olga_kulaj
in
ua
Розпитуйте старших людей, поки вони з нами
Сьогодні телефонувала татові. Вітала зі святом. Раніше він мені на це вітання казав: "Та-а, в нас ще нема справжньої незалежності". Зараз такого не сказав. А сказав, що пригадав сьогодні, що перший раз піднімав синьо-жовтий прапор і співав наш гімн в 1940 році. Я запитала, чи це було в пластовім таборі? Так.
Мій тато народився і до 1944 року жив на Підляшші (зараз - територія Польщі).
Розповів, що він в тому таборі був одним з найменших, йому було 9 років. Табір був не в їхньому селі, а в іншому, назву якого тато забув, і там була маленька річечка. Тато тоді добре плавав, бо його село стояло над Бугом, в чотири роки він тонув, а п"ять вже плавав. Табір був розташований у дворі школи. Вона мала два поверхи, що було рідкістю для села. В рідному татовому селі школа була одноповерхова, дерев"яна. Поруч школи, біля якої розташувався табір, раніше була українська церква, але поляки її спалили. Тому діти з табору щодня носили землю на те місце, насипали там могилу й поставили хрест. Жили діти в наметах, плвавали в річці, змагались, співали пісень.
Десь є фото (не пам"ятаю, в мене, чи в сестри), де тато стоїть в черзі до кухні.
Колись я запитувала тата про Волинську трагедію, яку іноді називають Волинською різнею, невже й справді тоді українці першими почали вбивати поляків. Тато відповів, що та різня була в 1943 році, а що творила Армія Крайова в 1939 році, він пам"ятає. Коли після розподілу Польщі між Гітлером і Сталіним туди увійшли совєти, вони побули недовго, тиждень чи два. Потім, до приходу німців, на чотири місяці в них встановилось безвладдя. Вітчим мого тата був архітектором, жив у селі, але працював у Білій Подлясці. Одного разу приїхав звідти шокований - в сусідньому селі жив учитель, сенатор від української громади, поляки його пилкою перерізали навпіл.
В рідному селі мого тата жили самі українці, крім корчмаря-єврея, зятя наших родичів - росіянина, а поляків було двоє - писар і війт. Війт був порядною людиною, а писар - шовініст, українців ненавидів. Міг, ідучи селом в свято, коли молодь співає, гуляючи, і почувши українську пісню, "затопити в пику" тому, хто співає, а то й в "холодну" посадити. Його ненавиділи, і під час безвладдя одинадцять хлопців його впіймали, побили і посадили в ту ж "холодну".
Прийшли німці, його звільнили, він написав донос на хлопців, і всіх одинадцятьох розстріляли. Мотивували тим, що вони комуністи. А насправді в селі не було жодного комуніста.
От так "любили" один одного поляки і українці, але ж цивілізовані народи зуміли примиритись, і зараз поляки наші найкращі друзі.
Я не дуже довіряю ні антиукраїнським, ні проукраїнським історикам, а от старшим людям довіряю, тим більше, рідним.
Розпитуйте тих, хто ще поруч з нами - дідусів, прабабусь, троюрідних тіток, будете знати правду.
А ще хочу сказати тим гарячим хлопцям,
що в блогах пропонують позбавити пенсіонерів права голосу, бо вони голосують за совок, - не можна міряти всіх одною міркою. Моєму татові 83 роки, він великий патріот України. 19 серпня і в мене промайнула така думка (про позбавлення нашого покоління права голосу), коли я поговорила зі своєю колишньою однокурсницею, україномовною українкою, що народилась і виросла на Полтавщині, живе на Кіровоградщині.
Така "вата" в голові, і ненависть в душі цієї парафіянки московської церкви, що стало страшно, як я жила з цією людиною два роки в одній кімнаті, і що це вона була свідком на нашому весіллі. Я здогадуюсь, звідки ноги ростуть - церква Московського патріархату, і рідний брат в Москві на хорошій посаді, добре живе, і їй матеріально допомагає. Сказала, що російських каналів ТБ в неї нема.
В той день, коли я з нею говорила, впала в кому моя найкраща подруга, а на другий день померла. І на похороні я в думках порівняла покійницю з однокурсницею. Обидві одного віку (різниця 1,5 роки), в обох однакова інженерна освіта, але українка ненавидить все, що принесла незалежність, а наполовину росіянка, народжена в Курській області, російськомовна, була патріотом України, і таких же синів виховала. Вічна їй память.
А колишню подругу буду намагатися стерти зі своєї пам"яті. Ми з нею не бачились 35 років, лише телефонували один одному один-два рази на рік. В останні роки вона дуже захопилась православієм, і почала деградувати - стала противником мобільного телефону (купила собі, коли нікуди було подітись, з братом поговорити з домашнього дорого), комп"ютерів і інших сучасних девайсів, а також інтернету.
І взагалі, в неї став формуватись менталітет "стара людина", з нею стало нецікаво, тому ми зідзвонювались все рідше.
І знаєте, в який момент вона кинула слухавку? - Коли вона розповіла з насмішкою, що зараз кожен, хто освоїв комп"ютер, вважає себе пупом землі. Я кажу, що на це не треба мати сім пядей во лбу, кожен дебіл зараз вміє ним користуватись, сидять, сутками грають в ігри. Вона промовчала. А далі веде: "Або оці планшети, в нас в під"їзді хлопець, 25 років, завів собі планшет. Я питаю, кого ти цим хочеш здивувати? Хіба піти до першокласників, їм похвастатись, вони ще може здивуються".
Я запитую, а що він, весь час в ігри грає, чи хвалиться, чи що робить? Відповідь: "Ні, не грає, але не розстається з ним."
Кажу:" Ти знаєш, в мене теж є планшет, купила, коли ми вперше збирались до Франції, бо це - і навігатор, коли беремо машину напрокат, і словник, і засіб зв"язку з дочкою, і ще купа корисних функцій..."
І тут: "тоді будьтє здорови!". І кинула слухавку. (чим її мій планшет образив? я б зрозуміла, якби вона припинила розмову, коли ми говорили про політику, або коли я її кілька разів просила змінити тему) .
Сподіваюсь, більше ми з нею не спілкуватимемося.
Мій тато народився і до 1944 року жив на Підляшші (зараз - територія Польщі).
Розповів, що він в тому таборі був одним з найменших, йому було 9 років. Табір був не в їхньому селі, а в іншому, назву якого тато забув, і там була маленька річечка. Тато тоді добре плавав, бо його село стояло над Бугом, в чотири роки він тонув, а п"ять вже плавав. Табір був розташований у дворі школи. Вона мала два поверхи, що було рідкістю для села. В рідному татовому селі школа була одноповерхова, дерев"яна. Поруч школи, біля якої розташувався табір, раніше була українська церква, але поляки її спалили. Тому діти з табору щодня носили землю на те місце, насипали там могилу й поставили хрест. Жили діти в наметах, плвавали в річці, змагались, співали пісень.
Десь є фото (не пам"ятаю, в мене, чи в сестри), де тато стоїть в черзі до кухні.
Колись я запитувала тата про Волинську трагедію, яку іноді називають Волинською різнею, невже й справді тоді українці першими почали вбивати поляків. Тато відповів, що та різня була в 1943 році, а що творила Армія Крайова в 1939 році, він пам"ятає. Коли після розподілу Польщі між Гітлером і Сталіним туди увійшли совєти, вони побули недовго, тиждень чи два. Потім, до приходу німців, на чотири місяці в них встановилось безвладдя. Вітчим мого тата був архітектором, жив у селі, але працював у Білій Подлясці. Одного разу приїхав звідти шокований - в сусідньому селі жив учитель, сенатор від української громади, поляки його пилкою перерізали навпіл.
В рідному селі мого тата жили самі українці, крім корчмаря-єврея, зятя наших родичів - росіянина, а поляків було двоє - писар і війт. Війт був порядною людиною, а писар - шовініст, українців ненавидів. Міг, ідучи селом в свято, коли молодь співає, гуляючи, і почувши українську пісню, "затопити в пику" тому, хто співає, а то й в "холодну" посадити. Його ненавиділи, і під час безвладдя одинадцять хлопців його впіймали, побили і посадили в ту ж "холодну".
Прийшли німці, його звільнили, він написав донос на хлопців, і всіх одинадцятьох розстріляли. Мотивували тим, що вони комуністи. А насправді в селі не було жодного комуніста.
От так "любили" один одного поляки і українці, але ж цивілізовані народи зуміли примиритись, і зараз поляки наші найкращі друзі.
Я не дуже довіряю ні антиукраїнським, ні проукраїнським історикам, а от старшим людям довіряю, тим більше, рідним.
Розпитуйте тих, хто ще поруч з нами - дідусів, прабабусь, троюрідних тіток, будете знати правду.
А ще хочу сказати тим гарячим хлопцям,
що в блогах пропонують позбавити пенсіонерів права голосу, бо вони голосують за совок, - не можна міряти всіх одною міркою. Моєму татові 83 роки, він великий патріот України. 19 серпня і в мене промайнула така думка (про позбавлення нашого покоління права голосу), коли я поговорила зі своєю колишньою однокурсницею, україномовною українкою, що народилась і виросла на Полтавщині, живе на Кіровоградщині.
Така "вата" в голові, і ненависть в душі цієї парафіянки московської церкви, що стало страшно, як я жила з цією людиною два роки в одній кімнаті, і що це вона була свідком на нашому весіллі. Я здогадуюсь, звідки ноги ростуть - церква Московського патріархату, і рідний брат в Москві на хорошій посаді, добре живе, і їй матеріально допомагає. Сказала, що російських каналів ТБ в неї нема.
В той день, коли я з нею говорила, впала в кому моя найкраща подруга, а на другий день померла. І на похороні я в думках порівняла покійницю з однокурсницею. Обидві одного віку (різниця 1,5 роки), в обох однакова інженерна освіта, але українка ненавидить все, що принесла незалежність, а наполовину росіянка, народжена в Курській області, російськомовна, була патріотом України, і таких же синів виховала. Вічна їй память.
А колишню подругу буду намагатися стерти зі своєї пам"яті. Ми з нею не бачились 35 років, лише телефонували один одному один-два рази на рік. В останні роки вона дуже захопилась православієм, і почала деградувати - стала противником мобільного телефону (купила собі, коли нікуди було подітись, з братом поговорити з домашнього дорого), комп"ютерів і інших сучасних девайсів, а також інтернету.
І взагалі, в неї став формуватись менталітет "стара людина", з нею стало нецікаво, тому ми зідзвонювались все рідше.
І знаєте, в який момент вона кинула слухавку? - Коли вона розповіла з насмішкою, що зараз кожен, хто освоїв комп"ютер, вважає себе пупом землі. Я кажу, що на це не треба мати сім пядей во лбу, кожен дебіл зараз вміє ним користуватись, сидять, сутками грають в ігри. Вона промовчала. А далі веде: "Або оці планшети, в нас в під"їзді хлопець, 25 років, завів собі планшет. Я питаю, кого ти цим хочеш здивувати? Хіба піти до першокласників, їм похвастатись, вони ще може здивуються".
Я запитую, а що він, весь час в ігри грає, чи хвалиться, чи що робить? Відповідь: "Ні, не грає, але не розстається з ним."
Кажу:" Ти знаєш, в мене теж є планшет, купила, коли ми вперше збирались до Франції, бо це - і навігатор, коли беремо машину напрокат, і словник, і засіб зв"язку з дочкою, і ще купа корисних функцій..."
І тут: "тоді будьтє здорови!". І кинула слухавку. (чим її мій планшет образив? я б зрозуміла, якби вона припинила розмову, коли ми говорили про політику, або коли я її кілька разів просила змінити тему) .
Сподіваюсь, більше ми з нею не спілкуватимемося.