Цей день в історії Неньки: прийняття Конституції України
Оригинал взят у hnem (Хроніки ненькиної малечі) в Цей день в історії Неньки: прийняття Конституції України
28 червня 1996 року відбулася дійсно історична подія - Україна отримала конституцію. «Ну то й що? - запитають втомлені політикою, цинічні українські громадяни. - Одним папірцем менше, одним більше, яка різниця? Вони ж все одно у нас погано виконуються. І кожна влада цю нещасну конституцію під себе гне…»
А різниця, насправді, є. Адже, конституція для внутрішнього користувача - це такий собі стрижень, на якому тримаються усі політико-правові механізми країни, а для зовнішнього - це свого роду техпаспорт держави, де відмічено основні її порядки та устої. В принципі, якщо дивитись суто технічно, то держава може обійтись без конституції, але така держава завжди буде неповноцінною, вона завжди буде трішки «недодержавою», її не будуть сприймати до кінця серйозно, не всі з нею захочуть будувати дипломатичні відносини, не усякий інвестор в таку країну захоче вкладатися. Держава без конституції - це все одно, що автомобіль без лобового скла - в принципі, можна їздити, але ж у соціальних мережах такою машинкою не похвалишся і дівчат на такій машинці не познімаєш. Та і не розженешся по-людськи.
Хто не розуміє важливості конституції у державотворчих процесах, нехай подумає, а чому Україна, яка утворилася в 1991 році, отримала конституцію аж у 1996 році? Чому п’ять років ми жили за основним законом УРСР - радянської республіки, що давно пішла у небуття? Це ж не так і важко: взяти конституції розвинених країн, адаптувати до українських особливостей, співузгодити текст між домінуючими політсилами, і все - конституція готова. Фахівців з конституційного права повно, іноземних консультантів - як собак нерізаних, легітимні органи влади - в наявності, всі умови є, бери і приймай! І починалося все так добре: робоча група Л.П. Юзькова розробила проект, проект цей швидко пройшов кілька експертиз і був ухвалений Конституційною комісією, вже влітку 1992 року конституційний проект потрапив у Верховну Раду…То чому ж прийняття конституції затягнулося на роки? В чому була проблема?
А проблема як раз у тому і полягала, що конституція - це важливий атрибут державності. І дехто дуже не хотів, щоб Україна перетворилася з квазідержави з УРСР-івським душком у повноцінну суверенну державу з власною конституцією. Здогадуєтесь, про кого йде мова? Скажіть, як її звуть?!
- Ро…, ту ту ту ту ту ту ту.
- Сі…, ту ту ту ту ту ту ту.
- Я…, ту ту ту ту ту ту ту.
Все, далі можна не доспівувати, вже все сказано. Росія була головною силою, яка не давала завершитись конституційному процесу в Україні. Тому що остання, в разі прийняття конституції, одразу ж ставала повноцінною, окремою, суверенною державою. Росії цього дуже не хотілося. До речі, сама Росія обзавелась конституцією ще у 1993 році, і ніякий бардак, кримінальний безлад і громадянське протистояння із танковими обстрілами будівель у центрі Москви не завадили успішному закінченню російського конституційного процесу.
Ви запитаєте: яким саме чином Росія підривала конституційний процес в Україні? Все дуже просто: через величезне представництво проросійських і координованих Росією сил в українській владі. Це зараз комуністи бояться з’явитися у світлу частину доби біля урядових установ у Києві, а тоді ліві політичні партії складали левову частку українського парламенту. І в уряді ліваки були надмірно присутні, і в президентській адміністрації. А скільки ще було латентних комуністів, скільки було скритих більшовиків, нещодавно перефарбованих, тримаючих партквитки КПРС у шухлядці, про всяк випадок? Скільки було в нашій владі кадрових чекістів та сексотів цього відомства? Скільки було, так званих, ідейних чекістів, для яких прикладна українофобія була навіть не роботою, а просто зайняттям для душі? Та що там казати, багато наших можновладців отримували прямі накази і гроші з Москви…
А тепер найцікавіше: зверніть увагу на те, коли саме Леонід Кучма зміг запустити процедуру прискореного прийняття Конституції України. Наприкінці червня 1996 року, тобто у розпал президентських перегонів у Російській Федерації! Акурат між першим туром (16 червня) і другим туром (3 липня) російських виборів! Як каже живий класик пропагандистської думки: «Збіг? Не думаю!» Відволікання російської еліти від українських питань та її зосередження на боротьбі за владу в Росії створило для Леоніда Кучми маленьке вікно можливостей, в яке він втиснув свою історичну конституційну гру.
І не треба казати, що Росія тоді була демократичною, слабкою і не «займалась» українськими питаннями. Росія, будь вона хоч двічі єльцинською, хоч тричі гайдарівською, хоч п’ятикратно чорномирдінською, все одно залишається активно-українофобською державою, яку дратує саме існування незалежної України. Антиукраїнська діяльність - це справжня споконвічна скрепа Росії, це головний громовідвід її суспільних настроїв, це серцевина усіх її ідеологічних надбудов.
Може це віддає зайвою конспірологічністю, але насправді ніякої теорії змови у цьому питанні немає, і взагалі ніякої теорії там немає, там є проста як цеглина практика - практика приниження і знищення всього українського, яка була характерна для Росії і в імперський дореволюційний період, і в комуністичний, і у псевдодемократичний єльцинський. Сьогоднішні дії Росії щодо України, вся ця агресія, всі ці поставки зброї та відрядження відпускників, вся ця брехня, вся ця Кисельовщина та Соловйовщина, і головне - реакція на усе це російського суспільства, настільки яскраво та сконцентровано продемонстрували справжнє відношення та істинні прагнення росіян щодо українців, що вже смішно апелювати до якоїсь там абстрактної «русофобської конспірології» у такому простому, конкретному, практичному та буденному для Росії питанні як антиукраїнська політика.
І важко навіть уявити, який сильний «контрконституційний» тиск чинили на Кучму з Росії, якщо йому довелося наспіх втискати власний конституційний процес в той коротесенький період, коли російські еліти зчепилися у страшній та безкомпромісній боротьбі за владу.
А яка була мотивація другого президента України Леоніда Кучми у справі прискорення конституційного процесу? Навіщо треба було так метушитись і нариватись на невдоволення Кремля? Все дуже просто: Росія-Росією, але збереження власної влади - дорожче. Через три роки маячили українські президентські вибори і Л.Д. Кучмі треба було починати «окучувати» малозрозумілий і не дуже лояльний до нього електорат західних і центральних областей України, а для цього треба було формувати імідж президента-державника, будівника сучасної суверенної України. Подібні символічні здобутки були надважливими для президента, в якого тоді не було (і не передбачалося) якихось економічних та соціальних успіхів. Це і змусило його тоді проявити себе справжнім державником і примусити лівий парламент прийняти основний закон.
Як би там не було, але 28 червня 1996 року, на 5-тій сесії Верховної Ради України 2-го скликання, після славнозвісної «конституційної ночі», було прийнято Конституцію України. Не можна сказати, що це був якийсь унікальний для українства досвід - в нас вже були і Конституція Пилипа Орлика, і Конституція УНР, і Конституції УРСР - але раніше у нас були або конституція без держави, або держава без конституції, або квазіконституція у квазідержаві, і лише 19 років тому ми нарешті отримали власну конституцію у власній державі. Що стало, без перебільшення, історичною подією і одним із ключових епізодів сучасного українського державотворення. З тих пір, навіть найбільш упороті ватники вже не могли з колишньою впевненістю казати про «недодержавність» України, а ті, хто вперто продовжував це казати, розписувались у власному правовому невігластві.
А що було далі? Все як у нас заведено. Вже через 8 років цю конституцію було змінено, ще через п’ять років - повернуто назад, а ще через 4 роки знову змінено. Отримавши конституцію, ми так і не отримали культуру життя за конституцією, практику її суворого виконання. Тому наша влада вже кілька разів змінювала текст основного закону, замість того, щоб навчитися виконувати його і привчати до цього усіх громадян.
Тим не менш, всі ці 19 років ми існували як суверенна, повноцінна держава, із офіційно закріпленими основами суспільного і державного ладу, правами і свободами громадянина, принципами організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Бо мали власну Конституцію.
І не дивно, що наш «старший брат», у своєму перманентному прагненні задушити нас у братських обіймах, намагається зараз підібратися до нашої горлянки саме через конституцію. Нарвавшись на санкції, на зниження вартості нафти, на арешти активів, на кримінальні розслідування щодо перших осіб, на окріплі за останній час Збройні Сили України, на бажання українців піти від варварського руського миру до миру цивілізованого, і не бажаючи все це поглибити, Росії нічого більше не залишається як тайно проводити антиукраїнську політику через зміни до нашої конституції. А саме, через впровадження в ній положень про особливий (автономний, самостійний) статус Донбасу. Зі своєю міліцією, своєю армією, особливими умовами фінансування тощо. Тобто, за логікою цих конституційних змін, Дніпропетровськ, Київ, Львів, Харків, Черкаси, Ужгород, Херсон, Луцьк та інші українські міста мають бути такими як всі, звичайними, простими, «рівними», а Донецьк і Луганськ мають бути особливими, вони «заслужили» на це. Тобто, планується закріпити на конституційному рівні, що, якщо хочеш якихось преференцій, особливих статусів та інших подарунків від центральної української влади, треба зневажати Україну, бунтувати, вбивати українців, закликати керівників сусідніх держав ввести війська, знущатися над українськими патріотами. А крім того, до нас конституційно пристьогують регіон, який буде голосувати за відверто антиукраїнських президентів і парламентарів, який буде підтримувати проросійську політику, який буде розкачувати і так складну ситуацію в нашій державі, який буде джерелом криміногенності в Україні. І все це - за наш рахунок. І нарешті, Росія хоче, щоб у новій українській конституції не було згадок про АР Крим, як про невід’ємну частину України…Навіть не хочеться думати про те, які наслідки можуть бути після таких ігрищ з основним законом нашої держави. Сподіваємось, що нинішня влада буде мудрою у цьому питанні і не піде на антиукраїнські конституційні зміни, які підготували для нас у просторих кремлівських кабінетах.
Тож ми маємо берегти сьогоднішню іменинницю і в жодному випадку не допускати до неї ворожі антиукраїнські сили. А ще, ми маємо нарешті збагнути: час вже нам навчитись жити за конституцією, поважати її та цінувати, а не за першої ліпшої нагоди - змінювати її в угоду нашим миттєвим інтересам.
З днем народження, Конституція України! Зичимо тобі дисциплінованого і мудрого українського народу!
28 червня 1996 року відбулася дійсно історична подія - Україна отримала конституцію. «Ну то й що? - запитають втомлені політикою, цинічні українські громадяни. - Одним папірцем менше, одним більше, яка різниця? Вони ж все одно у нас погано виконуються. І кожна влада цю нещасну конституцію під себе гне…»
А різниця, насправді, є. Адже, конституція для внутрішнього користувача - це такий собі стрижень, на якому тримаються усі політико-правові механізми країни, а для зовнішнього - це свого роду техпаспорт держави, де відмічено основні її порядки та устої. В принципі, якщо дивитись суто технічно, то держава може обійтись без конституції, але така держава завжди буде неповноцінною, вона завжди буде трішки «недодержавою», її не будуть сприймати до кінця серйозно, не всі з нею захочуть будувати дипломатичні відносини, не усякий інвестор в таку країну захоче вкладатися. Держава без конституції - це все одно, що автомобіль без лобового скла - в принципі, можна їздити, але ж у соціальних мережах такою машинкою не похвалишся і дівчат на такій машинці не познімаєш. Та і не розженешся по-людськи.
Хто не розуміє важливості конституції у державотворчих процесах, нехай подумає, а чому Україна, яка утворилася в 1991 році, отримала конституцію аж у 1996 році? Чому п’ять років ми жили за основним законом УРСР - радянської республіки, що давно пішла у небуття? Це ж не так і важко: взяти конституції розвинених країн, адаптувати до українських особливостей, співузгодити текст між домінуючими політсилами, і все - конституція готова. Фахівців з конституційного права повно, іноземних консультантів - як собак нерізаних, легітимні органи влади - в наявності, всі умови є, бери і приймай! І починалося все так добре: робоча група Л.П. Юзькова розробила проект, проект цей швидко пройшов кілька експертиз і був ухвалений Конституційною комісією, вже влітку 1992 року конституційний проект потрапив у Верховну Раду…То чому ж прийняття конституції затягнулося на роки? В чому була проблема?
А проблема як раз у тому і полягала, що конституція - це важливий атрибут державності. І дехто дуже не хотів, щоб Україна перетворилася з квазідержави з УРСР-івським душком у повноцінну суверенну державу з власною конституцією. Здогадуєтесь, про кого йде мова? Скажіть, як її звуть?!
- Ро…, ту ту ту ту ту ту ту.
- Сі…, ту ту ту ту ту ту ту.
- Я…, ту ту ту ту ту ту ту.
Все, далі можна не доспівувати, вже все сказано. Росія була головною силою, яка не давала завершитись конституційному процесу в Україні. Тому що остання, в разі прийняття конституції, одразу ж ставала повноцінною, окремою, суверенною державою. Росії цього дуже не хотілося. До речі, сама Росія обзавелась конституцією ще у 1993 році, і ніякий бардак, кримінальний безлад і громадянське протистояння із танковими обстрілами будівель у центрі Москви не завадили успішному закінченню російського конституційного процесу.
Ви запитаєте: яким саме чином Росія підривала конституційний процес в Україні? Все дуже просто: через величезне представництво проросійських і координованих Росією сил в українській владі. Це зараз комуністи бояться з’явитися у світлу частину доби біля урядових установ у Києві, а тоді ліві політичні партії складали левову частку українського парламенту. І в уряді ліваки були надмірно присутні, і в президентській адміністрації. А скільки ще було латентних комуністів, скільки було скритих більшовиків, нещодавно перефарбованих, тримаючих партквитки КПРС у шухлядці, про всяк випадок? Скільки було в нашій владі кадрових чекістів та сексотів цього відомства? Скільки було, так званих, ідейних чекістів, для яких прикладна українофобія була навіть не роботою, а просто зайняттям для душі? Та що там казати, багато наших можновладців отримували прямі накази і гроші з Москви…
А тепер найцікавіше: зверніть увагу на те, коли саме Леонід Кучма зміг запустити процедуру прискореного прийняття Конституції України. Наприкінці червня 1996 року, тобто у розпал президентських перегонів у Російській Федерації! Акурат між першим туром (16 червня) і другим туром (3 липня) російських виборів! Як каже живий класик пропагандистської думки: «Збіг? Не думаю!» Відволікання російської еліти від українських питань та її зосередження на боротьбі за владу в Росії створило для Леоніда Кучми маленьке вікно можливостей, в яке він втиснув свою історичну конституційну гру.
І не треба казати, що Росія тоді була демократичною, слабкою і не «займалась» українськими питаннями. Росія, будь вона хоч двічі єльцинською, хоч тричі гайдарівською, хоч п’ятикратно чорномирдінською, все одно залишається активно-українофобською державою, яку дратує саме існування незалежної України. Антиукраїнська діяльність - це справжня споконвічна скрепа Росії, це головний громовідвід її суспільних настроїв, це серцевина усіх її ідеологічних надбудов.
Може це віддає зайвою конспірологічністю, але насправді ніякої теорії змови у цьому питанні немає, і взагалі ніякої теорії там немає, там є проста як цеглина практика - практика приниження і знищення всього українського, яка була характерна для Росії і в імперський дореволюційний період, і в комуністичний, і у псевдодемократичний єльцинський. Сьогоднішні дії Росії щодо України, вся ця агресія, всі ці поставки зброї та відрядження відпускників, вся ця брехня, вся ця Кисельовщина та Соловйовщина, і головне - реакція на усе це російського суспільства, настільки яскраво та сконцентровано продемонстрували справжнє відношення та істинні прагнення росіян щодо українців, що вже смішно апелювати до якоїсь там абстрактної «русофобської конспірології» у такому простому, конкретному, практичному та буденному для Росії питанні як антиукраїнська політика.
І важко навіть уявити, який сильний «контрконституційний» тиск чинили на Кучму з Росії, якщо йому довелося наспіх втискати власний конституційний процес в той коротесенький період, коли російські еліти зчепилися у страшній та безкомпромісній боротьбі за владу.
А яка була мотивація другого президента України Леоніда Кучми у справі прискорення конституційного процесу? Навіщо треба було так метушитись і нариватись на невдоволення Кремля? Все дуже просто: Росія-Росією, але збереження власної влади - дорожче. Через три роки маячили українські президентські вибори і Л.Д. Кучмі треба було починати «окучувати» малозрозумілий і не дуже лояльний до нього електорат західних і центральних областей України, а для цього треба було формувати імідж президента-державника, будівника сучасної суверенної України. Подібні символічні здобутки були надважливими для президента, в якого тоді не було (і не передбачалося) якихось економічних та соціальних успіхів. Це і змусило його тоді проявити себе справжнім державником і примусити лівий парламент прийняти основний закон.
Як би там не було, але 28 червня 1996 року, на 5-тій сесії Верховної Ради України 2-го скликання, після славнозвісної «конституційної ночі», було прийнято Конституцію України. Не можна сказати, що це був якийсь унікальний для українства досвід - в нас вже були і Конституція Пилипа Орлика, і Конституція УНР, і Конституції УРСР - але раніше у нас були або конституція без держави, або держава без конституції, або квазіконституція у квазідержаві, і лише 19 років тому ми нарешті отримали власну конституцію у власній державі. Що стало, без перебільшення, історичною подією і одним із ключових епізодів сучасного українського державотворення. З тих пір, навіть найбільш упороті ватники вже не могли з колишньою впевненістю казати про «недодержавність» України, а ті, хто вперто продовжував це казати, розписувались у власному правовому невігластві.
А що було далі? Все як у нас заведено. Вже через 8 років цю конституцію було змінено, ще через п’ять років - повернуто назад, а ще через 4 роки знову змінено. Отримавши конституцію, ми так і не отримали культуру життя за конституцією, практику її суворого виконання. Тому наша влада вже кілька разів змінювала текст основного закону, замість того, щоб навчитися виконувати його і привчати до цього усіх громадян.
Тим не менш, всі ці 19 років ми існували як суверенна, повноцінна держава, із офіційно закріпленими основами суспільного і державного ладу, правами і свободами громадянина, принципами організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Бо мали власну Конституцію.
І не дивно, що наш «старший брат», у своєму перманентному прагненні задушити нас у братських обіймах, намагається зараз підібратися до нашої горлянки саме через конституцію. Нарвавшись на санкції, на зниження вартості нафти, на арешти активів, на кримінальні розслідування щодо перших осіб, на окріплі за останній час Збройні Сили України, на бажання українців піти від варварського руського миру до миру цивілізованого, і не бажаючи все це поглибити, Росії нічого більше не залишається як тайно проводити антиукраїнську політику через зміни до нашої конституції. А саме, через впровадження в ній положень про особливий (автономний, самостійний) статус Донбасу. Зі своєю міліцією, своєю армією, особливими умовами фінансування тощо. Тобто, за логікою цих конституційних змін, Дніпропетровськ, Київ, Львів, Харків, Черкаси, Ужгород, Херсон, Луцьк та інші українські міста мають бути такими як всі, звичайними, простими, «рівними», а Донецьк і Луганськ мають бути особливими, вони «заслужили» на це. Тобто, планується закріпити на конституційному рівні, що, якщо хочеш якихось преференцій, особливих статусів та інших подарунків від центральної української влади, треба зневажати Україну, бунтувати, вбивати українців, закликати керівників сусідніх держав ввести війська, знущатися над українськими патріотами. А крім того, до нас конституційно пристьогують регіон, який буде голосувати за відверто антиукраїнських президентів і парламентарів, який буде підтримувати проросійську політику, який буде розкачувати і так складну ситуацію в нашій державі, який буде джерелом криміногенності в Україні. І все це - за наш рахунок. І нарешті, Росія хоче, щоб у новій українській конституції не було згадок про АР Крим, як про невід’ємну частину України…Навіть не хочеться думати про те, які наслідки можуть бути після таких ігрищ з основним законом нашої держави. Сподіваємось, що нинішня влада буде мудрою у цьому питанні і не піде на антиукраїнські конституційні зміни, які підготували для нас у просторих кремлівських кабінетах.
Тож ми маємо берегти сьогоднішню іменинницю і в жодному випадку не допускати до неї ворожі антиукраїнські сили. А ще, ми маємо нарешті збагнути: час вже нам навчитись жити за конституцією, поважати її та цінувати, а не за першої ліпшої нагоди - змінювати її в угоду нашим миттєвим інтересам.
З днем народження, Конституція України! Зичимо тобі дисциплінованого і мудрого українського народу!