між кіньми і людьми, такий собі орнамент зі спотворених люттю облич, але там немає місця особливому співчуттю. Імовірно, художник гостріше відчуває якісь речі, але реакція може бути різною. Моранді за Муссоліні весь час малював натюрморти. Може, йому так подобалось, а може, виходу іншого не мав. Буває, людина вдається до такого. Якби епоха затрималась, то ми всі теж могли б замкнутися в собі, а може й ні. Як зараз раптом з'ясовується, ніхто не був у піонерах-комсомольцях, а всі були собі на умі, проти радянської влади і за вільну Україну.
Те, що я не конформіст - це абсолютно точно. Це навіть не принцип, а спосіб існування.
УСПІХ
Успіх - діло добре. Щоправда, коли вперше у мене купили картину, я неабияк злякався. «Десь помилився старий Бебель, що ці пси тебе так хвалять». Батько навчив мене дуже обережно ставитись до таких проявів. Приємно, коли тобі посміхаються, але треба пильнувати.
Успіх успіхом, але питання у тому, наскільки серйозно ти до цього ставишся. І гроші потрібні, бо це дає свободу для роблення хороших і корисних речей. Але лише до певної межі, звісно. Бо я не розумію, на фіга віолончелістові два мільярди (ідеться про хранителя офшорних заощаджень Путіна віолончеліста Ролдугіна. - ДД). Мої прагнення далі нового фотооб'єктива не йдуть. Квартира є, машину не хочу.
Приїхала моя знайома, чудова скульпторка, їй щось потрібно, я телефоную друзям, і вони кидаються їй допомагати. Ось успіх: коли будь-якої миті знаходиться хтось, готовий виручити.
ДОВГИЙ ПОСТСКРИПТУМ: РЕМБРАНДТ І «МАЛІ» ГОЛЛАНДЦІ
(із запису в особистому блозі)
«Природа дала свободу і безсловесним тваринам, та мужність є винятковим благом людей: допомагають боги тому, хто має більше хоробрості». Клавдій Юлій Цивіліс, родоначальник голландської нації.
...1661 року хтось згадав про старого художника: а чи не замовити нам Рембрандту картину для Великої галереї Амстердамської ратуші - прекрасної споруди, що втілює могутність і багатство Республіки Сполучених Провінцій.
Я уявляю собі це так: ти, звісно, Рембрандт, ось тобі велике замовлення, але будь чемним, зроби все по-людськи, без цих твоїх широких мазків-ударів та інших вільностей...
Дивакуватих, зайшлих і бідних бюргер (не має значення його національна приналежність, пригадаймо хоча б наш Яготин) завжди недолюблює і побоюється, якби це був хоч сам Рембрандт, хоч біженець з Сирії, хоч оцей незрозумілий українець.
От «малі голландці», яких не злічити, - інша річ, душевні люди, малюють як і що треба, прославляють добробут і багатство та роблять це красиво і витончено, не те що цей невдаха, банкрут і марнотрат.
Тому вони й «малі», а Рембрандт - великий.
Утім, перейдемо до сьогодення.
Проголосувавши проти асоціації ЄС з Україною, голландський, точніше, нідерландський обиватель сказав не про нас з нашою корупцією, війною, політичними чварами, але й з нашою мужністю подолання, Майданом, військовою доблестю, волонтерським рухом, мистецтвом, нарешті, прагненням і мрією бодай колись стати повноцінними де-юре європейцями. Він сказав насамперед про себе, про свої фобії і свої вподобання, зрадивши зокрема і свою історію, і своїх мертвих зі збитого «Боїнга».
...Картина «Змова Клавдія Цивіліса» недовго провисіла в ратуші - її повернули художнику на «доопрацювання». І автор, котрий якось сказав: «Я народився Рембрандтом і помру Рембрандтом», - ножем власноруч вирізав середню частину картини, сподіваючись продати хоча б її. У цьому вигляді картина і дійшла до нас - не лише як твір генія та бунтаря, але і як пам'ятка ставлення обивателя до художника і аутсайдера, на його, обивательський, погляд.
Я ніколи не був ані в Амстердамі, ані в Роттердамі, ані у Дельфті. Я обов'язково з'їжджу туди, на батьківщину Рембрандта, Вермеєра і Ван Гога.
І малих голландців, чорт їх забирай, люблю я їхній живопис, вони ж не винні, що вони малі.
Нідерланди, врешті-решт, - батьківщина чи притулок усіх тих, хто, незважаючи на путінську пропаганду і страх перед чужими, проголосував «за».
А наша свобода - у наших руках, ми її обрали самі.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Артема Сліпачука, «День»
Провідний український живописець про колір, захват, страх і "малих", а також великих голландців
Матвія Вайсберга інтерв'ювати складно у тому сенсі, що якнайповніше він висловлюється на своїх полотнах.
Тому я прийшов туди, де ці картини створюються - до нього у майстерню - і записав його пряму мову.
Отже, Вайсберг говорить.
КОЛІР
Я інколи запитую себе, звідки береться і куди зникає колір. Така дивна синусоїда, яка багато у чому залежить і від внутрішнього стану, і від стану світу навколо тебе.
Наприклад, синій з'являється, коли є певна надія. Коли я пишу сині картинки, це, імовірно, свідчить про відносний внутрішній комфорт. У «Семи днях» (серія робіт за мотивами Книги Буття. - ДД) синій - це колір світоустрою.
Часом трапляються кумедні ситуації. Колись мені подарували тюбик дуже гарної яскраво-зеленої темпери, і у мене почався зелений період. Коли я цей тюбик загубив, причому навіть пам'ятаю, де - цей період завершився, бо таку фарбу ніде не виробляли. Чому немає більше зелених картин? Фарба закінчилась.
Не дуже точно було би сказати, що я мислю кольором. Скоріше, відчуваю ним, згідно з максимою Піросмані «Живопис - це удар по очах». Удар по очах - аж ніяк не думання. Потім ти вже дивишся, що там намальовано. А спочатку у тебе просто спалах такий.
Якщо ти хочеш зрозуміти, як це влаштовано, то нічого не вийде. Бо я теж не розумію, як. У цьому є таємниця, і сягає вона, мені здається, найдавніших законів Усесвіту, того, що світ квантово вірогідний, а звідси виникає свобода волі і свобода вибору, а з них уже - загадка мистецтва.
ШТУДІЇ
(серія картин за мотивами ренесансних полотен)
Якщо я дивлюсь у вікно на пейзаж і малюю його, то, власне, немає особливої різниці, якщо я так само дивлюсь на картину і малюю її. Цей жанр був завжди. Якщо візьмемо ікону - то це перемальовування одних і тих самих сюжетів постійно. Хтось робить це краще, хтось гірше. Можу відрізнити Феофана Грека від Данила Чорного або Андрія Рубльова, хоча схожість сюжетів беззаперечна.
Хто я в цих полотнах? Я - це захват зовні класичної картини, який слід відобразити не вербально, а за допомогою малювання ще раз.
Є така гравюра у Доре на тему історії літератури. Стоять скрижалі, з них переписують Вергілій, Гомер - їхні фігури найбільші за розмірами, з їхніх сувоїв переписує хтось трохи менший - Шекспір тощо, а всякий дріб’язок унизу переписує переписане з переписаного. Трохи злосливо, але по-своєму справедливо. Єдине, з чим я не згоден - з окремими величинами, а так - чом би й ні?
ХУДОЖНИК І РЕАЛЬНІСТЬ
Я перебуваю у згоді з офіційним Союзом художників: жодного стосунку до нього не маю. Вважати це незгодою смішно. Намагаюсь не мати справ з державою; щоправда, це дещо змінилося через події останніх двох років. А так з реальністю у мене розбіжностей немає. Я у незгоді з несправедливістю у будь-якому її прояві. Інколи це буває досить важко. Додає клопоту.
Нещодавно перемальовував для серії штудій батальні картини Леонардо і Мікеланджело, і у мене склалося враження, що їм, найвеличнішим художникам-гуманістам, не надто когось шкода у тих битвах. Вони люди іншого часу. Лежать там якісь розчавлені блощиці внизу... Леонардо цікавила колізія між кіньми і людьми, такий собі орнамент зі спотворених люттю облич, але там немає місця особливому співчуттю. Імовірно, художник гостріше відчуває якісь речі, але реакція може бути різною. Моранді за Муссоліні весь час малював натюрморти. Може, йому так подобалось, а може, виходу іншого не мав. Буває, людина вдається до такого. Якби епоха затрималась, то ми всі теж могли б замкнутися в собі, а може й ні. Як зараз раптом з'ясовується, ніхто не був у піонерах-комсомольцях, а всі були собі на умі, проти радянської влади і за вільну Україну.
Те, що я не конформіст - це абсолютно точно. Це навіть не принцип, а спосіб існування.
УСПІХ
Успіх - діло добре. Щоправда, коли вперше у мене купили картину, я неабияк злякався. «Десь помилився старий Бебель, що ці пси тебе так хвалять». Батько навчив мене дуже обережно ставитись до таких проявів. Приємно, коли тобі посміхаються, але треба пильнувати.
Успіх успіхом, але питання у тому, наскільки серйозно ти до цього ставишся. І гроші потрібні, бо це дає свободу для роблення хороших і корисних речей. Але лише до певної межі, звісно. Бо я не розумію, на фіга віолончелістові два мільярди (ідеться про хранителя офшорних заощаджень Путіна віолончеліста Ролдугіна. - ДД). Мої прагнення далі нового фотооб'єктива не йдуть. Квартира є, машину не хочу.
Приїхала моя знайома, чудова скульпторка, їй щось потрібно, я телефоную друзям, і вони кидаються їй допомагати. Ось успіх: коли будь-якої миті знаходиться хтось, готовий виручити.
ДОВГИЙ ПОСТСКРИПТУМ: РЕМБРАНДТ І «МАЛІ» ГОЛЛАНДЦІ
(із запису в особистому блозі)
«Природа дала свободу і безсловесним тваринам, та мужність є винятковим благом людей: допомагають боги тому, хто має більше хоробрості». Клавдій Юлій Цивіліс, родоначальник голландської нації.
...1661 року хтось згадав про старого художника: а чи не замовити нам Рембрандту картину для Великої галереї Амстердамської ратуші - прекрасної споруди, що втілює могутність і багатство Республіки Сполучених Провінцій.
Я уявляю собі це так: ти, звісно, Рембрандт, ось тобі велике замовлення, але будь чемним, зроби все по-людськи, без цих твоїх широких мазків-ударів та інших вільностей...
Дивакуватих, зайшлих і бідних бюргер (не має значення його національна приналежність, пригадаймо хоча б наш Яготин) завжди недолюблює і побоюється, якби це був хоч сам Рембрандт, хоч біженець з Сирії, хоч оцей незрозумілий українець.
От «малі голландці», яких не злічити, - інша річ, душевні люди, малюють як і що треба, прославляють добробут і багатство та роблять це красиво і витончено, не те що цей невдаха, банкрут і марнотрат.
Тому вони й «малі», а Рембрандт - великий.
Утім, перейдемо до сьогодення.
Проголосувавши проти асоціації ЄС з Україною, голландський, точніше, нідерландський обиватель сказав не про нас з нашою корупцією, війною, політичними чварами, але й з нашою мужністю подолання, Майданом, військовою доблестю, волонтерським рухом, мистецтвом, нарешті, прагненням і мрією бодай колись стати повноцінними де-юре європейцями. Він сказав насамперед про себе, про свої фобії і свої вподобання, зрадивши зокрема і свою історію, і своїх мертвих зі збитого «Боїнга».
...Картина «Змова Клавдія Цивіліса» недовго провисіла в ратуші - її повернули художнику на «доопрацювання». І автор, котрий якось сказав: «Я народився Рембрандтом і помру Рембрандтом», - ножем власноруч вирізав середню частину картини, сподіваючись продати хоча б її. У цьому вигляді картина і дійшла до нас - не лише як твір генія та бунтаря, але і як пам'ятка ставлення обивателя до художника і аутсайдера, на його, обивательський, погляд.
Я ніколи не був ані в Амстердамі, ані в Роттердамі, ані у Дельфті. Я обов'язково з'їжджу туди, на батьківщину Рембрандта, Вермеєра і Ван Гога.
І "малих" голландців, чорт їх забирай, люблю я їхній живопис, вони ж не винні, що вони малі.
Нідерланди, врешті-решт, - батьківщина чи притулок усіх тих, хто, незважаючи на путінську пропаганду і страх перед чужими, проголосував «за».
А наша свобода - у наших руках, ми її обрали самі.
Дмитро ДЕСЯТЕРИКВАЙСБЕРГ ГОВОРИТЬ
Провідний український живописець про колір, захват, страх і малих, а також великих голландців
Матвія Вайсберга інтерв'ювати складно у тому сенсі, що якнайповніше він висловлюється на своїх полотнах.
Тому я прийшов туди, де ці картини створюються - до нього у майстерню - і записав його пряму мову.
Отже, Вайсберг говорить.
КОЛІР
Я інколи запитую себе, звідки береться і куди зникає колір. Така дивна синусоїда, яка багато у чому залежить і від внутрішнього стану, і від стану світу навколо тебе.
Наприклад, синій з'являється, коли є певна надія. Коли я пишу сині картинки, це, імовірно, свідчить про відносний внутрішній комфорт. У «Семи днях» (серія робіт за мотивами Книги Буття. - ДД) синій - це колір світоустрою.
Часом трапляються кумедні ситуації. Колись мені подарували тюбик дуже гарної яскраво-зеленої темпери, і у мене почався зелений період. Коли я цей тюбик загубив, причому навіть пам'ятаю, де - цей період завершився, бо таку фарбу ніде не виробляли. Чому немає більше зелених картин? Фарба закінчилась.
Не дуже точно було би сказати, що я мислю кольором. Скоріше, відчуваю ним, згідно з максимою Піросмані «Живопис - це удар по очах». Удар по очах - аж ніяк не думання. Потім ти вже дивишся, що там намальовано. А спочатку у тебе просто спалах такий.
Якщо ти хочеш зрозуміти, як це влаштовано, то нічого не вийде. Бо я теж не розумію, як. У цьому є таємниця, і сягає вона, мені здається, найдавніших законів Усесвіту, того, що світ квантово вірогідний, а звідси виникає свобода волі і свобода вибору, а з них уже - загадка мистецтва.
ШТУДІЇ
(серія картин за мотивами ренесансних полотен)
Якщо я дивлюсь у вікно на пейзаж і малюю його, то, власне, немає особливої різниці, якщо я так само дивлюсь на картину і малюю її. Цей жанр був завжди. Якщо візьмемо ікону - то це перемальовування одних і тих самих сюжетів постійно. Хтось робить це краще, хтось гірше. Можу відрізнити Феофана Грека від Данила Чорного або Андрія Рубльова, хоча схожість сюжетів беззаперечна.
Хто я в цих полотнах? Я - це захват зовні класичної картини, який слід відобразити не вербально, а за допомогою малювання ще раз.
Є така гравюра у Доре на тему історії літератури. Стоять скрижалі, з них переписують Вергілій, Гомер - їхні фігури найбільші за розмірами, з їхніх сувоїв переписує хтось трохи менший - Шекспір тощо, а всякий дріб’язок унизу переписує переписане з переписаного. Трохи злосливо, але по-своєму справедливо. Єдине, з чим я не згоден - з окремими величинами, а так - чом би й ні?
ХУДОЖНИК І РЕАЛЬНІСТЬ
Я перебуваю у згоді з офіційним Союзом художників: жодного стосунку до нього не маю. Вважати це незгодою смішно. Намагаюсь не мати справ з державою; щоправда, це дещо змінилося через події останніх двох років. А так з реальністю у мене розбіжностей немає. Я у незгоді з несправедливістю у будь-якому її прояві. Інколи це буває досить важко. Додає клопоту.
Нещодавно перемальовував для серії штудій батальні картини Леонардо і Мікеланджело, і у мене склалося враження, що їм, найвеличнішим художникам-гуманістам, не надто когось шкода у тих битвах. Вони люди іншого часу. Лежать там якісь розчавлені блощиці внизу... Леонардо цікавила колізія між кіньми і людьми, такий собі орнамент зі спотворених люттю облич, але там немає місця особливому співчуттю. Імовірно, художник гостріше відчуває якісь речі, але реакція може бути різною. Моранді за Муссоліні весь час малював натюрморти. Може, йому так подобалось, а може, виходу іншого не мав. Буває, людина вдається до такого. Якби епоха затрималась, то ми всі теж могли б замкнутися в собі, а може й ні. Як зараз раптом з'ясовується, ніхто не був у піонерах-комсомольцях, а всі були собі на умі, проти радянської влади і за вільну Україну.
Те, що я не конформіст - це абсолютно точно. Це навіть не принцип, а спосіб існування.
УСПІХ
Успіх - діло добре. Щоправда, коли вперше у мене купили картину, я неабияк злякався. «Десь помилився старий Бебель, що ці пси тебе так хвалять». Батько навчив мене дуже обережно ставитись до таких проявів. Приємно, коли тобі посміхаються, але треба пильнувати.
Успіх успіхом, але питання у тому, наскільки серйозно ти до цього ставишся. І гроші потрібні, бо це дає свободу для роблення хороших і корисних речей. Але лише до певної межі, звісно. Бо я не розумію, на фіга віолончелістові два мільярди (ідеться про хранителя офшорних заощаджень Путіна віолончеліста Ролдугіна. - ДД). Мої прагнення далі нового фотооб'єктива не йдуть. Квартира є, машину не хочу.
Приїхала моя знайома, чудова скульпторка, їй щось потрібно, я телефоную друзям, і вони кидаються їй допомагати. Ось успіх: коли будь-якої миті знаходиться хтось, готовий виручити.
ДОВГИЙ ПОСТСКРИПТУМ: РЕМБРАНДТ І «МАЛІ» ГОЛЛАНДЦІ
(із запису в особистому блозі)
«Природа дала свободу і безсловесним тваринам, та мужність є винятковим благом людей: допомагають боги тому, хто має більше хоробрості». Клавдій Юлій Цивіліс, родоначальник голландської нації.
...1661 року хтось згадав про старого художника: а чи не замовити нам Рембрандту картину для Великої галереї Амстердамської ратуші - прекрасної споруди, що втілює могутність і багатство Республіки Сполучених Провінцій.
Я уявляю собі це так: ти, звісно, Рембрандт, ось тобі велике замовлення, але будь чемним, зроби все по-людськи, без цих твоїх широких мазків-ударів та інших вільностей...
Дивакуватих, зайшлих і бідних бюргер (не має значення його національна приналежність, пригадаймо хоча б наш Яготин) завжди недолюблює і побоюється, якби це був хоч сам Рембрандт, хоч біженець з Сирії, хоч оцей незрозумілий українець.
От «малі голландці», яких не злічити, - інша річ, душевні люди, малюють як і що треба, прославляють добробут і багатство та роблять це красиво і витончено, не те що цей невдаха, банкрут і марнотрат.
Тому вони й «малі», а Рембрандт - великий.
Утім, перейдемо до сьогодення.
Проголосувавши проти асоціації ЄС з Україною, голландський, точніше, нідерландський обиватель сказав не про нас з нашою корупцією, війною, політичними чварами, але й з нашою мужністю подолання, Майданом, військовою доблестю, волонтерським рухом, мистецтвом, нарешті, прагненням і мрією бодай колись стати повноцінними де-юре європейцями. Він сказав насамперед про себе, про свої фобії і свої вподобання, зрадивши зокрема і свою історію, і своїх мертвих зі збитого «Боїнга».
...Картина «Змова Клавдія Цивіліса» недовго провисіла в ратуші - її повернули художнику на «доопрацювання». І автор, котрий якось сказав: «Я народився Рембрандтом і помру Рембрандтом», - ножем власноруч вирізав середню частину картини, сподіваючись продати хоча б її. У цьому вигляді картина і дійшла до нас - не лише як твір генія та бунтаря, але і як пам'ятка ставлення обивателя до художника і аутсайдера, на його, обивательський, погляд.
Я ніколи не був ані в Амстердамі, ані в Роттердамі, ані у Дельфті. Я обов'язково з'їжджу туди, на батьківщину Рембрандта, Вермеєра і Ван Гога.
І малих голландців, чорт їх забирай, люблю я їхній живопис, вони ж не винні, що вони малі.
Нідерланди, врешті-решт, - батьківщина чи притулок усіх тих, хто, незважаючи на путінську пропаганду і страх перед чужими, проголосував «за».
А наша свобода - у наших руках, ми її обрали самі.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Артема Сліпачука, «День»