d_desyateryk
in
ua
СНІГ І СМІХ
СНІГ І СМІХ
Вісімнадцятого лютого, після заходу сонця, зазирнув на Майдан. Тривали приготування до офіційних урочистостей, стояли недобудовані сценічні конструкції. Під стелою Незалежності десяток людей слухали вірші літнього аматора про побоїще в Маріїнському парку; старий не дочитав, розплакався.
Ще там лежав сніг - не на бруківці, а на поминальних свічках-лампадках, котрі зазвичай запалюють під час масових акцій. Невеличкий замет снігу, котрий туди нападав і котрий ще ніхто не прибрав.
Червоні лампадки й сніг. Міг би вийти гарний символ. Наприклад: Майдан відтепер є особливим місцем, бо на нього після Лютневої революції ліг шар невидимого снігу, що вже не розтане.
А втім, сніг - кепська метафора для означення пам’яті. Сніг приховує. Сніг тане. Покриває кров і кіптяву. Змиває їх, перетворюючись на воду.
Перші світлини загиблих, приклеєні до дерев на Інститутській, доволі швидко вицвіли до нерозрізнюваності облич. Забуття часто зафарбоване білим. Майдан для багатьох навіть зараз - просто міська площа. І таких людей з часом більшатиме.
Що ж робити?
Дати подбати про мертвих тим, хто, за великим рахунком, вміє це найкраще - митцям.
Будуть ще трибуни, промови, хвилин мовчання. Будуть судові процеси й телепрограми, жалобні маніфестації та марші гідності. Однак історія перегортає аркуші. Припорошує заметіллю. Мистецтво - єдиний вид людського зусилля, здатний порушити цю білину, лишити на ній відбитки, що всупереч часу ставатимуть чіткішими.
Невідомо, що ще напишуть чи намалюють чи знімуть про минулу зиму, який меморіал побудують у центрі. Але ця різноспрямована і не завжди вдячна робота має зупинити плин забуття. Щоб те, що трапилося на Майдані, завжди лишалося з Майданом і з тими, хто приходитиме туди - з усіма наступними поколіннями, чий глухий глумливий сміх стихатиме тут.
Дмитро Десятерик, «День»
Вісімнадцятого лютого, після заходу сонця, зазирнув на Майдан. Тривали приготування до офіційних урочистостей, стояли недобудовані сценічні конструкції. Під стелою Незалежності десяток людей слухали вірші літнього аматора про побоїще в Маріїнському парку; старий не дочитав, розплакався.
Ще там лежав сніг - не на бруківці, а на поминальних свічках-лампадках, котрі зазвичай запалюють під час масових акцій. Невеличкий замет снігу, котрий туди нападав і котрий ще ніхто не прибрав.
Червоні лампадки й сніг. Міг би вийти гарний символ. Наприклад: Майдан відтепер є особливим місцем, бо на нього після Лютневої революції ліг шар невидимого снігу, що вже не розтане.
А втім, сніг - кепська метафора для означення пам’яті. Сніг приховує. Сніг тане. Покриває кров і кіптяву. Змиває їх, перетворюючись на воду.
Перші світлини загиблих, приклеєні до дерев на Інститутській, доволі швидко вицвіли до нерозрізнюваності облич. Забуття часто зафарбоване білим. Майдан для багатьох навіть зараз - просто міська площа. І таких людей з часом більшатиме.
Що ж робити?
Дати подбати про мертвих тим, хто, за великим рахунком, вміє це найкраще - митцям.
Будуть ще трибуни, промови, хвилин мовчання. Будуть судові процеси й телепрограми, жалобні маніфестації та марші гідності. Однак історія перегортає аркуші. Припорошує заметіллю. Мистецтво - єдиний вид людського зусилля, здатний порушити цю білину, лишити на ній відбитки, що всупереч часу ставатимуть чіткішими.
Невідомо, що ще напишуть чи намалюють чи знімуть про минулу зиму, який меморіал побудують у центрі. Але ця різноспрямована і не завжди вдячна робота має зупинити плин забуття. Щоб те, що трапилося на Майдані, завжди лишалося з Майданом і з тими, хто приходитиме туди - з усіма наступними поколіннями, чий глухий глумливий сміх стихатиме тут.
Дмитро Десятерик, «День»